Він торкнувся пальцями холодного руків’я. Від часу засідки в аптеці Деревоєда Ровнєр не брав до рук зброї, але пам’ятав, що та дарує впевненість. Зараз же, коли десь поряд бродить таємничий убивця принаймні трьох людей, такою впевненістю легковажити не варт. Отож Яків зважив у руці Жигмонтів револьвер і поклав його до кишені.
Що робити далі? Очевидно, що папери на столі доведеться ретельно переглянути (цікавився ж ними покійний!), але пізніше. Зараз годилося б навідатися до льодовні й оглянути тіла. Чи краще спочатку обстежити місце вбивства? Хоча, зважаючи на те, що від часу пригоди минуло понад дві доби, нічого важливого, найімовірніше, знайти не вдасться (Ровнєр не надто покладався на власну спостережливість, доки не йшлося про огляд тіл: як не крути, але він таки лікар, а не слідчий).
На Жигмонта напали просто посеред вулиці… Яків здригнувся, коли зрозумів, що тієї осоружної ночі його приятель прямував додому – туди саме, де сьогодні, за словами поліцмейстера, уперше ночуватиме й він. Тіло вкрилося гусячою шкірою, і пересохло в горлі: поверталися давні спогади, уже майже забуті. Із закамарків підсвідомості знову виповзла вранішня незбагненна тривога.
Що ж такого з’ясував у ході слідства Жигмонт, що його прибрали? Зрозуміло ж бо, що слідчого просто так не вбивають. Отже, той рухався в потрібному напрямі.
Від розуміння, що тепер небезпека чигає й на нього, Яків знову відчув морозець на шкірі. Він витяг з кишені Жигмонтів револьвер і міцно стиснув руків’я, ніби шукаючи у зброї захисту. Подіяло. Дрижаки відступили. Але залишили невпевненість і розгубленість. Ровнєр вирішив, що мусить виростити очі на потилиці й по десять разів продумувати кожен крок, аби не стати черговою жертвою таємничого вбивці.
На згадку про спосіб убивства Якова знову обсіли важкі думи. Для чого вбивця знекровлював тіла? І що, власне, спричиняло смерть? Адже, як стверджувала поліція, на тілі Жигмонта не було видимих ушкоджень.
Яків гримнув стільцем і рішуче підвівся. Аніж морочити голову запитаннями без відповіді, краще взятися за те, що вмієш – нарешті оглянути тіло Жигмонта. Ровнєр був певен, що після цього роздобуде достатньо фактажу для побудови перших ланцюжків логічних умовиводів. А там – буде видно.
За пів години Яків із провідником – підтоптаним, але досить кремезним городовим – уже стояли під дверима льодовні й по черзі гамселили об їхні товсті дошки, марно відбиваючи собі кулаки.
– Чорти б ухопили того фершала! – густим басом гудів городовий, бебехкаючи кулаком у двері.
– А він, що, сам тут? – Яків розтирав відтовчену руку.
– Та має ж іще й вартовий бути, – дещо здивовано відповів городовий, ніби й сам щойно про це згадав.
– Де ж вони?
– Ясно де, – городовий роздратовано сплюнув. – Повпивалися, та й годі!
– Але ж на службі!
– А їм що до того?
Двері отримали чергову порцію ударів, але ситуацію це не змінило: чоловіки стовбичили під льодовнею вже добрячі двадцять хвилин.
– Я так просто не відступлю! – Городовий розлютився не на жарт. – Сьогодні ж доповім панові поліцмейстеру, щоби пияків… утришия!
Яків тим часом обводив поглядом міцну будівлю, приміряючись, чи не вдасться потрапити досередини інакше, як у двері, але складена з грубо обтесаного каменю фасадна стіна нагадувала фортечний мур. Маленькі – ледве голову встромити – віконця до всього були ще й заґратовані. Певно, сьогодні нічого не вийде, доведеться повертати звідси голоблі…
Він рвучко обернувся на протяжний рип дверей і громоподібну лайку городового.
– Ах ти ж п-падлюко!
Яків умить підскочив до входу й устиг перехопити важку руку поліціянта, доки той не накоїв непоправного.
– А… а ви х-хто такі? – У дверях похитувався, ледве тримаючись на ногах, розхристаний вартовий. Каламутні очі ковзали по прибулих, але навіть проблиску здорового глузду в них не читалося. – В-вам шо тут нада?
– Та я тобі! – знову гарикнув городовий, але Ровнєр, почуваючись старшим, перехопив ініціативу.
– Мені треба оглянути трупи!
– Трупи? – Вартовий отетеріло витріщився на Якова. – Йякі т-трупи?
– Зрозуміло… – Яків озирнувся на городового й кивнув, показуючи, що слова тут не допоможуть. Той вишкірився, стиснув кулаки й посунув уперед.
– Е… Стій… – вартовий спробував зупинити нахабне вторгнення на підконтрольну йому територію, але наступної миті отримав потужного потиличника. Він кавкнув, схопився за голову й повільно сповз по стінці на брудну підлогу.
– Я тобі постою… – городовий розгладив вуса, переступив через тіло, що подавало слабкі ознаки життя, і потупав до напівтемного коридору. Яків не змусив на себе чекати.
У льодовні смерділо. І геть не занедбаним чи старим приміщенням. І навіть не перегаром чи немитим тілом, що було б цілком логічно, зважаючи на стан вартового. Зовсім ні. Яків знав цей сморід. Так тхнуть запущені гангренозні рани. Приміщення наповнював солодкавий і важкий дух смерті – сморід мертвої плоті.
– Тьху, – городовий гидливо сплюнув. – Вчадіти можна!
На його голос із дальньої кімнатки в коридор ледве виповзло ще одне тіло, котре, так само як і вартовий, ледве перебирало ногами.
– Матір божа… – городовий зупинився, наче вкопаний, і безпорадно озирнувся на Якова.
– Що сталося? – Той з-за спини городового не встиг розгледіти чергового п’яничку.
– А ось і фершал…
Яків отетеріло переводив погляд із городового на вартового, а з того – на фельдшера, і не йняв віри побаченому. Фельдшер, який повинен був допомагати йому під час огляду тіл, сам не надто відрізнявся від трупа, хіба поставленого вертикально. Він знеможено чіплявся обома руками за одвірок і ледве знаходив сили, аби тримати голову.
Яків не терпів пияків. А надто пияків, що не виконували свою роботу, як ось зараз. Він спохмурнів і повільно пішов назустріч фельдшерові, не відкидаючи можливості пустити в хід кулаки.
– Мені треба оглянути тіло.
Бідолаха намагався сфокусувати погляд на грізному відвідувачеві, якому раптом заманулося щось вимагати.
– А ви, в-власне, хто такий?
Яків наблизився до напівпритомного фельдшера і скривився від їдкого смороду невідомого трунку, що ним накачувалися чоловіки. Втім він одразу опанував себе та промовив майже рівним голосом:
– Моє прізвище – Ровнєр. За дорученням поліцмейстера я маю намір оглянути тіло Жигмонта Тереховського. Слідчого… Колишнього слідчого…
Фельдшер якусь мить німо тупився в Якова, потім хитнувся всім тілом, а тоді зусиллям волі повернув його назад до кімнатки, звідки нещодавно виплив. Яків рушив за ним слідом. Городовий же тримався позаду, намагаючись марно поставити на ноги вартового, який щоразу сповзав по стіні, і мовчки стежив за розвитком подій.
Кімнатка вразила Якова неймовірним розгардіяшем. Вона, вочевидь, правила і за вартівню, і за архів, і за приймальню. Й тому не становила собою нічого конкретного, окрім як звалища непотребу. А також цілком зручного місця, аби напитися до безпам’ятства двом знудженим чолов’ягам, свято впевненим, що сьогодні їх ніхто не потурбує.
Вузеньке вікно не пропускало до кімнати достатньо світла, а тому тут горіла лампа, сповнюючи гасовим смородом і без того сперту атмосферу (навіть у звиклого до важких лікарняних запахів Якова від запаморочливого «аромату» пішла обертом голова). Але панував у затхлому приміщенні моторошний дух мертвечини.
І це було дивно. Притлумлюючи огиду, Яків глибоко втягнув у себе повітря, аби переконатися, що не помилився. У льодовні не повинно бути такого запаху, бо він означає лише одне: тіла зберігають неналежно. Та, дивлячись на вартового та фельдшера, не важко було здогадатися, чому в льодовні заведено такий порядок.
– Тут завжди так? – Яків обернувся до городового. Його голос був крижаним.
– Та Боже збав! – Той замахав руками. – Звісно, я не так часто сюди навідуюся, але кілька тижнів тому геть усе інакше було. Я сам не тямлю, що це з ними стало!
– Гм… – Яків залишався небагатослівним, тим часом знову зазирнув до вартівні, де фельдшер марно намагався відшукати у старій шафі потрібні папери. Він перекладав із місця на місце потерті теки, щось бурмотів собі під носа, щохвилини заточувався, дивом тримаючись на ногах, але бажаного не знаходив.
