Недобре передчуття не покидало Джея Калеба, тож він подався до Аврори. На першому шосе його двічі зупиняли на поліційних заставах. Проїжджаючи повз густий ліс Сайд-Крік-лейн, він на власні очі оцінив масштаби пошуків: десятки карет швидкої допомоги, скрізь полісмени з собаками. Діставшись середмістя, він зупинився біля ресторанчика на головній вулиці, відразу за яхтовою пристанню. У закладі було повнісінько люду. Він увійшов і сів за шинквасом. Гарненька молода білявочка налила йому кави. На мить здалося, начебто він її десь бачив, хоч ніколи досі тут не бував. Придивився; дівчина до нього всміхнулася. Потім побачив на бейджику її ім’я — Дженні. І раптом збагнув: жінка на малюнку Лютера, на тому вугільному шкіцу, що йому особливо подобався, — це вона! Він чудово пам’ятав напис на звороті: «Дженні Квінн, 1974».

— Я можу вам чимсь допомогти? — запитала вона. — У вас такий розгублений вигляд.

— Я… таке жахіття тут сталося…

— Ой, не кажіть… Досі ніхто не знає, що з дівчинкою. Така молодесенька! П’ятнадцять років лише! Я добре її знаю, вона тут працює по суботах. Її звати Нола Келлерґан.

— Як… як ви сказали? — затинаючись перепитав Джей, сподіваючись, що не розчув.

— Нола. Нола Келлерґан.

Почувши це ім’я, він заточився. Його нудило. Треба вшиватися відціля, якнайдалі. Він кинув на шинквас десять доларів і поспіхом вийшов.

Коли повернувся додому, Надя тієї ж миті помітила, що чоловік страшенно схвильований. Вона кинулася до нього і майже впала в його обійми.

— Ох, Джею, що коїться?

— Три тижні тому ми з Лютером ходили ловити рибу, пам’ятаєш?

— Аякже, наловили окунців, яких геть неможливо було їсти. А чому ти запитуєш?

І Джей розповів дружині про той день, неділю, 10 серпня 1975 року. Лютер приїхав до Портленда напередодні ввечері: вони домовилися піти зранку на озеро ловити рибу. День був погожий, клювало чудово, вони знайшли затишну місцинку, і їм ніхто не заважав. Попиваючи пиво, заговорили про життя.

— Тату, я хошу тобі шкажати, — озвався Лютер. — Я жуштрів нежвишайну дівшину.

— Та невже?

— Ій-богу! Шешне шлово. Вона не така, як уші. Вона жмушила калатати моє шерче, і жнаєш, вона мене кохає. Вона шама шкажала. Якошь я тепе ж нею пожнайомлю. Певен, вона топі шпотопаєтьшя.

Джей усміхнувся.

— А ім’я в неї є?

— Нола, тату. Нола Келлерґан.

І ось, згадавши той день, Джей Калеб сказав дружині:

— Нола Келлерґан — так звати викрадену в Аврорі дівчинку. Як на мене, Лютер утнув величезну дурницю.

Тієї миті до кімнати ввійшла Сілла і почула батькові слова.

— Що це означає? — вигукнула вона. — Що Лютер накоїв?

Батько пояснив їй ситуацію і суворо звелів нікому не казати про цю історію. Ніхто не повинен був пов’язувати Лютерове ім’я з Нолою. Цілісінький наступний тиждень, шукаючи сина, він майже не бував удома: об’їздив увесь Мен, потім усеньке узбережжя від Канади до Массачусетса. Зазирав до найглухіших куточків, до озер, у курені, що їх так любив Лютер. Казав собі, що він може зачаївся там, переляканий, зацькований місцевою поліцією, мов дикий звір. Та ніде і близько не знайшов синових слідів. Щовечора він чекав, прислухався до щонайменшого шереху. І коли з поліції зателефонували і сповістили, що Лютер загинув, він замалим не зітхнув полегшено. І звелів Наді з Сіллою більше ніколи не згадувати цієї історії, щоб не заплямовувати пам’ять про сина.

*

Сілла закінчила розповідь, і Ґегаловуд запитав:

— На вашу думку, брат був причетний до викрадення Ноли?

— Він, сказати б, дуже дивно поводився з жінками… Любив їх малювати. Надто ж білявок. Знаю, що деколи малював їх у громадських місцях, потайки. Ніколи не розуміла, що йому в них так подобалося… Так, вважаю, в нього могло щось статися з тією дівчиною. Батько думав, що Лютер ошалів, почувши відмову, і вбив її. Коли зателефонували з поліції й сказали, що він загинув, батько довго плакав. І я чула, як він крізь сльози сказав: «Краще б він помер… Якби я його знайшов, то, певне, сам убив би, тільки б він не скінчив життя на електричному стільці».

Ґегаловуд схилив голову. Потім швидко оглянув Лютерові речі й дістав нотатник.

— Це почерк вашого брата?

— Ага, тут записано, як обрізати ружі… Він, крім усього іншого, доглядав у Стерна троянди. Не знаю, чому я зберегла його.

— Можна взяти?

— Взяти? Беріть. Але, боюся, ці нотатки навряд чи становлять інтерес для вашого розслідування. Я їх переглядала: це просто посібник з догляду за квітами.

Ґегаловуд кивнув.

— Розумієте, мені потрібно зробити експертизу почерку вашого брата.

11. В очікуванні Ноли

— Маркусе, бийте по цій груші. Бийте так, наче від цього залежить ваше життя. Ви повинні боксувати, як ви пишете, і писати так, як боксуєте, ви повинні цілком викладатися, тому що кожен матч і кожна книжка можуть виявитися останніми.

Літо 2008 року видалося для Америки дуже спокійне. Бої довкола списку кандидатів у президенти скінчилися наприкінці червня, коли після домовленості в Монтані демократи висунули Барака Обаму; республіканці ж проголосували за Джона Маккейна ще в лютому. Тепер настала пора гуртувати прихильників: найближчі важливі події очікувалися тільки з кінця серпня, коли на з’їздах двох провідних і найдавніших партій країни мали офіційно затвердити своїх претендентів на Білий дім.

У той період затишшя перед виборчою бучею, що шаленітиме аж до Election day — дня виборів 4 листопада, вся преса накинулася на справу Гаррі Квеберта, зчинивши неабияку веремію в суспільстві. Воно поділилося на квебертистів і антиквебертистів, з’явилися прибічники теорії змови і ті, хто вважав звільнення під заставу результатом грошової оборудки з панотцем Келлерґаном. А відколи мої нотатки опинилися на сторінках газет, почали обговорювати і мою книжку; тільки й мови було про «нового Ґольдмана, що вийде восени». Щоб завадити виходу книжки, Елайджа Стерн подав позов про образу честі, гідності та ділової репутації, хоч ім’я його прямо і не згадувалося в нотатках. Девід Келлерґан теж шалено відбивався від обвинувачень у жорстокому поводженні з дочкою і теж хотів позиватися. У цій бучі радісно потирали руки двоє — Барнаскі та Рот.

Рой Барнаскі нагнав цілі орди своїх адвокатів, які були навіть у Нью-Гемпширі, щоб усунути всі юридичні негаразди, які могли затримати вихід книжки, і тепер тішився: витікання інформації (влаштував він його сам, тепер уже не було в цьому сумніву) дозволило йому посісти весь медійний простір і забезпечило нечувані продажі. Він уважав свої методи не гіршими і не кращими за будь-які інші, казав, що книжковий світ уже не шляхетне видавниче мистецтво, а капіталістичний шал XXI століття, і що віднині книжку треба писати задля продажу, а щоб продати книжку, треба, щоб про неї говорили, а щоб про неї говорили, треба силою захопити собі простір, бо його посядуть інші. Поглинай або поглинуть тебе.

Стосовно ж судового процесу, то майже ні в кого не залишалося сумніву, що кримінальна справа незабаром розвалиться. Бенджамін Рот мав усі шанси стати адвокатом року і здобути всенародну популярність. Він навсібіч роздавав інтерв’ю і день при дні був гостем телестудій і місцевого радіо, не гребував нічим, аби лише говорили про нього. «Уявляєте, я тепер можу вимагати тисячу доларів за годину, — казав він мені. — Щоразу, як мене друкують у газеті, мій погодинний тариф для майбутніх клієнтів зростає на десять доларів. Несуттєво, про що ти говориш в інтерв’ю, важливо, що ти там є. Люди пам’ятають твою світлину в „Нью-Йорк Таймс“, а не те, що ти сказав». Рот усе життя чекав на епохальну справу, і врешті таки запопав її. Тепер, у промінні софітів, кидав журналістам ту поживу, що від нього хотіли отримати: розповідав про Пратта, про Елайджу Стерна, весь час казав, що Нола була дівчиною сумнівної поведінки, напевне, маніпулювала людьми, і що зрештою справжня жертва — це Гаррі. Щоб остаточно збурити авдиторію, він навіть почав вигадувати якісь подробиці, натякаючи, що пів-Аврори мало сексуальні стосунки з Нолою. Я мусив зателефонувати йому, щоб розставити всі крапки над «і».