Втім, не дуже далеко я зайшов, оскільки того ж таки дня мене викликав Дастін Перґал, декан факультету, який аж пінився з люті.

— Юначе, — почав він гугняво, вчепившись у підлокітники фотеля, — чи правда, що ви дозволили собі сьогодні висловлювання порнографічного характеру?

— Порнографічного? Боже збав!

— Хіба не ви у присутності трьохсот осіб вихваляли оральний секс?

— Справді, я говорив про лизунець.

Він звів очі до неба.

— Пане Ґольдмане, чи визнаєте ви, що вживали слова «бог», «берегти», «секс», «гетеросексуальний», «гомосексуальний» і «Америка» в одній фразі?

— Точно не пам’ятаю, але щось таке було.

Намагаючись не втратити самовладання, він помалу промовив:

— Пане Ґольдмане, чи можете ви пояснити мені, в якій непристойній фразі можуть міститися відразу всі ці слова?

— Ох, не хвилюйтеся, пане декане, нічого непристойного там не було. Просте благословіння — Бога, Америки, сексу і всіх його проявів. Спереду, ззаду, зліва, справа, в усіх напрямках, якщо ви розумієте, про що я. Знаєте, ми, американці, полюбляємо благословляти. Така в нас культура. Коли ми задоволені, то щоразу благословляємо.

Він знову звів очі до неба.

— Чи організували ви незаконний продаж університетського часопису біля виходу з актової зали?

— Авжеж, пане декане. Але до цього мене змусили обставини, і я зараз усе поясню. Бачте, я докладаю чимало зусиль, пишучи оповідання, та редакція публікує їх на останніх сторінках. І мені потрібна була реклама, бо мене ніхто не читає. А нащо писати, якщо тебе ніхто не читає?

— Це оповідання порнографічного характеру?

— Ні, пане декане.

— Я хотів би переглянути бодай одне.

— Будь ласка. П’ять доларів примірник.

Перґал вибухнув гнівом.

— Пане Ґольдмане! Бачу, ви так і не второпали, в яку халепу вскочили! Ваші балачки всіх приголомшили! На вас скаржаться студенти! Ситуація вкрай прикра — для мене, для вас, для всіх. Ви заявили, — він глипнув в аркуш перед собою, — «Я люблю давати за щоку… Я зразковий гетеросексуал і зразковий американець. Нехай Господь благословить нашого президента, секс і Америку». До чого це блазнювання, га?

— Це не блазнювання, а правда, пане декане: я справді зразковий гетеросексуал і зразковий американець.

— Та знати я цього не хочу! Ваша сексуальна орієнтація нікого не цікавить, пане Ґольдмане! А та гидота, що ви робите в себе між ногами, геть не стосується ваших товаришів!

— Але ж я лише відповідав на запитання професора Квеберта.

Почувши це, Перґал мало не вдавився.

— Що… що ви сказали? На запитання професора Квеберта?

— Авжеж. Він запитав, хто з нас полюбляє давати лизунця, а я підняв руку, бо вважаю, що нечемно не відповідати, коли у вас запитують. А тоді він запитав, кому я полюбляю давати за щоку, хлопцям чи дівчатам. Ось і все.

— Професор Квеберт запитав у вас, кому ви полюбляєте?..

— Еге ж. Бачите, пане декане, у всьому винен президент Клінтон. Усі хочуть робити те, що він.

Перґал підвівся і пошукав мою справу на висячому стелажі. Потім знову вмостився за стіл і глянув мені простісінько у вічі.

— Хто ви такий, пане Ґольдмане? Розкажіть мені про себе. Цікаво знати, звідки такий узявся.

Я пояснив, що народився наприкінці 70-х в Ньюарку, мати — продавчиня в супермаркеті, батько — інженер. Типова американська родина середнього достатку. Єдиний син. Дитинство і юність минули щасливо, хоч інтелект вищий за середній. Навчався в ліцеї Фелтона. Неперевершений. Вболівальник «Велетів». Зубні брекети в чотирнадцять років. Канікули у тітки в Огайо, в діда й баби у Флориді, де сонце і помаранчі. Жодних відхилень від норми. Ніякої алергії, ніякої серйозної недуги. У вісім років харчове отруєння курятиною в скаутському таборі. Любить псів, не любить котів. Спортивні вподобання: лякрос, перегони і бокс. Амбіції: хоче стати славетним письменником. Не курить, бо це спричиняє рак легень, та й з рота смердить. П’є дуже обачно. Улюблена страва: стейк із сирними макаронами. Періодичне смакування морепродуктів у флоридському ресторані «Джон стоун креб», хоч мама й каже, що це може завдати лиха через нашу належність.

Перґал слухав усе те, не кліпаючи. І коли я закінчив, сказав:

— Пане Ґольдмане, може, годі вже в дурні мене шити? Я щойно переглянув вашу справу. Кілька разів телефонував у ваш ліцей, розмовляв із директором. Він сказав, що ви були винятковим учнем і могли би вступити до найславетніших університетів. То скажіть мені: що ви робите тут?

— Даруйте, пане декане?

— Пане Ґольдмане, чому ви обрали університет Берроуза, а не Гарвард чи Єль?

Отой виступ в актовій залі геть-чисто змінив моє життя, хоч я замалим не вилетів із Берроузу. Наприкінці розмови Перґал пообіцяв подумати, що зі мною робити, і зрештою все обійшлося без санкцій. Уже значно пізніше, я дізнався: вважаючи, що студент, який створив проблему один раз, створюватиме їх завжди, декан хотів було витурити мене з університету, і в Берроузі я втримався лише завдяки Гаррі.

Наступного дня після того епізоду мені одностайним рішенням передали керівництво університетським часописом, щоб я вдихнув у нього нове життя. Як справжнісінький Неперевершений, я вирішив, що те життя можна вдихнути в нього, переставши друкувати оповідання Райнгарца й оздоблюючи обкладинку журналу самим собою. Потім, у понеділок, випадково зустрів Гаррі в залі для боксу, яку я відвідував од самого приїзду. Зате його я бачив там уперше. Зазвичай людей у залі майже не було: в Берроузі не любили боксу. Крім мене, туди вчащав лише Джаред, якого пощастило умовити на декілька раундів зі мною кожного другого понеділка, — я потребував партнера, до того ж досить слабкого, щоб я міг бути певний у перемозі. Тож двічі на місяць я робив із нього відбивну та ще й неабияк із того тішився: приємно було почуватися Неперевершеним.

Того понеділка, коли в залі з’явився Гаррі, я відпрацьовував перед люстром бойову стійку. В спортивному костюмі він мав такий же елегантний вигляд, як і в своєму піджаку. Ввійшовши, він здалеку привітався зі мною і кинув: «Не знав, пане Ґольдмане, що ви теж полюбляєте бокс». А потім заходився працювати з боксерською грушею у кутку. В нього був чудовий удар, а рухався він спритно і вміло. Мені дуже кортіло поспілкуватися з ним, розповісти, як після лекції мене викликав Перґал, поговорити про лизунець і свободу слова, сказати, що я тепер головний редактор університетського часопису і про те, як захоплююся ним. Та я був такий схвильований, що не наважився підійти.

Наступного понеділка він знову прийшов і бачив, як я лупцюю Джареда. Стояв біля рингу і зацікавлено дивився, як я безжалісно та за всіма правилами гамселю приятеля, а потім сказав, що я непоганий боксер, аж йому самому захотілося знову взятися боксувати, щоб не втратити форми, і що мої поради будуть йому корисні. Йому було за п’ятдесят, та під просторою футболкою вгадувалося міцне, дуже тіло; він уміло місив грушу, впевнено тримався на ногах, зберіг стійку, всі рефлекси і трохи сповільнену, але впевнену рухливість ніг. Я запропонував йому для початку трохи потренуватися з грушею, і ми це робили цілісінький вечір.

Прийшов він і наступного понеділка, й опісля. А я став, сказати б, його особистим тренером. Отак і на тренуваннях і зав’язалися поміж нами щирі стосунки. Часом після тренувань ми сідали вдвох на лавці в роздягальні, щоб обсохнути і трохи побалакати. За кілька тижнів сталося те, чого я так боявся: Гаррі закортіло вийти на ринг і побоксувати зі мною три раунди. Звісно, я не зважився його молотити, а він залюбки кілька разів угатив мене в щелепу і послав у нокдаун.

Він реготав, казав, що давно так не тішився і вже й забув, як це весело. Відгамселивши мене, як гаман, і обізвавши хирляком, він запропонував разом повечеряти. Я провів його до студентської їдальні на велелюдній вулиці Берроузу, й, наминаючи жирні гамбургери, ми говорили про книжки і письменницьке ремесло.