Моє дитинство, як я мовив, не було безжурним: звідусіль тиснуло на мене принизливе відчуття неволі. Але той благословенний чар довколишньої природи щоденно очищував мене, тож я врешті-решт завжди почувався щасливим.

Хіба то не щастя читати довгими зимовими вечорами «Три казки діда Охріма» Андрія Чайковського й беззастережно вірити в описані там дива та страхи, і боятися, і знати водночас, що то казка, а вранці вибігти на подвір’я, зробити перший слід на рипучому сніжку і сторопіти від раптової переміни казки в реальність: повиростали на городі сугорби снігу, і стоїть, по коліна застрягнувши в них, старий горіх з обвислими сивими бровами й кустратою бородою – достоту дідуган-чарівник із казки Чайковського, має він очі і товстелезний ніс, і лякає мене той дід вкрадливим дзінькотінням – то падають голки інею на зашкарублий сніговий покрив. А високі акації поза стодолою обплутали своє гілля памороззю, немов ялинковими колючими гірляндами, а на даху стайні сидить надутий ворон, зловісно чорний на тлі білизни, він голодно каркає, зизуючи одним оком на мене – чи я чого йому не виніс. Зі стайні тягне теплим запахом вчорашньої пареної січки і молока, і вже виходить з хати з дійницею в руці служниця Мілька, йде співаючи. Вона в нас більше співала, ніж говорила, а ті пісні були такі правдиві й природні, як довколишній світ, і коли я знаю нині так багато пісень, то це від неї. Йде Мілька співаючи, а я стою і плачу, до глибини дитячого серця вражений довколишньою красою і тужливою піснею.

Коли ж настає весна, то я вже днюю в зарослому дубами, грабами, липами й хащівником яру в кінці нашого города. На дні глибокого ізвору струменить потічок, вливаючись і випливаючи з маленького ставка, в якому шугають воронобокі мересниці й ліниво ворушаться в піску на дні вусаті слижі, а поруч ставка, у багновищі, телесуються гидкі хребтозубаті тритони. Кожну рибку я знаю особисто, розмовляю з ними, і слухають вони мене: підпливають до поверхні води, відкриваючи ротики.

Я знаю по імені майже кожну деревину (зажмурившись, можу вгадати по смаку листочка, що то за дерево), і кожна має свій образ: ось цей в’язистий граб нагадує вузлуватого й міцного Семена з Потока, якого я пам’ятаю чомусь тільки з мішком жита на плечах. Про нього казали, що він ходить «плечима» до млина, і яке було моє розчарування, коли вдосвіта, причаївшись за бузком, діждався появи Семена: зігнувшись під важким мішком, він ішов ногами! А ця липа з чорним дуплом була образом сварливої Олени Єзуниної, яка колись в молодості не перебирала парубками й чужими чоловіками, ще й оправдовувалася перед жінками зухвало: «Хіба я винна, що мене люди за люди мають?» На старості літ вона стала моралісткою і паплюжила кожну дівчину, яка верталася з парубком з лісу – з гріхом чи без гріха…

А он ця берізка – то була моя таємниця. Вона уособлювала Анничку Грицик – моє перше кохання. Я закохався в Анничку, коли вона була в першому класі, а я в четвертому. Дівча вродилося красунею і красунею й померло напередодні свого весілля. У той післявоєнний час чомусь повимирали в Трачі найкращі дівчата. Якою розкішною була Наталка Слободян – згасла на скоротічні сухоти… Чому? – думаю донині. Чи то не суміщувалася краса з брутальною жорстокістю, яка впала на мій чарівний світ?

Яке ж то було кохання в мене, якби хто знав! Я мучився, я не спав, весь час ходив попри Анниччину хату, щоб хоч здалеку побачити її; у школі боявся й глипнути на неї, щоб не глузували хлопці, які вже почали про щось здогадуватися… Я хотів зріти її личко весь час, тому взявся за пензель і фарби, щоб намалювати її портрет, а що з того нічого в мене не вийшло, я склав тужливого вірша – і з цього все почалося. Коли я став уже новелістом – кожна друга героїня моїх новел називалася Анничкою.

Благословенне почуття першого кохання! Я пам’ятаю його й донині, зрештою, воно в моєму житті не раз повторювалося, та завжди було таким самим – солодким і болісним.

Величезний жук-рогач був королем усього мого царства. Він мешкав на одному й тому ж самому дубі, міцно причепившись до кори лапками, а біля нього, гордого й неприступного, сновигала знизу вверх і зверху вниз королева – божа коровка. Я ставився до них шанобливо, навіть з острахом. Часом, правда, брав жука, чорного й твердого, мов камінчик, пальцями за хребет; жук люто ворушив рогами, намагаючись мене вщипнути, тоді я клав його на місце й довго придивлявся, прагнучи збагнути сутність влади: що він, мій король, має із свого панування над цілим гаєм, коли сидить на місці і навіть не бачить свого царства?

Літо збігало у праці: батько мав поле, і вся наша родина мусила на ньому працювати. За сапою болів поперек, від серпа рука в’яла, ламало крижі від коси, від ціпа терпли руки – і, може б, я зненавидів землеробство, якби не поезія сільської праці, втілена в моєму батькові.

Батько завжди прокидався досвіта і йшов у поле. Коли ми будилися, він, такий ошатний і елеґантний у школі, вертався додому в заглинених і зарошених старих штанах, обвіяний млосним духом жита, солодким запахом кукурудзяного прядива, п’янким конопляним дюком – щасливий і святий.

Господи, чи ж то побачу ще за свого життя нинішнього кріпака-колгоспника, так щедро облагородженого найтяжчою у світі працею?

Ну і щороку, звісно, наставала осінь – найкраща для мене пора року. Небо ставало ласкаве і прозоре, в повітрі плавало павутиння бабиного літа, я ловив його й намотував на патичок, мріючи: намотаю цілий клубок і віддам Василеві Марусиному, щоб він зіткав на своєму ткацькому верстаті хустину – для Аннички… Я був наївний, таким залишився й донині і не вважаю аж надто від’ємною цю рису своєї вдачі.

Холодніли в городі бур’яни, вкриваючись білою осугою, гнилизною пахло капустище, велетенські смугасті й жовті гарбузи стояли пірамідою на подвір’ї, чахли купини кукурудзяного шумилиння, і шушукався в них холодний вітер, корів не треба було стерегти, і я тоді міг вільно читати: за одну осінь, попасаючи Ласку і Міньку, я вивчив напам’ять Франкового «Мойсея» й, не розуміючи, звісно, філософської глибини поеми, вигукував за коровами: «О Ізраїлю, чадо моє, зжалься, богу Шаддаю!», ототожнюючи слово «чадо» зі «стадом».

З горіхів падали брунатні вилущики, наливалися в саду восковим кольором величезні яблука, скапували соком груші, й покривалися синьою сніддю угорські сливи.

А коли повітря зовсім загусало від терпко-солодкого запаху садовини, я з тремтінням у серці починав вичікувати найурочистішого празника свого дитинства – свята сливового повидла.

Та я ще не готовий розповісти про це.

Відомий нині всім астролог XVI століття і придворний лікар французького короля Карла IX Нострадамус у своїх віщуваннях як натепер не помилився ні разу. Останнє на нинішній день його пророцтво сповнилося на наших очах – я це сам дослідив.

В одному із своїх віршів середньовічний екстрасенс навіщував, що спороджена 1917 року найкровопролитнішою за всю світову історію революцією диявольська державна система проіснує рівно сімдесят три роки і сім місяців. Отже, Радянський Союз мав би розпастися в червні-липні 1991 року.

На початку липня цього ж року я виступав у Дрогобичі перед своїми виборцями і запевнив їх, що нав’язуваний Горбачовим союзний договір ніколи не буде підписаний. Мені, звісно, бурхливо аплодували: народ охоче вірить обіцянкам своїх доморощених пророків. Та ось підвівся в залі один поважний пан і з притиском запитав, на якій підставі я це стверджую і чи не варто відмовитись нарешті від ейфорійної демагогії й почати дивитися відверто правді у вічі.

Я був заскочений несподіваним питанням: а й справді, на яких фактах вибудовую свої рожеві прогнози? Та тут умить спрацювала електронна машина мого мозку…

27 червня 1991 року український парламент повинен був дати свою згоду на негайне підписання новоогарьовського проєкту союзного договору, і це мало що не сталося.

Депутати-комуністи перейшли в навальний наступ: за підписами сорока депутатів вони подали у президію вимогу негайно проголосувати за договір. А Київ піднявся на ноги: багатотисячний люд із синьо-жовтими прапорами почав прориватися крізь міліцейські заслони до будинку Верховної Ради, бездушні роботи більшовицької системи – зашоломлені омонівці – жорстоко періщили людей ґумовими палицями по головах.