Серед перших виключених з університету опинився і я, й завдячую тодішню свою трагедію, яка, зрештою, в силу сприятливих для мене обставин життєвою трагедією не стала, людині, котра свідомо зруйнувала у собі храм душі. Я довго вважав того підлого однокурсника найтяжчим своїм ворогом, проте нині, не прощаючи йому нічого ні на макове зерно, вбачаю в ньому жертву деморалізуючої більшовицької системи, яка засобами страху й обіцянок нищила в людині засади порядності, виховувала безжальність і кар’єризм, спотворювала сумління, висмоктувала до останньої краплини честь і випльовувала потім на смітник, ніби жуйку.
Моя університетська драма детально змальована, майже без вимислу, в автобіографічній повісті «Зупинись, подорожній!» («Спрага»), яку я написав 1965 року, а опублікував повністю аж 1991-го в книжці «Бо війна – війною». Мій ворог в ній має прізвище «Панчишин», і я так й надалі називатиму його – не з милосердя чи незручності: має ж він, напевне, дітей і внуків, котрі не винні в гріхах батька й діда.
Я взагалі волів би цю тему обминути, не буду її й заакцентовувати (про те все мій читач, якщо дуже захоче, дізнається з повісті), та зовсім змовчати не можу – то частина мого, та й не тільки мого, життя. Не накликаю на грішників помсти – кличу до спокути.
Кажуть, «Панчишин» давно уже спокутував свій гріх і нині робить корисну для України справу. Знаю про це. Я й не мстив йому ніколи: він спокійно друкував свої статті в журналі «Жовтень», і я ні разу на засіданнях редколегії не сказав проти нього й слова. Можливо, він і не знає, що його підручник з української літератури для восьмого класу «пробивав» у сімдесятих роках в Міністерстві освіти УРСР через мого односельця професора Миколу Черпінського не хто інший, а я, забувши на мить про заподіяні мені кривди. Жалкую, що не вдалося того зробити.
Та обходить мене одне: чому «Панчишин» не набереться цивільної відваги – не виступить у пресі, не скине із себе тягаря таємниці, яка вже давно таємницею не є, чому прикриває свої колишні гріхи нинішньою корисною діяльністю достоту так, як колись підлістю прикривав перед радянськими хлібодавцями свою участь в українському підпіллі? Чому не шукає Храму для покаяння?
…Я наближався до університету, мов до святині. Змучений жорстоким дитинством і юністю, я вірив, що в Храмі Науки, впевнено долаючи сходинку за сходинкою, досягну тієї вершини, яка відповідатиме моїм здібностям, повністю розкрию власні можливості і, ставши жерцем науки й поезії, віддам усі сили зґвалтованому народові.
З фасаду величної будівлі дивилися, вітаючи мене, знамениті скульптури Регеля і підбадьорливо посміхався мармуровий юнак з розгорнутою книгою в руці. Із затамованим подихом я відчинив важку університетську браму, піднявся у вестибюль і – раптом отетерів, і надії враз померкли: біля дверей аули, з обох боків, стояли два ідоли, іменами яких більшовицькі опричники проводили масові арешти, вивозили людей у Сибір, виморювали голодом селян; стояли вони у Храмі і нагадували «всяк сюди входящому» і мені, юному мрійникові, теж, що спасіння від них на цій землі нема ніде, що альма-матер, колись недоторканна, може бути споганена ними, як і вся Україна… Та був я – і таким залишився донині – телячим оптимістом, я відвернувся від ідолів, і заспокоїв мене скульптурний портрет Франка між колонами вестибюля – я подався широким коридором у бік кафедри української літератури, вглядаючись в обличчя зустрічних поважних мужів, і в кожному з них вбачав майбутнього вчителя, і для кожного мав напоготові свою незаплямовану душу.
Хтось швидко йшов позаду мене, і той «хтось» кликнув мене на ймення. Я оглянувся і невимовно зрадів, побачивши перед собою Дмитра Павличка, з яким ми після пожежі Коломийської ґімназії розійшлися на цілих чотири роки: я закінчував школу в Коломиї, він – у Яблунові.
Мені не вдалося закінчити університет разом з курсом, який я й донині називаю «перший український», і мені дуже жаль: у цій групі, за малими винятками, не було посередностей; я й нині віддаю належну оцінку навіть тим, які – збаламучені й залякані «Панчишиним» – виступили на ганебних зборах 13 грудня 1949 року проти мене, Сергія Пущика та Івана Денисюка, – всі були особистостями, і нині вони поважні вчені, професори, учителі. Хай їм Бог простить: одні, забамбулені більшовицькою демагогією, не знали, що роблять, і переконані були, що роблять чесно, інші боялися виключення з університету, і я теж їх розумію: виключених скоріше чи пізніше заарештовували, і мене не обминула б неволя, якби я вчасно не зголосився до служби в армії.
І невимовно тішуся, що Дмитро Павличко перейшов з нашої групи на відділ логіки і психології: я не знаю, як повівся б він на тому consilium abendi[1] з його принципом, яким він, далекоглядніший і раціональніший, ніж інші, керується й донині: «так треба». Так треба для вищої мети (Для вищої мети всі засоби виправдані – Макіавеллі? Ліс рубають – тріски летять – Сталін? А може, «через терни до зірок»?). Павличко багато чого доброго зробив, керуючись цим принципом, але й тяжко не раз із ним спіткнувся. Я такого принципу не визнаю, мабуть, через те й не став нині політиком, а Дмитро ним став – і слава Богу!
Досить того, що Павличко не голосував тоді проти мене, і не виріс тоді між нами бар’єр, який з’явився потім, але вже з інших причин: за час нашої розлуки, коли я служив у армії, ім’я поета Павличка спалахнуло було невиданим дотоді феєрверком, і я, звісно, залишаючись приятелем, довго стояв у його тіні; Павличко – я про це ще скажу – вирішив мою долю після повернення з армії, і я йому за це вельми вдячний, але клопіт у тому, що вдячність – теж певна залежність.
А тоді ми вчилися на першому курсі, всіх цих комплікацій ще не було, і я з пієтетом і розчуленням згадую той єдиний рік нашої найщирішої дружби, коли ніхто ні від кого не був залежний, ніхто ні від кого не був вищий – обидва вчились по-справжньому, до самозабуття, обидва співали в одному хорі, брали участь в одному драмгуртку (він грав Назара, а я Гната); я мешкав тоді на вигідній квартирі у професора Миколи Колесси, і до мене із своїх гуртожитків приходили на кулешу з бриндзою Дмитро і збідований волиняк-фронтовик Іван Денисюк – нині популярний професор Львівського університету; обидва ми ходили на забави і закохувалися щоразу в іншу дівчину; ми брали з собою на танці скромного, встидливого і гірше за нас одягнутого Івана Денисюка, де він – книжкова моль! – ховався за колонами у вестибюлі й крадькома підчитував Евріпіда з хрестоматії античної літератури: ми обидва з Дмитром потаємно один від одного писали вірші – він на гуцульські, а я на біблійні теми…
Не знаю, кому із кафедральних світил звірявся Павличко зі своїми поезіями, а я, нічтоже сумняшеся, вислав поштою свої вірші й листа самому академікові Возняку, які він з властивою йому педантичністю переписав і копії передав, на мій встид, скептикові професору Рудницькому, а ориґінал залишив у своєму архіві. Цей документ моєї юнацької наївності сплив нещодавно на світло денне – теж на мій сором – у дослідженні одного вознякознавця…
Минув перший рік нашого навчання в університеті – в бурхливих поривах, літературних дискусіях і шепотливих політичних розмовах, а мені ще додавалася завзята і безнадійна боротьба з кар’єристом «Панчишиним», котрий у своїй вірнопідданській пильності виявляв на зборах «контриків», які ходили у вишиваних сорочках, у дні релігійних свят приходили на лекції в кращій, ніж у будень, одежі, водили хороводи на гаївках біля церкви Юра, до сьомого поту витанцьовували на забавах у Першій школі, де грав джаз «Не журись» і збиралася лише місцева молодь; які вивчали самотужки англійську мову (для чого їм англійська мова, це не випадково!), які – а між ними першими були Сергій Пущик, Іван Денисюк і я – виходили за трибуну, викривали кар’єриста і привселюдно глузували з нього за його політичні бздури: «Панчишин» якось оголосив, що трамваї і міліцейські машини у Львові вифарбувані у націоналістичні кольори… І що гадаєте: не минуло багато часу – як спочатку трамваї, а потім міліцейські машини стали із синьо-жовтих однотонними.
