У п’ятницю, 24 жовтня, я сів на вранішній рейс до Манчестера. Прилетів одразу по обіді й, узявши напрокат авто в аеропорту, подався простісінько до Конкорда, в Головне управління поліції, де на мене чекав Ґегаловуд. Він розповів усе, що зумів з’ясувати про минуле життя родини Келлерґанів у Алабамі.
— Девід і Луїза Келлерґани одружилися 1955 року. Він був священиком успішної парафії, і дружина допомагала зробити її ще кращою. 1960 року народилася Нола. Потім кілька років не було нічого цікавого. Та якось літньої ночі 1969 року в його домі спалахнула пожежа. Дівчинку останньої миті пощастило врятувати, а мати загинула. За кілька тижнів священик покинув Джексон.
— За кілька тижнів? — вигукнув я.
— Так. І вони перебралися до Аврори.
— Чому ж тоді Гаррі казав мені, що Нолу била мати?
— Мабуть, то був батько.
— О ні! — вигукнув я. — Гаррі казав, що таки мати! То була мати! У мене й записи збереглися!
— То послухаймо ті записи, — мовив Ґегаловуд.
Диски я мав із собою. Порозкладав їх на столі і спробував зорієнтуватися за наліпками на конвертах. Розсортував я їх досить ретельно, за людьми і датами, та потрібного запису чомусь не було. Тоді я витрусив із торби все, і нарешті знайшов іще один диск, без дати. Відразу вставив його в плеєр.
— Дивно, — сказав я, — чому я не поставив тут дату?
Увімкнув пристрій. Мій голос промовив, що сьогодні вівторок, 1 липня 2008 року. Я записував Гаррі у в’язничній залі для побачень.
— Тому ви все-таки вирішили виїхати? Але ж ви домовилися втекти разом увечері 30 серпня — чому?
— Це, Маркусе, через одну жахливу історію. Ви записуєте?
— Так.
— Зараз я розповім одну важливу річ. Щоб ви збагнули. Та не хочу, щоб про це знав іще хтось.
— Не турбуйтеся.
— Знаєте, той наш тиждень на Мартас-Віньярді… Насправді Нола не казала батькам, що вона в подруги, вона просто втекла. Поїхала, нікого ні про що не попередивши. Коли я знову її побачив, наступного дня після повернення, вона була дуже пригнічена. Казала, що мати побила її. У неї все тіло було в синцях. Вона плакала. Зізналася, що її карають за кожну дрібницю. Б'ють металевою лінійкою, а ще роблять, як ото в Гуантанамі, — наче топлять у воді: наливають повнісіньку балію, хапають за коси і пхають головою у воду. Мовляв, для того, щоб звільнити її.
— Звільнити?
— Звільнити від зла. Щось таке, наче хрещення. Ісус на Йордані чи що. Спершу я не міг повірити, та докази були очевидні. Тоді я запитав: «Хто ж із тобою таке робить?» — «Мама». — «А тато не втручається?» — «Він замикається в гаражі і вмикає музику, дуже гучно. Він завжди так робить, коли мама карає мене. Не хоче чути». Нола не могла більше, Маркусе. Я хотів розібратися з цією бідою, побалакати з Келлерґанами. Це треба було припинити. Але Нола благала мене нічого не робити, казала, що матиме страшенні неприємності, що батьки завезуть її кудись і ми ніколи більше не побачимося. Але так не могло тривати далі. І ось десь наприкінці серпня, числа двадцятого, ми вирішили, що треба звідціля забиратися. Негайно. Потайки, звісно ж. Ми призначили від'їзд на тридцяте серпня. Хотіли дістатися до Канади, перетнути кордон у Вермонті і податися хоча б до Британської Колумбії, оселитися в дерев'яній хатинці. Прекрасне життя на березі озера. І ніхто ніколи не дізнався б.
— Тим-то ви й хотіли втекти?
— Так.
— Чому ви хочете, щоб я нікому не казав?
— Це лише початок історії, Маркусе. Бо згодом я дізнався жахливу річ про Нолину матір…
(Дзвінок). Охоронець: «Час уже сплив».
— Поговоримо про це наступного разу, Маркусе, — підводячись, мовив Гаррі. — А поки що нікому це не розповідайте.
— І що ж він з’ясував про Нолину матір? — нетерпляче запитав Ґегаловуд.
— Не пам’ятаю, що там було далі, — відказав я, гарячково порпаючись у дисках.
І раптом я завмер, зблід і вигукнув:
— Ні, це неймовірно!
— Що, письменнику?
— То був останній запис од Гаррі! Тим-то на диску й нема дати! Я геть про це забув. Ми так і не закінчили тієї розмови! Бо далі з’ясувалося про Пратта, потім Гаррі не хотів, щоб я записував на плеєр, і я нотував у записнику. А потім сталося те витікання з видавництва, і Гаррі розгнівався на мене. Як я міг так дати маху?
— Нам обов’язково треба поговорити з Гаррі, — мовив Ґегаловуд, хапаючи пальто. — Ми повинні дізнатися, що він там виявив про Луїзу Келлерґан.
На превеликий наш подив, двері восьмого номера нам відчинив не Гаррі Квеберт, а висока білявка. Ми спустилися до адміністратора, і він нам сказав:
— Останнім часом тут не було ніякого Гаррі Квеберта.
— Це неможливо, — відказав я. — Він мешкав тут кілька місяців.
На прохання Ґегаловуда адміністратор переглянув журнал записів за останні півроку. І рішуче повторив:
— Гаррі Квеберта тут нема.
— Цього не може бути, — вибухнув я. — Таж я сам його тут бачив! Високий чоловік, сивий, розпатланий.
— А, цей! Авжеж, був такий, частенько вештався паркувальним майданчиком. Але номера він тут не наймав.
— У нього був восьмий номер! — вигукнув я. — Знаю, бо не раз бачив, як він сидить під дверима.
— Так, він сидів під дверима. Я дуже просив його забратися, але він щоразу давав мені сто доларів! За такі гроші він міг сидіти скільки влізе. Казав, з цим місцем у нього пов’язані приємні спогади.
— А коли ви бачили його востаннє? — устряв Ґегаловуд.
— Та як сказати… Десь кілька тижнів тому. Точно пам’ятаю, що перш ніж поїхати, він дав мені ще сто доларів, щоб як хтось зателефонує і попросить восьмий номер, я вдав, ніби перемикаю виклик. А телефон і далі дзвонив би просто так. Він, здається, кудись поспішав. Це сталося відразу після сварки…
— Після сварки? — гаркнув Ґегаловуд. — Якої сварки? Що за сварка тут сталася?
— Ваш приятель посварився з одним дідом. Приїхав такий собі дідок, наче навмисно, щоб зчепитися з ним. Лютий такий. Зчинив галас, ну і таке… Я вже хотів було встряти, але дідок сів в авто і поїхав. Після цього ваш приятель теж вирішив забратися відціля. Та я б його все одно витурив, бо не люблю, коли бучу здіймають. Клієнти скаржаться, а я тоді чортів заробляю.
— А через що та сварка сталася?
— Через якийсь лист. Мені так здається. Дідок репетував вашому приятелю: «То були ви!».
— Через лист? Який іще лист?
— А хіба я знаю?
— І що далі?
— Дідок поїхав собі, а ваш приятель накивав п’ятами.
— Ви зможете його впізнати?
— Діда? Та ні. А ви в колег запитайте. Бо той оглашенний іще раз приїздив. І, здається, хотів закатрупити вашого приятеля. Я багато розслідувань бачив, весь час дивлюся серіали по телевізору. Приятель ваш уже дременув, але я відчув, що тут пахне смаленим. І викликав поліцію. Приїхали дві патрульки, дуже швидко, перевірили його. Та й відпустили. Сказали, все гаразд.
Ґегаловуд відразу ж зателефонував у Головне управління поліції і попросив з’ясувати особу чоловіка, якого нещодавно перевіряв дорожній патруль у мотелі «Морський берег».
— Отримають інформацію — подзвонять, — сказав він мені, натискаючи «відбій».
Я нічогісінько не тямив. Пригладив чуба і сказав:
— Це маячня! Маячня якась!
Адміністратор якось дивно зиркнув на мене і запитав:
— А ви пан Ґольдман?
— Так, а що?
— А те, що ваш приятель лишив для вас конверт. Сказав, що приїде хлопчина, шукатиме його і напевне вигукне: «Це маячня! Маячня якась!». І сказав, що як такий приїде, щоб я віддав йому оце.
Він простягнув мені конверт із цупкого паперу, в якому лежав ключ.
— Ключ? — запитав Ґегаловуд. — Більш нічого?
— А від чого той ключ?
Я уважно розглянув той ключ і його форму. І раптом згадав:
— Шафа у фітнес-клубі в Монберрі!
За двадцять хвилин ми вже були в роздягальні фітнес-клубу. В шафці номер 201 лежав оправлений стос паперу і написаний від руки лист.
