Чому начальник поліції Пратт, розслідуючи зникнення дівчинки, не допитує Гаррі після викриття Тамари Квінн? А чи допитував він Стерна?

Хто, чорт забирай, убив Дебору Купер і Нолу Келлерґан?

І чия це невловна тінь перешкоджає мені розповісти цю історію?

З роману Гаррі Квеберта «Початки зла»

Трагедія сталася в неділю. Вона була нещасна і спробувала піти з життя.

Її серце більше не могло битися, якщо не билося задля нього. Він потрібен був їй, щоб жити. І, збагнувши це, він щодня приходив до лікарні й крадькома дивився на неї. Як такій гарній дівчині захотілося вкоротити собі віку? Проклинав себе, наче це він завдав їй болю.

Щодня він потайки сідав на лаві в парку, що оточував лікарню, і чекав, коли вона вийде погрітися на сонечку. Він дивився на неї, живу. Адже це так важливо було — жити. А потім, поки її не було в палаті, йшов і клав під подушку листа.

Люба моя, найдорожча!

Ви не повинні вмирати, ніколи. Ви янгол. Янголи ніколи не вмирають.

Бачите, я завжди поруч. Не плачте, благаю вас. Мені нестерпна думка, що вам сумно.

Цілую вас, нехай вам стане легше.

Кохання моє!

Яка це неочікувана радість — лягаючи спати, знайти вашу записку! Пишу вам потайки: вечорами після відбою нам заборонено не спати, медсестри тут — справжнісінькі відьми. Та я не могла втриматися: прочитавши вашого листа, відразу мусила відповісти. Просто щоб сказати, як я вас кохаю.

Мрію танцювати з вами. Певна, ви танцюєте, як ніхто в світі. Мені хотілося б попросити вас повести мене на літній бал, та ви не захочете, я знаю. Скажете, що як нас побачать разом, — ми пропали. Та все одно, гадаю, доти я ще не вийду звідціля. Та нащо жити, якщо не можна кохати? Це запитання я поставила собі, коли вчинила те, що вчинила.

Я ваша навіки.

Янголе мій прекрасний!

Ми потанцюємо. Я вам обіцяю. Настане день, коли любов переможе і ми відкрито кохатимемо одне одного. І будемо танцювати на пляжах. На березі, як першого дня. Ви така гарна, коли ви на березі.

Одужуйте швидше! Колись ми потанцюємо на березі.

Кохання моє!

Танцювати на березі. Я тільки і мрію про це.

Скажіть мені, що якось поведете мене танцювати на березі, тільки ви і я…

18. Мартас-Віньярд

(Массачусетс, кінець липня 1975 року)

— У нашому суспільстві, Маркусе, понад усе цінують людей, які будують мости, хмарочоси або імперії. Та насправді найдужче варті захвату ті, кому щастить побудувати кохання. Бо немає на світі більшого і важчого завдання.

Вона танцювала на березі. Гралася з хвилями, бігала по піску; її волосся розвівалося за вітром, вона реготала, вона так раділа життю. Гаррі помилувався нею з тераси готелю і знову поринув в аркуші, що вкривали весь стіл. Він писав добре і швидко. Відколи вони сюди приїхали, написав уже декілька десятків сторінок і рухався вперед у шаленому темпі. Завдяки їй. Нола, люба Нола, його життя, його натхнення. Н-О-Л-А. Він нарешті писав свій великий роман. Роман про кохання.

— Гаррі, — гукнула вона, — зробіть перерву! Ідіть купатися!

Він відклав роботу, піднявся в номер, склав списані аркуші в портфель і вдягнув плавки. Потім спустився до неї на пляж, і вони попрямували понад океаном, далі від готелю, від тераси, від інших гостей і купальників. Обійшли низку бескидів і опинилися у відлюдній бухті, прихованій від сторонніх поглядів. Тут вони могли кохати одне одного.

— Обніміть мене, любий Гаррі, — сказала вона.

Він обхопив її руками, і вона повисла в нього на шиї, міцно пригорнувшись. Вони пірнули в океан, весело хлюпалися і бризкалися, а потім полягали на білі готельні рушники, щоб обсохнути на сонці. Вона поклала йому голову на груди.

— Я кохаю вас, Гаррі… Кохаю, як нікого ніколи не кохала.

Вони всміхнулися одне одному.

— Це найкраща відпустка в моєму житті, — сказав Гаррі.

Нола аж засяяла.

— Сфотографуймося! Сфотографуймося, і тоді ми ніколи це не забудемо! Ви взяли фотоапарат?

Він дістав із сумки апарат і подав їй. Вона пригорнулася до нього і, тримаючи апарат у простягнутій руці, спрямувала об’єктив на них і зробила знімок. Перш ніж натиснути на спуск, вона повернула голову і міцно поцілувала його в щоку. Вони зареготали.

— Здається, гарна буде світлина, — сказала вона. — Головне, зберігайте її все життя.

— Все життя. Ця світлина завжди буде зі мною.

Вони були тут п’ятий день.

За два тижні до того

Настала субота, 19 липня, день традиційного літнього балу. Вже третій рік поспіль бал відбувався не в Аврорі, а в кантрі-клубі Монберрі, що, на думку Емі Пратт, був єдиним місцем, гідним такого заходу. Адже відколи вона почала тут орудувати, намагалася перетворити це дійство на великосвітський вечір. Емі рішуче відмовилася від шкільної фізкультурної зали Аврори, замість «шведського столу» впровадила вечерею за столиками, ухвалила, що чоловіки мають бути в краватках, і, щоб пожвавити атмосферу, влаштувала поміж вечерею й танцями лотерею.

Тож місяць перед балом Емі Пратт заповзято ходила містом, невиправдано дорого продаючи лотерейні квитки, та їх усе одно купували, боячись отримати погане місце. Подейкували, прибуток від продажу (досить непоганий) вона клала собі до кишені, та відверто говорити про це ніхто не наважувався: з нею не варто було псувати стосунків. Казали, якогось року вона випадково «забула» надати місце за столиком жінці, з якою посварилася. І коли розпочалася вечеря, бідолашка так і лишилася стояти посеред зали.

Гаррі спершу вирішив не йти на той бал. Щоправда, за декілька тижнів перед тим купив собі місце, та зараз у нього не було настрою виходити з хати: Нола досі лежала в лікарні, і він почувався нещасним. Йому кортіло побути самому. Та просто в суботу ввечері в двері загрюкала Емі Пратт: вона вже давно не бачила його в місті, він уже не ходив до «Кларксу», тож Емі хотіла упевнитися, що він її не підведе. Гаррі неодмінно мусить бути на тому балу, вона вже всім сказала, що він буде. Вперше на її вечорі присутня зірка з Нью-Йорка, і, хтозна, може, наступного року Гаррі повернеться й привезе з собою всіх зірок шоу-бізнесу. А за декілька років увесь Голлівуд і весь Бродвей приїдуть до Нью-Гемпширу на одну з найголовніших світських вечірок Східного узбережжя, якою стане цей бал. «Гаррі, ви ж прийдете сьогодні ввечері? Ви ж будете, так?» — скиглила і благала вона, крутячись під дверми, і він урешті погодився, передусім тому, що не вмів відмовляти; їй навіть пощастило втелющити йому лотерей на п’ятдесят доларів.

Удень він поїхав відвідати Нолу в лікарні. Дорогою придбав у крамниці в Монберрі ще декілька оперних платівок. Не втримався, бо знав, що музика для неї — велике щастя. Та він забагато витрачав. І вже не міг собі таке дозволяти. Боявся й уявити стан свого банківського рахунка, не хотів навіть з’ясовувати, що там лишилося. Його заощадження оберталися димом, і якщо так триватиме й далі, то йому не буде чим заплатити за дім до кінця літа.

У лікарні вони погуляли парком, і в затишному гаю Нола пригорнулася до нього.

— Гаррі, я хочу поїхати звідси…

— Лікарі кажуть, що за кілька днів тебе випишуть.

— Ви не зрозуміли: я хочу поїхати з Аврори. З вами. Тут ми ніколи не будемо щасливі.

Він мовив:

— Колись.

— Що колись?

— Колись ми поїдемо звідси.

Вона засяяла.

— Справді? Гаррі, це правда? Ви повезете мене далеко-далеко?

— Дуже далеко. І ми будемо щасливі.

— Так, дуже щасливі!

Вона міцно пригорнула його до себе. Щоразу, коли вона до нього наближалася, його тілом пробігав солодкий дрож.