Коли ми зустрілися з Ненсі Геттевей удруге, вона розповіла, як сама собі уявляла ту мандрівку на Мартас-Віньярд. За її словами, коли Нола повернулася з клініки, вони весь наступний тиждень ходили купатися на Ґранд-біч, а потім Нола кілька разів у них вечеряла. Та вже наступного понеділка, подзвонивши в двері будинку номер 245 на Террас-авеню, щоб знову піти з Нолою на пляж, Ненсі почула, що подруга дуже хвора і не встає з ліжка.

— Цілий тиждень я чула: «Нола тяжко хвора, її не можна відвідувати». Навіть матінку мою не пустили до хати, коли вона занепокоїлася і пішла довідатися, що там і як. Я місця собі не знаходила, знала, що там щось коїться. Аж раптом збагнула: Нола зникла.

— Чому ви так вирішили? Вона справді могла бути хвора, лежати в ліжку…

— Моя мати помітила ось що: музики немає. Весь тиждень там жодного разу не лунала музика.

Я вирішив узяти на себе роль адвоката диявола.

— Та якщо вона заслабла, то, може, музику вимкнули, щоб не турбувати хвору?

— Музики не було вперше за довгий час. Дуже незвично. Тоді я вирішила сама про все дізнатися і, вкотре почувши, що Нола хвора і не встає з ліжка, потайки прокралася за дім і зазирнула крізь вікно до Нолиної кімнати. Там було порожньо, ліжко застелене. Ноли не було і близько. А потім у неділю ввечері знову заграла музика. Знову з гаража линула та клята музика, а наступного дня з’явилася Нола. І ви казатимете, що це збіг? Вона прийшла до мене ввечері, і ми подались у великий сквер на головній вулиці. Там я вже все в неї випитала. Надто про ті синці: відвела її в кущі, змусила задерти сукню і побачила, що її лупцювали мов Сидорову козу. Я не відступала, аж поки вона зізналася, що втекла з дому на цілий тиждень. Вона їздила з чоловіком, старшим за неї. Точно зі Стерном. Казала, було чудово і задля того можна витерпіти хлосту, що їй всипали, коли вона повернулася додому.

Я не сказав їй, що Нола весь той тиждень була на Мартас-Віньярді з Гаррі, а не з Елайджею Стерном. Утім, про стосунки Ноли зі Стерном Ненсі знала небагато.

— Думаю, зі Стерном була якась брудна історія, — провадила вона. — Надто ж зараз, коли згадую все це. Лютер Калеб приїздив по неї в Аврору блакитним «мустангом». Знаю, що він возив її до Стерна. Все це діялося, звісно, потайки, та якось я спостерігала ту сцену на власні очі. Нола сказала: «Головне, нікому і ніколи не кажи про це! Присягнися нашою дружбою. А то прикрощі будуть у нас обох». Я запитала: «Ноло, чому ти їздиш до того старигана?». І вона відповіла: «Заради кохання».

— А коли все це почалося? — запитав я.

— Не можу сказати. Дізналась я про це влітку, та вже не пам’ятаю, коли саме. Того літа стільки всього сталося. Може, та історія тривала вже давно, може, навіть кілька років, хтозна.

— А ви зрештою розповідали комусь про це чи ні? Коли Нола пропала…

— Та певно! Начальникові поліції Пратту. Розповіла йому все, що знала, все, що зараз вам розказала. Він відповів, щоб я не турбувалася, він усе це з’ясує.

— Ви готові повторити все це в суді?

— Як треба буде, то повторю.

Мені хотілося ще раз побалакати з панотцем Келлерґаном у присутності Ґегаловуда. Я зателефонував сержантові й виклав йому цю ідею.

— Допитати удвох панотця Келлерґана? Здається, ви щось замислили…

— І так, і ні. Хочу побалакати з ним про нові дані в розслідуванні: про зв’язки його доньки і про побої, яких їй завдавали.

— Що ви хочете від мене? Щоб я пішов до батька і запитав, чи його донька часом не хвойда була?

— Послухайте, сержанте, ви ж бачите, ми знаходимо дуже важливі речі. За тиждень усе, в чому ви були впевнені, щезло мов туман на воді. Ви можете мені сказати зараз, ким була насправді Нола Келлерґан?

— Гаразд, письменнику, умовили. Завтра приїду до Аврори. Зустрінемося в «Кларксі», чули про такий генделик?

— Та певно. А чому там?

— Зустрінемося о десятій ранку. Я вам усе поясню.

Наступного ранку я приїхав у «Кларкс» раніше, ніж ми домовлялися, щоб трохи побалакати про минуле з Дженні. Згадав літній бал 1975-го, і вона сказала, що він був один із найгірших у її житті, бо вона розраховувала піти туди з Гаррі. Найжахливіша була мить, коли він виграв у лотерею головний приз. Вона сподівалася стати його щасливою обраницею, дочекатися дня, коли він заїде по неї й подарує тиждень кохання в сонячному промінні.

— Я сподівалася, я так сподівалася, що він обере мене. Щодня його чекала. А потім, наприкінці липня, він раптом на тиждень зник, і я збагнула, що він, либонь, подався на Мартас-Віньярд без мене. Але не знаю, з ким…

Щоб не засмучувати її, я збрехав:

— Сам. Сам він туди подався.

Вона всміхнулася, їй аж полегшало. Потім сказала:

— Відколи я дізналася про Гаррі з Нолою, про те, що він написав ту книжку для неї, я більш не почуваюся жінкою. Чому він обрав її?

— Такі речі неможливо збагнути. Ти ніколи не здогадувалася про них із Нолою?

— Про Гаррі з Нолою? А кому ж таке могло спасти на думку?

— Твоїй матері, хіба ні? Вона каже, що від самого початку знала. Вона тобі ніколи нічого не казала?

— Вона нічого не говорила про їхні стосунки. Та коли Нола пропала, то й справді казала, що підозрює Гаррі. Пам’ятаю, якось у неділю Тревіс — він тоді залицявся до мене — прийшов до нас перекусити, і мама весь час товкла: «Я певна, що Гаррі причетний до зникнення цього дівчати!». Тревіс відповів: «Потрібні докази, пані Квінн, інакше це лише домисли». А матінка знову за своє: «У мене був доказ. Неспростовний. Та я загубила його». Я ніколи в це не вірила. Просто мама дуже гнівалася на Гаррі за той обід у саду.

Ґегаловуд прийшов у «Кларкс» точнісінько о десятій.

— Здається, ви поцілили в точку, письменнику, — сказав він, сідаючи за шинквасом коло мене.

— Чому ви так гадаєте?

— Я дещо знайшов про цього Лютера Калеба. Це було нелегко, та ось що я накопав: народився 1940 року в Портленді, штат Мен. Хтозна, як він тут опинився, та на початку 70-х перебував на обліку в поліції Конкорда, Монсберрі й Аврори за недостойну поведінку з жінками. Він вештався вулицями і чіплявся до жінок. Збереглася навіть скарга на нього від такої собі Дженні Квінн, тепер Довн. Вона господиня цього ресторанчика. Заява про сексуальні зазіхання, серпень 1975-го. Саме тому я й хотів, щоб ми тут зустрілися.

— Дженні заявила в поліцію на Лютера Калеба?

— Ви з нею знайомі?

— Авжеж.

— Покличте її сюди, добре?

Я звелів комусь із кельнерів погукати Дженні, вона була в кухні. Ґегаловуд назвався і попросив розповісти про Лютера. Вона стенула плечима.

— Знаєте, мені нема чого сказати. Він був непоганий хлопець. Дуже добрий, хоч і бридкий зовні. Вряди-годи заглядав сюди, у «Кларкс», і я давала йому каву і сандвіч. Грошей із цього сіромахи ніколи не брала. Мені було боляче дивитися на нього.

— І все ж таки ви подали на нього скаргу, — сказав Ґегаловуд.

Дженні здивувалася.

— Бачу, ви добре обізнаний, сержанте. Це діло давнє, дуже давнє. Це Тревіс звелів мені подати ту заяву. Він тоді сказав, що Лютер небезпечний і треба від нього триматися оподаль.

— Чому небезпечний?

— Того літа він весь час вештався Авророю. І часом поводився зі мною агресивно.

— У чому він поводився брутально?

— Та не брутально, — агресивно. Він наполягав… Хтозна, може, вам це здасться кумедним…

— Розповідайте нам усе, пані Довн. Для нас важлива кожна подробиця.

Я підбадьорливо кинув Дженні: кажи.

— Він домагався, щоб я йому позувала.

— Він хотів малювати вас?

— Так. Казав, що я гарна дівчина, що він вважає мене винятковою і хоче лиш одного — мати можливість мене малювати.

— Що з ним сталося? — запитав я.

— Він перестав з’являтися, — відповіла Дженні. — Кажуть, розбився на авто. Запитайте Тревіса, він напевне має знати.

Ґегаловуд підтвердив, що Лютер Калеб загинув у автокатастрофі 26 вересня 1975 року, тобто майже через місяць після зникнення Ноли. Його перекинуте авто знайшли біля підніжжя скелі неподалік Саґамора, в Массачусетсі, десь за двісті миль від Аврори. Крім того, Лютер навчався в школі живопису в Портленді, тож, як гадав Ґегаловуд, є поважні підстави вважати, що це він написав Нолин портрет.