— Я запитував, — пояснив він. — Сказав: «Пане Стерне, я й далі не можу збагнути, чому Лютер хотів малювати Нолу? Ви казали, що він цим насолоджувався: йдеться про сексуальну втіху? І ще ви казали про Елеонору — це його колишня дівчина?». Але він не захотів говорити на цю тему. Мовляв, це довга історія, що я й так знаю все, що мені треба, а решта — діло давнє. І скінчив розмову. Я був у нього неофіційно, тому не міг вимагати відповіді.

— Дженні розповідала, що Лютер хотів і з неї писати, — нагадав я.

— І що це? Він був маніяк із пензлем?

— Хтозна, сержанте. Гадаєте, Стерн поступився Лютерові, бо той йому подобався?

— Мені спадало таке на думку, і я запитав Стерна, чи було в нього щось із Калебом. Він дуже спокійно відповів, що нічогісінько не було. «Я дуже вірний партнер пана Сілфорда ще від початку 70-х, — сказав він. — До Лютера Калеба я не відчував нічого, крім жалості, тому й узяв його на службу. Хлопчина мешкав у Портленді, його жорстоко побили і покалічили. Він був хороший механік, а я саме не мав тоді водія і людини, яка б опікувалася моїми автівками. Між нами швидко виникли приятельські стосунки. Знаєте, він був чудовий хлопчина. Можна сказати, ми з ним були друзі». Бачите, письменнику, оті їхні дружні стосунки не дають мені спокою. Мені здається, наче там щось більше. Не в сексуальному плані: я певен, що Стерн не бреше і справді не мав до Калеба потягу. Ні, як на мене, це якісь… ну, хворобливіші зв’язки. Мені так здалося, коли Стерн розповідав, як він поступився Калебові й почав вимагати від Ноли позувати голяка. Йому було гидко, і все-таки він це зробив: Калеб наче мав над ним якусь владу. До речі, це не пройшло і повз Сілфордову увагу. Доти він і слова не мовив, лише слухав, та коли Стерн розповідав, як зайшов привітатися з переляканим голим дівчам, Сілфорд сказав: «Елі, як це? Що це? Що за історія? Чому ти ніколи нічого мені не казав?».

— А про зникнення Лютера ви зі Стерном говорили? — запитав я.

— Спокійно, письменнику, найсмачніше я лишив на закуску. Сам того не бажаючи, Сілфорд натиснув на нього. Він був геть ошелешений і на мить втратив адвокатські рефлекси. Він зарепетував: «Елі, поясни врешті! Чому ти мені нічого не сказав? Чому так довго мовчав?». І тоді Елі, як ви можете зрозуміти, перелякався. «Ну мовчав я, мовчав, але не забув! Я тридцять три роки зберігав ту картину! Щодня заходив я до робітні, сідав на канапі й дивився на неї. Терпів її погляд, її присутність. А вона, ота примара, дивилася просто мені в очі! То була моя покара!»

Ґегаловуд, звісно, запитав Стерна, про яку покару йдеться.

— Покара за те, що я начебто теж убив її! — вигукнув Стерн. — Думаю, дозволивши Лютерові писати її голу, я розбудив у ньому моторошних демонів… Я… ну, я сказав дівчинці, що вона повинна позувати гола, і в такий спосіб наче поєднав їх. Мабуть, я теж винен у її смерті, хоч і не прямо!

— Що ж сталося, пане Стерне?

Стерн довго мовчав, мордувався і вочевидь не міг вирішити, чи варто казати все, що знає. Але таки зважився.

— Незабаром я зрозумів, що Лютер закохався в Нолу і хоче зрозуміти, що вона знайшла в Гаррі. Він просто схибнувся на цьому. Почав ховатися в лісі біля Гусячої бухти і стежити за ними. Я бачив, що він дедалі частіше їздить до Аврори, знав, що стирчить там цілими днями. Мені здавалося, що ситуація виходить із-під контролю, тож якось я поїхав за ним. І знайшов його авто в лісі, біля Гусячої бухти. Я поставив свою тачку подалі, щоб ніхто не побачив, і оглянув ліс. Тоді я й угледів його: Лютер ховався у чагарях і стежив за будинком. Мене не помітив, тому не став потикатися йому на очі, але мені кортіло добряче його провчити, щоб він відчув себе на крок від загибелі. Я вирішив заявитися до Гусячої бухти, наче мені раптом захотілося відвідати Гаррі. Вийшов на шосе номер один і спокійнісінько почимчикував до Гусячої бухти. Зайшов на терасу, зчинив галас. Вигукнув: «Добридень, Гаррі! Добридень!» — щоб Лютер мене почув. Гаррі, мабуть, подумав, що я сказився, хоч, пам’ятаю, він теж волав, як дурнуватий. Я збрехав, що покинув своє авто в Аврорі, й запропонував йому відвезти мене в місто і разом пообідати. Дякувати богу, він погодився, і ми поїхали. Я подумав, що Лютер тим часом вшиється звідти потихеньку і відбудеться переляком. Ми подалися обідати в «Кларкс». Там Гаррі Квеберт розповів, що два дні тому йому зсудомило ногу під час пробіжки і Лютер удосвіта підвіз його з Аврори до Гусячої бухти. Запитав, що робить Лютер в Аврорі так рано. Я перевів розмову на інше, але сильно стривожився: пора було все це припиняти. Того ж дня увечері я наказав Лютерові не з’являтися більше в Аврорі, бо матиме проблеми. Та він усе одно туди їздив. За тиждень чи за два я сказав, що вже не хочу, щоб він малював Нолу. Ми дуже посварилися. Це було в п’ятницю, 29 серпня 1975 року. Він заявив, що не хоче в мене працювати, і пішов, грюкнувши дверима. Я подумав, що він зробив це зопалу і повернеться. Наступного дня, того самого 30 серпня, я поїхав рано, бо мав декілька зустрічей, а повернувшись увечері, побачив, що Лютера таки нема, і мене охопило дивне передчуття. Почав його шукати. До Аврори доїхав годині о восьмій, а дорогою мене випередила ціла колона поліційних авто. У місті панувало страшенне сум’яття: всі обговорювали зникнення Ноли. Я спитав адресу Келлерґанів, хоч міг спокійнісінько піти за роззявами і каретами швидкої допомоги, що з’їжджалися до їхнього дому. Трохи постояв у юрмі, не вірячи тому, що сталося, дивився на дім, де мешкала та дитина, — маленький, спокійний, білий дощаний будиночок із гойдалкою на старій вишні. До Конкорда я повернувся вже поночі і зайшов у Лютерову кімнати перевірити, чи його нема, та його, звісно ж, не було. А на мене дивився Нолин портрет. Він його повністю закінчив. Я забрав картину і повісив у майстерні. Відтоді він там і висів. Я чекав Лютера цілісіньку ніч, але марно. Наступного дня зателефонував його батько, він теж його шукав. Я сказав, що Лютер поїхав два дні тому, але нічого не уточнив. Утім, я взагалі нікому нічого не говорив. Я замовк. Бо якби сказав, що Лютер винен у викраденні Ноли Келлерґан, це означало б, що я ніби й сам трохи причетний. Чекав Лютера три тижні й щодня їздив його шукати. Аж ось його батько сповістив, що чоловік загинув у автокатастрофі.

— Ви хочете сказати, що, на вашу думку, це Лютер Калеб убив Нолу? — запитав Ґегаловуд.

Стерн кивнув.

— Так, сержанте. Я вже тридцять три роки живу з цією думкою.

Коли я вислухав розповідь Ґегаловуда про розмову зі Стерном, мені аж заціпило. Потім я дістав іще дві пляшки пива з міні-бару і ввімкнув плеєр.

— Ви повинні повторити все це, сержанте. Мені треба вас записати для книжки.

Він охоче погодився.

— Та ради бога, письменнику!

Я натиснув кнопку. Цієї миті в Ґегаловуда задзвонив телефон. Він сказав «гало», і плеєр записав його слова: «Ви певні? Ви все перевірили? Що? Що? О боже, здуріти можна!». Він попросив у мене аркуш паперу та ручку, записав те, що йому сповістили, і натиснув «відбій». Потім якось дивно зиркнув на мене і сказав:

— Це стажер нашої бригади. Я попросив його знайти рапорт про автокатастрофу з Лютером Калебом.

— І що?..

— Згідно з тодішнім рапортом, Лютера Калеба знайшли в чорному «шевроле монте-карло», що належав компанії Стерна.

П'ятниця, 26 вересня 1975 року

Днина видалася похмура. Сонце зійшло кілька годин тому, та світло було тьмяне і мляве. Скрізь повзли сувої густої імли, що властиво для Нової Англії вологої осінньої пори. О восьмій ранку ловець омарів Джордж Тент вийшов разом із сином на човні з маленького порту Саґамор, що в Массачусетсі. Його ділянка була розташована переважно уздовж узбережжя, та він належав до тих рідкісних представників своєї професії, які ставили пастки у вузьких затоках, що їх забракували інші ловці, вважаючи важкодоступними і такими, що надто вже залежать від припливів, щоб давати серйозний прибуток. В одну з таких заток, де стояло дві пастки, і поплив Джордж Тент. Коли він розвертав човен у бухті Сансет — так називали лагуну поміж крутих бескидів, — його сина раптом засліпив яскравий зблиск світла. Промінь сонця прорвався крізь хмари і відбився від якогось предмета. Це тривало якусь частку секунди, та спалах був таки потужний, тож хлопчина зацікавився й, діставши бінокля, взявся оглядати бескиди.