Жигмонту довелося кілька хвилин поплутати будинком, доки він утрапив нарешті до кімнати, де на нього чекав сніданок. Химерні проходи й коридорчики постійно нагадували, що колись тут була зовсім не оселя, а сувора в’язниця. Після кількаразових завертань до підвалу, комірчини, а потім ще й на другий поверх, де мешкала господиня, пожилець нарешті крутнув у правильний закапелок і почув знайомий голос:

– Сюди, пане Тереховський.

Він пішов на заклик і за мить ступив до їдальні, де біля довгого столу поралася пані Стефанія.

– Сподіваюся, ви не проти яєчні зі шкварками, свіжого хліба, масла та кави?

– Анітрохи! – Від неймовірного аромату, що витав у повітрі, рот у Жигмонта наповнився слиною, а шлунок видав протяжне голодне бурчання. Чоловік знічено кахикнув, боячись, що той звук зачує господиня.

– Тоді прошу до столу, – жінка вказала на стілець. – А я, з вашого дозволу, зникаю. Як будете йти – дайте мені знати.

– Неодмінно.

– О, якщо вас цікавить, то он там на столику – вчорашня газета.

Жигмонт вдячно кивнув і за хвилину вже насолоджувався сніданком. Яєчня з двох яєць і добрячий кусень ще теплого хліба з маслом зникли блискавично, залишаючи по собі блаженне відчуття ситості та спокою. Чоловік обтер губи серветкою, неквапом налив з кавника кави та нарешті потягся по газету.

Це було число «Подільських губернських відомостей» за середу. Жигмонт перегорнув газету сторінку за сторінкою, не надто приглядаючись до дрібного шрифту статей, а зауважуючи лише заголовки. Здебільшого ті не давали йому ніякої поживи для розуму. Це нагадувало ситуацію, коли сидиш у незнайомому товаристві, де всі одне одного знають. Розмови точаться навколо чогось, що добре зрозуміле тільки співрозмовникам, раз по раз лунають жарти, товариство вибухає щирим сміхом, а ти сидиш ні в сих ні в тих, ловиш знайомі слова, намагаєшся вхопити суть того, що відбувається, проте нічого путнього не вдається.

Особливо ретельно Жигмонт передивився кримінальну хроніку, але з’ясував, що нічого, вартого уваги, останнім часом у місті не трапилося. Кілька вуличних пограбувань було розкрито по гарячих слідах, одна крадіжка з магазину виявилася не надто майстерно вигаданою оборудкою його ж власника, а далі й геть нецікаво – кілька нетверезих бійок і відмова заплатити повії за послуги.

Жигмонт усміхнувся дріб’язковості криміналу, як на губернське місто, коли наступний заголовок змусив його насупитися.

Жигмонт замислився і піймав себе на думці, що мимоволі вибудовує в голові план майбутнього розслідування. Заковика була в тому, що він жодного разу не бачив місто. Учора ввечері Кам’янець наче навмисне сховався від нього, не бажаючи ділитися своїми таємницями. Чоловік навіть не уявляв, що таке «Польська брама» та який вигляд має річка коло неї, не відав, як туди дістатися, і геть не тямив, із якої кручі у прірву вирішив стрибнути покійний міщанин Горохов.

Попри це, Жигмонт навіть не сумнівався, що справу буде доручено саме йому. Поліційна управа Кам’янця досі не обзавелася власним слідчим, тож те, що вбивство не розкрили, означає, що рядовим поліціянтам воно виявилося не до снаги.

Що ж, Жигмонт полюбляв заплутані справи. Дошукуватися істини буде цікавіше, водночас вивчаючи нове місто. Усе, що він до сьогодні чув про Кам’янець, вселяло надію, що місто йому неодмінно сподобається. Так уже склалося, що Жигмонт кохався в невеликих містах, які з давніх-давен пристосовувалися до ландшафту, підкорювали скелі, урвища, річки й видолинки. Йому подобалися вузькі та круті вулички, зовсім як та, що нею він простував увечері. І нехай учора не вдалося розгледіти в темряві навіть витягнутої руки, чоловік був певен, що Кам’янець йому припаде до душі.

– Час іти! – Жигмонт допив захололу каву, зиркнув на годинник і згорнув газету. А тоді пригадав їхній із візником нічний похід від поліційної управи до будинку пані Стефи і замислився, чи зможе повторити його назад і вдень. Хай там як, а язик, як відомо, до Києва доведе.

Уже за пів години Жигмонт стовбичив на порозі поліційної управи. Він роззирався довкруж і вирішував, куди ж податися, зважаючи на наявність аж доби вільного часу попереду. Замість зустрічі з поліцмейстером, чоловік мусив удовольнитися запискою, де головний поліціянт щиро перепрошував за терміновий від’їзд і призначав зустріч завтра о десятій ранку.

– Місто реабілітується за поганий прийом? – Іноді Жигмонт розмовляв сам із собою. Він уявляв, що поруч невидимий співрозмовник, який підкаже гарну ідею чи запропонує слушну думку. І справді, скидалося на те, що Кам’янець бажає познайомитися зі своїм новим мешканцем, із яким сьогодні вночі обійшовся не надто привітно. Він немов подавав руку на знак примирення та запрошував неквапом прогулятися брукованими вуличками. Таку пропозицію не можна було ігнорувати.

Небо здавалося неймовірно високим і чистим, таким, яке буває лише восени. Удень сонце обов’язково припече, і бруківка пашітиме майже літньою спекою, а зараз місто ще розкошувало в ранковій прохолоді, за якої неймовірно смакує кава.

– Кава! – Жигмонт пригадав візника, який уночі говорив про турецьку кав’ярню і махав рукою… Чоловік прискалив око, орієнтуючись на місцевості, і за мить упевнено крокував майданом, аби невдовзі вийти на ріг вузької вулички, де владно панував один запах – свіжозмеленої кави.

Просто на хіднику стояло кілька мініатюрних столиків, таких маленьких, що здавалося, наче, окрім кількох чашок кави, на них нічого не поміститься, і схожих, немов розрахованих на дітей, стільчиків. Щойно Жигмонт опустився на один із тих стільчиків, як зрозумів, що почувається досить зручно, і вгледів запопадливого кельнера, який відразу виріс поруч. Щоправда, кельнером назвати чолов’ягу в Жигмонта язик не повернувся, бо німецьке слово аж ніяк не пасувало до його зовнішності. Той був смаглявим, чорновусим, із чималеньким носом з горбинкою та із пронизливим поглядом колючих очей. Ще й мав на собі яскравий східний халат і великий тюрбан.

Кілька секунд Жигмонт вражено розглядав кельнера, гадаючи, чи перед ним справді турок, чи вигадливий власник закладу отак приваблює клієнтів.

– Пан бажає кави?

– Т-так, – Жигмонт нарешті оговтався.

– Якої саме?

– Ем-м… А вона буває не просто кавою?

Він дещо ніяковів перед кельнером, який вивчав його уважним поглядом з-під кущуватих брів. Не те щоби Жигмонт був геть невігласом і не знався на каві, але перед досвідом цього чоловіка його знання не варті були й гороб’ячого чхання.

– О, звісно! – Кельнер усміхнувся та звів очі до неба, від чого його обличчя враз набуло дивно-одухотвореного вигляду, ніби він говорив щонайменше про Бога. – У нас подається два десятки видів кави!

– Два десятки! – вражено видихнув Жигмонт. На хвильку він припустив, що кельнер просто глузує з нього (побачив нібито простачка та й вирішив напустити ману), але відразу ж осмикнув себе, утямивши, що в чолов’яги не було навіть думки про жарти. То тут і справді подають два десятки різновидів кави? Отакої!

– І, повірте, це далеко не все, що можна нафантазувати з кавових зерен!

– Тоді, шановний, мушу зізнатися, що ви бачите перед собою невігласа, який геть не тямить, чого хоче.

– Ви ж у нас уперше? – Кельнер укотре уважно глипнув на Жигмонта.

– Так.

– Тоді дозвольте вас вразити.

– Сподіваюся, приємно, – Жигмонт усміхнувся. Кельнер починав йому подобатися. Та й, крім усього, із прочинених дверей кав’ярні раптом війнуло таким запаморочливим ароматом, що в нього закрутилося в голові. Це була неймовірна симфонія кави – якихось невідомих екзотичних спецій, свіжої здоби та нагрітих сонцем фруктів. Принаймні саме отакі асоціації видав Жигмонтові його тренований мозок слідчого.