— Хтось не хоче, щоб ви докопалися до правди про Нолу. То як, до речі, ваше розслідування?

— Моє розслідування? Тепер воно вас цікавить?

— Можливо. Скажу ось що: відколи вам почали погрожувати, щоб заткнути рота, ваші акції добряче підскочили.

— Я розмовляв із отцем Келлерґаном. Хороший дідусь. Він показав мені Нолину кімнату. Ви її теж бачили, гадаю…

— Так.

— Якщо то була втеча, як ви поясните, що вона нічого з собою не взяла? Ні одягу, ні грошей, анічогісінько.

— А то не втеча була, — відказав Ґегаловуд.

— А якщо це викрадення, то чому нема слідів сутички? І чому вона взяла ту торбу з рукописом?

— Вона могла знати вбивцю, оце й усе. Може, навіть у неї зв’язок із ним був. Йому достатньо було просто підійти до вікна, — може, часом так і робив, — і попросити її піти з ним. Може, просто погуляти трохи.

— Ви маєте на увазі Гаррі.

— Так.

— І що далі? Вона бере той рукопис і вилазить у вікно?

— А хто вам сказав, що вона взяла з собою той рукопис? Хто вам сказав, що вона бодай раз тримала той рукопис у руках? Це Квебертові слова, це він так пояснює, як його рукопис опинився поруч із Нолиним трупом.

Якусь мить я хотів було розповісти про те, що знав про Гаррі з Нолою: що вони мали зустрітися в мотелі «Морський берег» і тікати. Та вирішив промовчати, щоб не нашкодити Гаррі. Лише запитав:

— Яка ж ваша гіпотеза?

— Квеберт убив дівчину і закопав рукопис разом із нею. Може, совість замучила. В книжці йдеться про їхнє кохання, і це кохання її вбило.

— Чому ви так гадаєте?

— На рукописові є напис.

— Напис? Що за напис?

— Не можу сказати. Таємниця слідства.

— Послухайте, сержанте, облиште ви ці дурниці! Ви сказали або забагато, або замало: нема чого ховатися за таємницею слідства щоразу, як вам це зручно.

Він покірно зітхнув.

— Там написано: «Прощавай, люба Ноло».

Мені аж заціпило. «Люба Ноло». Хіба не ці слова Нола просила Гаррі сказати їй у Рокленді? Я спробував опанувати себе.

— Що ви збираєтеся робити з цим написом?

— Віддам на графологічну експертизу. Може, це щось нам дасть.

Мене геть приголомшило його зізнання. «Люба Ноло». Саме ці слова промовив сам Гаррі, ці слова я і записав на плеєр.

Цілий вечір я міркував, не знаючи, що вдіяти. О дев’ятій зателефонувала матуся. Певне, дізналася з телевізора про пожежу.

— Боже мій, Маркі, ти що, загинути через того чортяку хочеш?

— Та заспокойся, мамо.

— У нас тільки про тебе й балакають, ще й не дуже приязно, ти розумієш, про що я. Всі сусіди збентежені… Питають, чому ти такий впертий і тримаєшся того Гаррі.

— Якби не було Гаррі, я ніколи не став би Великим Ґольдманом, мамо.

— Точно, без нього ти став би Щонайбільшим Ґольдманом. Ти так змінився, відколи став їздити до цього чолов’яги в університеті. Ти ж Неперевершений, Маркі. Пам’ятаєш? Навіть бідолашка пані Ланґ, касирка в супермаркеті, досі питає мене: «Як там Неперевершений?».

— Мамо… Таж не було ніколи ніякого Неперевершеного.

— Ніякого Неперевершеного? Не було Неперевершеного? — вона погукала батька. — Нельсоне, а йди-но сюди! Маркі каже, що ніколи не був Неперевершеним! — я почув, як тато щось невиразно промимрив. — Ось бачиш, і тато каже: в школі ти був Неперевершеним. Я вчора зустріла твого колишнього директора… Він сказав, що в нього такі спогади… Я думала, він заплаче з розчулення. А потім він сказав: «Ох, пані Ґольдман, просто не знаю, куди оце встряв ваш син». Бачиш, як усе сумно: навіть твій колишній директор збентежений. А про нас ти подумав? Чому ти біжиш до якогось старого викладача, замість того, щоб шукати собі дружину? Тобі тридцять років, а ти ще не маєш жіночки! Ти хочеш, щоб ми повмирали, так і не побачивши твого одруження?

— Мамо, тобі лише п’ятдесят два роки. Ще є трохи часу.

— Не присікуйся! Хто навчив тебе присікуватися, га? Це все той клятий Квеберт. Чому ти не хочеш привести нам хорошу дружину, га? Тепер ти мовчиш?

— Мамо, останнім часом я не зустрічав жодної, яка б мені сподобалась. Я заклопотаний: книжка, турне, знову книжка…

— Тільки відмовки від тебе чую! А твоя нова книжка? Про що вона буде? Про всілякі збочення? Я не впізнаю тебе, Маркі… Маркі, любий, послухай, я маю запитати: ти любиш цього Гаррі? Ти кохаєшся з ним?

— Ні! Ні, що ти!

Я почув, як вона сказала татові: «Він каже „ні“, а це означає „так“». Потім вона запитала пошепки:

— Ти хворий, так? Матуся любитиме тебе, навіть якщо ти хворий.

— Що? Який іще хворий?

— А як ото буває, коли в чоловіків алергія на жінок.

— Ти хочеш сказати, буцімто я ґей? Ні! Навіть якби так і було, то нічого поганого в цім нема. Але, мамо, я люблю жінок.

— Жінок? Як це так — жінок? Досить із тебе й одної, кохай її й бери заміж! Жінок! Ти хочеш сказати, що не можеш бути вірний? Ти сексуальний маніяк, Маркі? Може, тобі треба піти до психіатра, полікуватися?

Врешті я з досадою кинув слухавку. Мені було дуже самотньо. Сів за письмовий стіл Гаррі, ввімкнув плеєр і знову почав слухати його голос. Мені потрібна була якась нова ланка, відчутний доказ, що змінив би хід розслідування, щось таке, що пролляло би світло на цей шалений пазл, який я намагався скласти і який досі обмежувався трьома елементами: Гаррі, рукописом і зниклою дівчинкою. Я думав — і раптом у мені прокинулося чудернацьке, давно забуте відчуття: мені кортіло писати. Писати про те, чим я живу й що відчуваю. Незабаром голова моя вже аж лускалася від ідей, це вже було не бажання, а потреба писати. Такого не бувало зі мною вже півтора року. Наче вулкан, що прокинувся і готувався вивергнутися. Я кинувся до ноутбука і, замислившись на мить, перш ніж розпочати історію, заходився друкувати перші сторінки майбутньої книжки.

Навесні 2008 року, десь за рік по тому, як я став новою зіркою американської літератури, відбулася подія, що я вирішив поховати її в глибинах пам'яті: з'ясувалося, мій університетський викладач, шістдесятисемирічний Гаррі Квеберт, один із найвідоміших письменників Америки, у тридцять чотири роки мав любовний зв'язок із п'ятнадцятирічним дівчам. То було влітку 1975-го.

*

У вівторок 24 червня 2008 року Велике журі присяжних підтвердило обвинувачення, висунуте прокуратурою: віднині Гаррі офіційно інкримінували викрадення й подвійне навмисне вбивство. Коли Рот зателефонував мені й сповістив про рішення журі, я вибухнув.

— Ви, здається, вивчали право, то можете мені пояснити, на основі чого вони верзуть усі ці дурниці?

Відповідь була проста: на основі матеріалів слідства. Після того, як пред’явили обвинувачення, ми як представники захисту могли здобути до них доступ. Цілісінький ранок ми з Ротом вивчали документи; атмосфера була напружена, передовсім тому, що він, гортаючи папери, весь час повторював:

— Ох, як недобре… Геть недобре.

— Як воно недобре, то ви маєте бути добрячий, хіба ні? — питав я.

Він збентежено зводив брови, і я дедалі менше вірив у його адвокатський хист.

У справі були світлини, показання свідків, звіти, акти експертиз, протоколи допитів. Декотрі фото стосувалися 1975 року: знімки будинку Дебори Купер, її тіла, що лежало в кухні на долівці в калюжі крові, і нарешті того місця у лісі, де виявили сліди крови, пасма кіс і клапті сукні. Потім ми перелинули в часі на тридцять три роки вперед і опинилися в Гусячій бухті: на дні ями, що викопала поліція, лежав скелет у позі зародка. Подекуди на кістках ще висіли шматки м’яса, на черепі збереглися пасма волосся; на скелеті була напівзотліла сукня, а поруч лежала ота горезвісна шкіряна торбинка. Мене мало не знудило.

— Це Нола?

— Вона, — відказав Рот. — А в торбі був Квебертів рукопис. Лише рукопис, та й годі. Прокурор каже, що як дівчина тікає з дому, то не йде без нічого.