12
О дев'ятій ранку несподівано приходить Рома, вона збентежена і трохи розгублена. Запитує про рану, чи не було боляче, коли накладали шви. Торкається рукою до білого лейкопластиру на брові, в її очах стоять сльози, наче ось-ось заплаче. Вона дуже близько, навіть відчуваю елегантний запах духів.
— Я хочу тебе, — опираюся на праву руку, намагаюся підвестися до неї, але знову боляче хапає в боку.
От, западло!
Дівчина вибухає сміхом і губи її шепочуть « мійінвалід».
Рома починає мене цілувати, її чорняве волосся падає на моє обличчя, заплющую очі, приємно відчуваю, як вона легко кусає мійсосок. Збуджено скидаю з нею блузку та спідницю. Рома шаленіє, вискакує на мене і ми займаємося коханням. Вона нагинається для поцілунку, кусає за верхню губу, її волосся ніжно лоскоче мої груди. Вона відкидає голову, патла наче підлітають угору, але правою рукою одразу закидає їх назад. Рома заплющує очі, стогне. Погладжую її розслаблені уста, вона бере мій палець в губи, відчуваю, як її лобок злегка вдаряється об мене. Починаю масажувати їй анус. Вона шепоче «Боже» і рухається швидше. Я також добавляю темпу. Рома скрикує, судорожно щипає мене пальцями і сіпається в хаотичних, шалених конвульсіях. Ще не бачив такого швидкого оргазму, у прогалині її ніг — справжній тропічний клімат. Рома злегка підводиться, бере мій член і знову направляє в себе. Він тугенько входить, і я розумію, що вона хоче в попку.
«Давай, маленький. Давай», — шепоче і плавно похитується.
— Учора біля більярдної я подумала, що тебе втратила, — каже через кілька хвилин задумано.
Ніжно пригортаю її і переконую, що ревнощі безпідставні, що та вівця — давня знайома, яка випадково припленталася у більярдну і коли вийшла, побачила, як із мене на вулиці роблять котлету, відкрила сирену, підняла всіх наших, так що це просто збіг обставин, маленька, не скажу, що неприємний, бо якби вона з'явилася через п'ять-десять хвилин, то сумніваюся, що зараз лежав би біля тебе, шариш?
— Да, — говорить ніби приглушено. Між нами раптово виростає непомітна стіна відчуження, яке ніяк не можу пояснити: різкий перепад її настрою буквально на очах розвіює невеличку радість, яку ми отримали перед цією ідіотською розмовою.
Краще було б просто лежати разом, мовчки дивитися і пестити одне одного, посміхаючись очима. Давно помітив одну закономірність: для того, щоб комусь наламати тягу — зіпсувати настрій, необов'язково робити погані вчинки, варто лише увімкнути в собі цей придуркуватий «трансформатор» журби і все одразу летить під три чорти, нічого не можна буде пояснити і виправдати, нічому не можна буде зарадити, особливо тоді, коли твоя подруга, яка гола лежить біля тебе після гарного трахання, не знати з яких причин «тривожиться», наче випадкова бля-дюга із вчорашнього дня може бути серйозною для цього підставою.
Пауза.
— Чому сумуєш, котенятко? — прагну вивести її зі стану неприємної психологічної «коми», але по виразові обличчя бачу, що мої зусилля банальні й даремні, так, наче годину тому вона з'їла неякісні консерви, а тепер хоче стругати.
— Тюля раніше з нею спав, — каже Рома. — Ненавиджу!
— Це тебе непокоїть? — силкуюся бути ввічливим і гарним, хоча насправді хочу спитати: «А до чого тут ми, люба?»
— Ні, — міміка її обличчя раптом стає трохи іншою, наче усередині все здригнулося і на мить проявилося зовні. Рома вочевидь вважає, що зараз я спалив її — переконався, що вона сохне за Тюлею, адже й досі ревнує, поводиться розгублено й невпевнено. Виправдовується, що відраза до цієї шльондри немає нічого спільного з… (раптом замовкає) просто не переношу її як людину, от і все.
Хулі тут думати, все ясно.
Може Рому прогнати? На це, звичайно, причин нема, але така бачіна потрібна для того, щоб дати під дихало її галімим почуттям, щоб остаточно втратила рівновагу і повністю належала тільки мені, називаючи це «любов'ю». Може, навмисне образитися, аби каралася і довго їй муляло, у чому її вина. Найважливіше — створити такі умови, щоб мантелепа парила себе, що це вона робить помилки.
Рома пропонує зробити сніданок і йде на кухню. Чую, як вона вовтузиться біля плити, відчиняє і зачиняє холодильник, гуркотить посудом. Лежу й дивлюся в стелю і думаю, що з нами буде далі. Рома приносить на таці підігрітий бігос[10], який Ма-ман приготувала вчора увечері, порізані огірки й помідори, скиби батона, намащені плавленим сирком. Допомагає мені підвестися і в її рухах помічаю ніжну жіночу турботу.
— Вчора я розмовляла з Інгою, вона казала, щоб ти до неї зайшов.
— Вона втратила пальці?
— Не зрозуміла?
— Вона має пальці? Має. Значить мій номер набрати не важко.
— Мабуть, не наважується. Пауза.
Кусаю шматок батону, ліниво колупаюся виделкою в тарілці. Не хочу їсти. Рома мовчки їсть і зиркає великими розкритими очима. Посміхаюся. Вона запитливо і водночас ніби ображено дивиться, відкладає тарілку й підводиться.
— Зажди, — зупиняю її, узявши за руку.
— Ти жорстокий! Мені боляче. Чуєш? Мені боляче! — висмикує руку і плаче. — Господи, чому я прийшла?
Утомлено стежу за її схвильованим обличчям і кажу, ти добре знаєш, маленька, чого сюди прийшла, інакше б не приходила, не треба ламати комедію, що ти нещасна… ти отримала те, чого хотіла? Вона буквально спопеляє мене своїми гнівними очима, ніби хоче переконатися, що перед нею потвора, якої світ не бачив. Дивлюся в її хитрющі і читаю недобрі думки, що поблискують гарячими вогниками. Рома демонстративно не йде, зайнявши трохи кумедну і водночас войовничу позу, поїдає своїми очиськами мою безтурботність і невинну посмішку, наче хоче показати усю зневагу, на яку тільки здатна.
Пауза.
Рома стискає губи і вибігає.
Все йде чудово. Тепер кілька днів почуватиметься погано, не знаходитиме собі місця і до неї в будь-який час можна буде під'їхати і взяти на абордаж голими руками. У принципі, за це вона має бути вдячна, бо доля дарує їй унікальну можливість, щоб її юні почуття вибухнули вповні. Зрештою, якщо моє спостереження не є помилковим, Рома підсвідомо схильна до такої психологічної та емоційної «війни». Це, мабуть, той тип мантелеп, які, того не усвідомлюючи, полюбляють страждати, а після цього від радості плакати й гаряче осипати поцілунками свого коханого.
13
По обіді, насилу вдягнувшись, що коштувало неймовірних зусиль (боляче штрикає в області правої нирки і згинає навпіл), складаю книжки батька Інги — томи Геродота, Броделя, ще кількох мудаків та пару підручників, які позичив для підготовки до вступного іспиту і в яких багато чого не вкурив.
Не поспішаючи, іду до неї.
Ще ніколи так не проклинав дорогу, як цього разу: біля кожної лавочки, що трапляється на шляху, сідаю перепочити, бо удари по нирці, завдані вчора, тільки зранку заявили про себе по-справжньому. Тим підарам ноги мало повідривати! Біля невеликого продовольчого магазину, ловлю русявого шмаркача із симпатично підбитим оком, даю йому дві гривні, аби купив мені мінеральної води, але це зіпсуте маленьке гівно, вхопивши гроші, тікає стрімголов. Ще не бачив такої відвертої неповаги до старших і такого жахливого виховання. Дивуюся дитячому нахабству — в його віці такого ніколи б не зробив. А вдома, мабуть, чьмо, слухняне, ввічливе, хоч бери до рани прикладай, а матуся, певно, пишається своїм синочком і ніяк не може натішитися, ой, який ти маленький, хороший, сю-сю.
Через цей випадок ще більше втухаю. Торбу з книжками кладу біля себе на лавці і прислухаюся до невиразного болю у правому боці; книжки, як на зло, важкі, хоча раніше цього б ніколи не помітив. Дивлюся на чисте небо: на мене находить приємна невідома тяга, нікуди не хочеться йти. Забуваю про малого гівнюка, заплющую очі і слухаю себе. Область нирки відчуваю, наче чужорідний предмет.
Згадую Інгу і в уяві малюю картину нашого побачення, мені цікавить, як вона себе поведе при зустрічі. Чи відбулися у ній зміни після останньої стрілки? Непрохано і без попередження звалюватися — трохи дико і невиховано, але від цього мене якраз і пре. А може моя поява буде їй по-барабану і вона лише ліниво підтримуватиме нашу розмову, міркуючи про себе, коли цей плуг звалить? Неохота вставати, бо знову почнеться біль. Інга не проста киця.