Думаю, на Дуґласа дуже тиснув Барнаскі, та літагент намагався убезпечити мене від нього, адже Барнаскі боявся, що я не вкладуся в терміни без сторонньої допомоги. Він уже декілька разів телефонував мені, щоб сказати це особисто.
— Вам треба взяти літературних негрів, бо нізащо не впораєтеся. У мене їх цілі загони, ви напишете загальний план, а вони зроблять текст.
— Нізащо, — відрубав я. — Цю книжку пишу сам, і сам за неї відповідаю. Ніхто, крім мене, це не зробить.
— Ох, Ґольдмане, як ви мені остогиділи з вашою мораллю й чесністю. Зараз усі пишуть книжки чужими руками. Ось, наприклад, N ніколи від негрів не відмовляється.
— То він пише книжки не сам?
Барнаскі дурнувато захихотів у звичній для нього манері:
— Авжеж, не сам! Хіба він міг би витримати такий шалений ритм? Читачі не хочуть знати, як N пише свої книжки, і взагалі, хто їх там пише. Все, що вони хочуть, це щороку на початку літа піти у відпустку з його новою книжкою. І ми їм її даємо. Це називається — комерційний підхід.
— Це називається обман читача, — відказав я.
— Обман читача… Ох, Ґольдмане, ви просто неперевершений мастак високої трагедії.
Я дав йому зрозуміти, що книжку ніхто, крім мене, не писатиме, про це не може бути й мови; терпець йому ввірвавсь, і він брутально загорлав:
— Ґольдмане, здається, я вивалив вам за цю кляту книжку мільйон доларів, і ви б могли бути трохи поступливіший. Якщо я сказав, що вам потрібні літературні негри, отже, вони вам потрібні, чорт забирай!
— Заспокойтеся, Рою, книжку ви отримаєте вчасно. За умови, що перестанете відволікати мене нескінченними дзвінками.
І тоді Барнаскі, як із цепу зірвався:
— Матері вашій, Ґольдмане, сподіваюся, ви, усвідомлюєте, що я підставив свої яйця! Свої яйця! Підставив під удар! Я вклав грубі гроші в цю книжку і ризикую репутацією одного з найбільших видавництв країни. І якщо діло не вигорить, якщо книжка не вийде через ваші примхи чи ще якусь хріновину і я опинюсь у купі лайна, то я і вас утоплю, майте на увазі! І так, що ви вже не вилізете з нього!
— Я це врахую, Рою. Матиму на увазі.
Крім суто людських недоліків, Барнаскі мав природжений маркетинговий хист: рекламна кампанія у вигляді величезних плакатів на стінах Нью-Йорка щойно стартувала, а моя книжка вже була книжкою року. Незабаром після пожежі в Гусячій бухті він виступив із гучною заявою: «Хто полює на Маркуса Ґольдмана?». Звісно ж, моя матінка прочитала це і відразу ж зателефонувала:
— Ох, Маркі, де ти?
— У Конкорді, в готелі «Ріджентс». «Люкс» номер 208.
— Замовкни! — вигукнула вона. — Я не хочу знати!
— Мамо, але ж ти сама…
— Якщо ти мені скажеш, то я не втерплю і скажу різнику, а він скаже продавцеві, а той скаже своїй матері, а вона двоюрідна сестра консьєржа Фелтонівської школи, тож і йому неодмінно скаже, а той негідник піде і розповість директорові, а той розпатякає все у вчительській, і незабаром увесь Ньюарк знатиме, що мій син зараз у 208-му «люксі» готелю «Ріджентс» у Конкорді, і твій переслідувач прийде і заріже тебе сонного. До речі, чому в тебе номер «люкс»? Ти з подругою? Збираєшся оженитися?
І я почув, як вона гукає батькові: «Нельсоне, мерщій іди до телефону! Маркі зібрався одружитися!».
— Мамо, я не збираюсь одружуватися. Я в номері сам.
Ґегаловуд, який сидів у моїй кімнаті, наминаючи добрячий сніданок, не придумав нічого дотепнішого, як гукнути: «Гей! Я теж тут!».
— Хто це? — відразу зацікавилася матінка.
— Ніхто.
— Не кажи, що ніхто! Я чула чоловічий голос. Маркусе, я мушу тобі поставити вкрай важливе медичне запитання, і ти чесно відповіси жінці, яка носила тебе в утробі аж дев’ять місяців: у твоїй кімнаті ховається чоловік, ґей?
— Ні, мамо. Це сержант Ґегаловуд, із поліції. Він разом зі мною веде розслідування й водночас старається, щоб мої рахунки за обслуговування не меншали.
— Він голий?
— Що? Та ні! Це полісмен, мамо! Ми працюємо разом.
— Полісмен… Знаєш, я не вчора на світ народилась: ото буває, коли чоловіки дуетом співають, іноді там може бути байкер, отой що в шкірі весь, і сантехнік може бути, й індіанець, і полісмен…
— Мамо, це справжній полісмен.
— Маркі, заклинаю нашими предками, які тікали від погромів, якщо любиш матінку, вижени того голого дядька.
— Мамо, нікого я не виганятиму.
— Ох, Маркі, нащо ти дзвониш, щоб засмутити мене?
— Мамо, це ти мені дзвониш.
— Бо ми з твоїм батьком боїмося божевільного злочинця, який переслідує тебе.
— Ніхто мене не переслідує. Газети перебільшують.
— Я щовечора і щоранку заглядаю до поштової скриньки.
— Навіщо?
— Навіщо? Навіщо?! І ти мене ще питаєш про це? Через бомбу!
— Та навряд щоб хтось підклав тобі бомбу, мамо.
— Нас підірвуть! Ми загинемо, так і не потішившись онуками. Ти задоволений собою? Днями, уяви собі, за твоїм батьком до самого дому їхало якесь велике чорне авто. Тато забіг у дім, а та клята тарантайка зупинилася на вулиці, простісінько біля нас.
— Ви поліцію викликали?
— Авжеж. Примчали дві патрульки, з сиренами.
— І що?..
— То були сусіди. Ці негідники придбали нову тачку! Навіть не попередивши нас! Нове авто, уяви собі! Всі кажуть, що незабаром буде страшенна економічна криза, а вони купують нове авто! Хіба це не підозріло? Певно, сусід дуром торгує абощо.
— Мамо, ну чого ти таку маячню городиш?
— Я знаю, що кажу! І не розмовляй так зі своєю бідолашною матір’ю, яка кожної миті може підірватися на бомбі! Як там твоя книжка?
— Просувається, до того ж добре. За місяць маю закінчити.
— А який буде кінець? Може, той, хто убив дівчинку, і тебе захоче убити?
— Це єдина моя проблема: досі не знаю, чим закінчується книжка.
Надвечір у понеділок, 21 липня, коли я писав розділ, де Нола та Гаррі мають разом поїхати в Канаду, до мене у номер увійшов Ґегаловуд. Він був страшенно збуджений і, перш ніж почати розмову, вхопив із міні-бару пляшку пива.
— Я був у Елайджі Стерна, — сказав він.
— У Стерна? Без мене?
— Не забувайте, що Стерн подав до суду за вашу книжку. Одне слово, зараз розкажу…
Ґегаловуд пояснив, що заявився до Стерна без попередження, щоб візит не мав офіційного вигляду, і зустрів його Стернів адвокат, Бо Сілфорд, бостонський геній захисту. Він був у спортивному костюмі, спітнілий, і сказав: «Дайте мені п’ять хвилин, сержанте. Швиденько сходжу в душ і буду до ваших послуг».
— Сходжу в душ? — перепитав я.
— Авжеж, письменнику, я ж і кажу: той Сілфорд вештався у передпокої напівголий. Я зачекав у маленькій вітальні, потім він повернувся вже в костюмі, а з ним і Стерн, який сказав: «Ну ось, сержанте, ви познайомилися з моїм партнером».
— З його партнером? Ви хочете сказати, що Стерн…
— Гомосексуаліст. Отже, він точно ніколи не відчував потягу до Ноли Келлерґан.
— І що все це означає? — запитав я.
— Отож і я запитав його про це. Він був цілком відкритий для розмови.
Стерн був дуже роздратований моєю книжкою і сказав, що я сам не знаю, що пишу. І тоді Ґегаловуд перехопив ініціативу, запропонувавши Стернові з’ясувати деякі пункти розслідування.
— Пане Стерне, — сказав він, — з огляду на те, що я тепер знаю про ваші… сексуальні вподобання, чи можете ви сказати, які стосунки пов’язували вас із Нолою?
Стерн і оком не кліпнув.
— Я ж вам одразу казав. Це були суто ділові стосунки.
— Ділові стосунки?
— Сержанте, це коли хтось для вас щось робить, а ви йому платите. У нашому випадку вона позувала.
— Тобто Нола Келлерґан справді приїздила сюди позувати вам?
— Так. Але не мені.
— Не вам? А кому ж?
— Лютерові Калебу.
— Лютерові? Нащо?
— Задля його задоволення.
Сцена, про яку далі розповів Стерн, відбулася одного вечора в липні 1975 року. Стерн не пам’ятав точної дати, та сталося це наприкінці місяця. Зіставляючи дати, я з’ясував, що це було перед самісінькою мандрівкою на Мартас-Віньярд.
