— Звідки ви знаєте?

— Я розмовляв із ним. Його звати Едвард Горовіц. Зараз він на пенсії. День при дні лагодить коло хати човен.

— Можна з ним побачитися? — запитав Ґегаловуд.

— Я вже домовився про зустріч. Він чекає нас о третій годині.

Інспектор у відставці Горовіц стояв перед хатою і незворушно чистив корпус дерев’яного човна. День був похмурий, і він відчинив двері гаража, щоб, як піде дощ, заховатися там. Чоловік запропонував нам узяти собі пива з початого ящика, що стояв на землі, і розмовляв, не відриваючись від роботи, але всім своїм виглядом показував, що уважно слухає. Про пожежу в домі Келлерґанів він розповів приблизно те саме, що ми вже знали з поліційного рапорту, майже нічого не додавши.

— Дивна історія з цією пожежею… — резюмував він.

— Чому дивна? — запитав я.

— Ми всі довго думали, що це Девід Келлерґан підпалив дім і вбив дружину. Його версія подій нічим не підтверджується: просто диво, повернувся якраз вчасно, щоб урятувати доньку, і запізно, щоб урятувати дружину. Напрошувалася думка, що він сам підпалив дім. А головне, за кілька тижнів він виїхав із міста. Дім горить, дружина гине, а він тікає. Щось там було підозріле, та ніяких доказів проти нього ми так і не знайшли.

— Той самий сценарій, що й зі зникненням доньки, — сказав Ґегаловуд. — 1975 року Нола зникає, розчиняється в просторі, може, її і вбили, та сказати щось точно неможливо, доказів немає.

— Про що ви подумали, сержанте? — запитав я. — Що священик убив дружину, а потім і доньку? Гадаєте, ми помилилися зі злочинцем?

— Якщо так, то це справжня катастрофа, — мало не вдавився Ґегаловуд. — Кого ми можемо порозпитувати ще, пане Горовіце?

— Важко сказати. Можете піти до церкви Маунт-Плезант. Там, певне, є списки парафіян, які знали отця Келлерґана. Та минуло майже сорок років… Ви згаєте купу часу.

— А часу катма, — буркнув Ґегаловуд.

— Пам’ятаю, Девід Келлерґан був близький до місцевої секти п’ятидесятників, — провадив Горовіц. — Недоумкуваті фанатики мешкають громадою на фермі за годину їзди звідціля. Після пожежі панотець жив у них. Це я достеменно знаю, бо їздив туди, щоб поспілкуватися з ним під час розслідування. Він там залишався до самісінького від’їзду. Зверніться до пастора Льюїса, якщо він досі там. Він у них як гуру.

Пастор Льюїс, про якого казав нам Горовіц, очолював громаду Нової Церкви Спасителя. Ми подалися туди наступного ранку. Полісмен Томас заїхав по нас до «Голідей Інн» на узбіччі шосе, де ми винайняли два номери, один оплачував штат Нью-Гемпшир, а другий я сам, і повіз до величезного маєтку, що складався переважно з оброблених ланів. Блукаючи обсадженими кукурудзою дорогами, ми зустріли якогось чоловіка на тракторі, який погодився провести нас до хат і показав дім пастора.

Нас привітно зустріла люб’язна гладка жіночка, провела до кабінету, а за кілька хвилин прийшов і сам Льюїс. Я знав, що йому десь під вісімдесят, та на вигляд пастор був років на двадцять молодший. Симпатичний, нічого спільного з тим, як його змалював Горовіц.

— Поліція? — запитав він, по черзі здоровкаючись із нами.

— Поліція штатів Нью-Йорк і Алабама, — уточнив Ґегаловуд. — Розслідуємо смерть Ноли Келлерґан.

— У мене таке враження, ніби останнім часом тільки про це й мова.

Потискаючи мені руку, він на мить звів погляд і сказав:

— А ви часом не…

— Саме так! — роздратовано буркнув Ґегаловуд.

— Ага… То чим можу допомогти?

Почав Ґегаловуд:

— Пане Льюїсе, якщо не помиляюся, ви знали Нолу Келлерґан.

— Аякже. Правду кажучи, я добре знав її батьків. Чудові люди. Дуже близькі були до нашої громади.

— Що становить собою ваша громада?

— Ми одна з течій пятидесятництва, сержанте. Оце й усе. У нас християнські цінності, ми їх дотримуємося. Знаю, дехто називає нас сектою. До нас двічі на рік приїздять соціальні служби, перевіряють, чи ходять до школи наші діти, чи добре харчуються і чи їх не кривдять. Часом дивляться, чи нема у нас зброї й чи ми не расисти. Комедія, та й годі! Всі наші діти ходять до муніципальної школи, я зроду не мав карабіна і беру активну участь у перевиборчій кампанії Барака Обами. То що ж вам потрібно?

— Ми хочемо знати, що сталося 1969 року, — відказав Ґегаловуд.

— Сів на Місяць «Аполлон-11», — мовив Льюїс. — Головна перемога Америки над радянським ворогом.

— Ви добре знаєте, що мені йдеться про пожежу в Келлерґанів. Що сталося насправді? Що сталося з Луїзою Келлерґан?

Я досі не мовив і слова, та Льюїс, дивлячись упритул, звернувся саме до мене:

— Я часто бачив вас у телевізорі останнім часом, пане Ґольдмане. Гадаю, ви хороший письменник, але як ви могли не навести довідок про Луїзу? Адже саме тому ви тут? Ваша книжка не витримує критики, а, якщо казати цілком відверто, ви в паніці, правда? Що ви тут шукаєте? Виправдання своєї брехні?

— Правду, — відповів я.

Він сумно всміхнувся.

— Правду? Яку правду, пане Ґольдмане? Божу чи людську?

— Вашу. Яка ваша правда про смерть Луїзи Келлерґан? Це Девід Келлерґан убив дружину?

Льюїс підвівся з фотеля і зачинив двері до кабінету: досі вони були прочинені. Потім підійшов до вікна і задивився надвір. Ця сцена нагадала мені візит до колишнього начальника поліції Пратта. Ґегаловуд дав мені знак, що тепер говоритиме він.

— Девід був добрий чоловік, — нарешті озвався Льюїс.

— Був? — гостро запитав Ґегаловуд.

— Ми не бачилися з ним понад тридцять дев’ять років.

— Він бив дочку.

— Ні! Ні. То була чиста серцем людина. Він по-справжньому вірував у Бога. Коли він приїхав до Маунт-Плезант, лави у церкві були порожні. За півроку в неділю на ранковій відправі там було повнісінько люду. Він ніколи не завдав би й найменшого зла ні дружині, ані доньці.

— То хто ж вони? — тихо запитав Ґегаловуд. — Які були Келлерґани?

Льюїс гукнув дружину. Попросив приготувати чаю з медом для всіх. Потім знову сів у фотель і окинув нас поглядом. У його очах була ніжність, а в голосі звучало тепло.

— Заплющте очі, панове. Заплющте очі. Ось ми у Джексоні, штат Алабама, 1953 рік.

Джексон, штам Алабама, січень 1953 року

То була одна з тих історій, що їх так полюбляють в Америці. Січневої днини 1953 року молодий священик увійшов до занедбаного храму Маунт-Плезант, у середмісті Джексона. Погода була кепська: періщила злива, шалені пориви вітру шугали вулицями. Дерева гнулися, у повітрі літали газети, видерті з рук вуличного торгівця, який ховався за шторою вітрини, а перехожі пересувалися короткими перебіжками, від прихистку до прихистку.

Священик пхнув двері церкви, що їх одразу ж захряснуло вітром; усередині було темно, похмуро і холодно. Він помалу попрямував поміж рядами лавок. Дірява покрівля не захищала від дощу, на підлозі розпливалися калюжі. Було безлюдно, ані душі, храм видавався майже покинутим. Замість свічок — декілька геть заплилих воском недогарків. Він підійшов до вівтаря і, помітивши кафедру, ступив уже був на першу сходинку, аж із порожнечі хтось гукнув:

— Не робіть цього!

Він здригнувся і, обернувшись, угледів діжкуватого дядечка, який виринув із темряви.

— Не робіть цього! — повторив той. — Східці згнили, тут і в’язи можна скрутити. Ви отець Келлерґан?

— Так, — збентежено відказав Девід.

— Ласкаво просимо до нашої парафії, отче. Я пастор Джеремі Льюїс, очолюю громаду Нової Церкви Спасителя. Після від’їзду вашого попередника мене попросили наглядати за всім цим огромом. Тепер це ваше.

Вони потисли один одному руки. Девід Келлерґан тремтів.

— Ви дрижите? — спитав Льюїс. — Та ви геть змерзли! Ходімо, там шинок на розі. Вип’ємо ґроґу і побалакаємо.

Так познайомилися Джеремі Льюїс і Девід Келлерґан. Вони перечекали зливу в найближчій кав’ярні.

— Мені казали, що в Маунт-Плезант кепські справи, — трохи розгублено всміхнувся Девід Келлерґан, — та, правду кажучи, аж таке не сподівався побачити.