Нола підійшла до дверей і вже хотіла постукати, аж до неї долинули голоси. У Тамари був якийсь чоловік. Вона нашорошила вуха і почула уривок розмови.

— Він злочинець, розумієте? — казала Тамара. — Може, й сексуальний маніяк! Ви повинні щось зробити.

— А ви певні, що це написав Гаррі Квеберт?

Нола впізнала голос начальника поліції Пратта.

— Авжеж! — відказала Тамара. — Його ж рукою написано. Гаррі Квеберт аж облизується на малу Келлерґан і пише про неї порнографічну мерзоту. Ви повинні щось вдіяти.

— Гаразд. Добре, що ви мені сказали. Одначе — це незаконне вторгнення і крадіжка, тому зараз я нічого не можу вдіяти.

— Нічого не можете? То що, чекати, коли цей покидьок щось їй заподіє? Аж тоді ви зачухаєтеся?

— Я таке не казав, — заперечив Пратт. — Я наглядатиму за цим Квебертом. А поки що зберігайте цей аркуш у надійному місці. Я не можу його взяти, бо мені добряче перепаде.

— Він лежить у мене у сейфі, — сказала Тамара. — Туди ніхто не залізе, тож він не пропаде. Прошу вас, пане начальнику, зарадьте цьому лихові. Квеберт — мерзотник і злочинець! Злочинець! Злочинець!

— Не хвилюйтеся, пані Квінн, самі побачите, як тут у нас обходяться з такими людьми.

Нола почула кроки за дверми і прожогом вибігла надвір.

Нолина розповідь приголомшила Роберта. Він подумав: сердешне дівча, ото вже її ошелешило, що Гаррі пише про неї різну непристойну гидоту. Їй треба з кимсь поділитися, і вона обрала його; він повинен виправдати цю довіру, пояснити їй ситуацію, сказати, що всі чоловіки трохи дурнуваті, зокрема, й Гаррі Квеберт, і що їй передовсім треба уникати його, а якщо боїться, що він щось їй заподіє, то нехай звернеться у поліцію. Чи, може, щось уже сталося? Може, вона хоче зізнатися, що Квеберт скривдив її? Чи зуміє він, Роберт, витерпіти таке зізнання, адже дружина каже, що він навіть вечері до столу подати як слід не може? Ото жвакав він той гот-дог і думав, які ж утішні слова їй сказати, але не встиг і рота розтулити, як дівчинка заявила:

— Пане Квінне, ви повинні допомогти мені роздобути того папірця.

Роберт мало сосискою не вдавився.

*

— Одне слово, пане Ґольдмане, нема про що тут говорити, — казав мені Роберт у кутку зали в «Кларксі». — Я все міг уявити, лише не це: вона хотіла, щоб я роздобув той клятий аркуш. Вип’ємо ще пива?

— Охоче. Такого самого. Скажіть, пане Квінне, ви не проти, якщо я запишу вашу розповідь на диктофон?

— Запишете? Заради бога. Хоч раз комусь цікаво те, що я говорю.

Роберт гукнув кельнера і замовив іще два кухлі пива, а я дістав плеєр і ввімкнув його.

— Отож ви сидите біля ятки з гот-догами, і вона просить допомогти, — нагадав я.

— Так. Моя дружина ладна була на все, аби лише знищити Гаррі Квеберта. А Нола — готова на все, щоб його від неї захистити. Я до тями не міг прийти від того, яка у нас із нею балачка виходила. Тоді й дізнався, що в них із Гаррі справжнє кохання. Пам’ятаю, як вона дивилася на мене, самовпевнена, з сяйливими оченятами, а я їй: «Що? Як це — дістати той папірець?». Вона відповіла: «Я кохаю його. І не хочу, щоб він мав проблеми. Він написав ті слова, бо я хотіла накласти на себе руки. Це моя провина, я не повинна була намагатися себе вбити. Я кохаю його, він усе, що в мене є, все, про що я могла тільки мріяти». І в нас почалася розмова про любов. «Ти хочеш сказати, що у вас із Гаррі Квебертом…» — «Ми кохаємо одне одного!» — «Кохаєте? Що ти мені оце кажеш! Не можеш ти його кохати!» — «Чому?» — «Бо він застарий для тебе». — «Вік не має значення!» — «Ого, ще й як має!» — «Значить, не повинен мати». — «Оце вже ні, дівчатам у твої роки нема чого мати діло з чоловіками його віку». — «Я кохаю його!» — «Не мели дурниць і їж свою картоплю!» — «Але ж, пане Квінне, якщо я втрачу його, то втрачу все!» Я очам своїм не вірив, пане Ґольдмане: це дівча було безтямно закохане в Гаррі. І такого почуття, як у неї, сам я ніколи не мав. Принаймні не пам’ятав, щоб колись почував щось таке до своєї дружини. Тоді, завдяки цій п’ятнадцятирічній дівчинці, я збагнув, що, мабуть, так і не зазнав кохання. І не лише я, багато людей його ніколи не знали. Задовольняючись «хорошими стосунками», люди ховаються в убозтві свого комфортного життя і проходять повз неймовірні, чарівні відчуття, що, може, тільки вони й виправдовують наше існування на землі. У мене є небіж, він із Бостона, працює в банку: грошви у нього повні кишені, одружений, троє дітей, чудова дружина і хороше авто. Не життя, а казка. І ось одного разу він приходить додому і каже дружині, що йде від неї, що покохав студентку з Гарварду, яка йому за доньку годиться, познайомився з нею під час якоїсь лекції. Всі кажуть, що він з глузду з’їхав, що хоче знайти з тією дівчиною другу молодість, а як на мене, він просто зустрів свою любов. Люди вважають, що кохають одне одного, й одружуються. А потім, одного чудового дня, самі того не бажаючи і не усвідомлюючи, відкривають для себе справжню любов. І це наче удар у сонячне сплетіння. Так, наче водень змішується з повітрям — неймовірний, сліпучий вибух, що змітає все. Тридцять років нещасливого шлюбу розлітаються, наче зненацька закипів і вибухнув велетенський відстійник — і всіх довкола заляпав. Усі ці кризи сорокарічних — чуприна сивіє, а голова дуріє, — насправді люди просто запізно відкривають сенс кохання, і від цього в них усе життя летить шкереберть.

— І що ви зробили? — запитав я.

— Для Ноли? Я відмовився. Сказав, що не хочу встрявати в цю аферу, та й не зміг би виконати її прохання, бо аркуш лежить у сейфі, а єдиний ключ від нього висить на шиї у моєї дружини. Нічого не вдієш. Вона благала, казала, що як папірець потрапить у руки поліції, то Гаррі матиме серйозні проблеми, кар’єрі кінець, може, його навіть кинуть за ґрати, а він нічого поганого не вчинив. Досі бачу її сяйливі очі, вираз обличчя, жести… В ній було якесь прекрасне шаленство. Пам’ятаю, вона сказала: «Вони все зіпсують, пане Квінне! Люди в цьому містечку геть дурнуваті! Мені воно нагадує одну п’єсу Артура Міллера про салемських відьом. Ви читали Міллера?». В очах її, немов перлинки, блищали сльози, здавалося, вони ось-ось проллються і покотяться по щоках. Я читав Міллера. І пам’ятав, який галас здійнявся, коли відбулася прем’єра на Бродвеї. Саме незадовго до страти подружжя Розенберґів. Як оце зараз пам’ятаю. Була п’ятниця. Мене потім кілька днів трясло, адже Розенберґи мали дітей, старших за мою Дженні, та все ж я весь час думав, а що з нею сталось, якби мене отак стратили. І радів, що не комуніст…

— А чому Нола прийшла саме до вас?

— Мабуть, думала, що я маю доступ до сейфа. Нічого такого, кажу ж, ключ був у жінки і більш ні в кого. Вона почепила його на ланцюжок і берегла мов зіницю ока, він висів у неї поміж грудьми. А мені вже давно шлях до її грудей був закритий.

— І що далі?

— Нола полестила мені. Сказала: «Ви такий спритний, винахідливий, ви зумієте його роздобути!». Словом, урешті-решт я погодився. Сказав, що спробую.

— Чому? — запитав я.

— Чому? Через кохання! Я ж уже сказав, їй було тільки п’ятнадцять років, а вона розповідала мені про речі, яких я не знав і, певне, ніколи вже не пізнаю. Хоч від цієї історії з Гаррі мене, правду кажучи, аж нудило. Я вчинив це задля неї, а не заради нього. І ще я запитав, що вона робитиме з Праттом. Звісно, це не доказ, але ж начальник поліції Пратт все одно про це знає. Вона глянула мені просто у вічі й сказала: «Я не дам йому нашкодити. Я зроблю його злочинцем». Тоді я не дуже второпав. А потім, коли Пратта кілька тижнів тому заарештували, я збагнув, що там, либонь, щось дивне коїлося.

Середа, 6 серпня 1975 року

Наступного дня обоє, не змовляючись, взялися до діла. О п’ятій вечора Роберт Квінн зайшов до аптеки в Конкорді й купив снодійне. Тієї ж таки хвилі Нола, щоб захистити Гаррі, стояла навколішки під столом у поліційному відділку Аврори, перетворюючи Пратта на злочинця і затягуючи його у спіраль падіння завдовжки у тридцять років.