Спитаєте, чи хотілося мені тоді поміняти моїх батьків на дядечка Сола і тітоньку Аніту? Авжеж, хотілося. Сьогодні я можу казати про це, не зраджуючи рідних батьків. Та думка була, правду кажучи, першим актом насильства, який я учинив над ними. Я довгенько вважав себе найніжнішим сином. Проте зраджував щоразу, як мені ставало соромно за них. А така пора настала швидко: взимку 1993 року, коли під час наших традиційних вакацій у Флориді я вперше збагнув, наскільки перевершує нас дядечко Сол. Сталося це по тому, як старі Ґольдмани вирішили покинути їхнє помешкання в Маямі й переселитися в притулок для людей похилого віку в Авентурі. Квартиру їхню продали, тож Ґольдманам з обох родин уже не було де збиратися. Коли матінка сказала мені про це, я спершу подумав, що ми ніколи вже не поїдемо до Флориди. Та вона докинула: «Ох, Маркі, таж ми житимемо в готелі. Нічого не зміниться». Проте насправді змінилося геть усе.
Раніше ми цілком були задоволені житловим комплексом, в якому мали свою квартиру дідусь і бабця Ґольдмани. Ми товклися у вітальні, гасали поверхами, купалися в не зовсім чистому басейні, обідали в дешевому ресторанчику, і цього нам було досить. Потойбіч вулиці був пляж, а геть поруч — величезний торговий центр, що приносив стільки задоволення дощовими днями. Всього того нам цілком вистачало для щастя. Адже для Гіллеля, Вуді й для мене важливо було тільки те, що ми разом.
Після тих пертурбацій усе довелося влаштовувати наново. Дядечко Сол перебував тоді на вершині успіху: його поради були на вагу золота. Він придбав помешкання в елітному житловому комплексі на Вест-Кантрі-Клаб-Драйві, що звався Буенавіста, й поставив догори дном усю мою систему цінностей. Буенавіста включала в себе вежу заввишки в тридцять поверхів, там було обслуговування, як у готелі, велетенська спортивна зала, та особливо вражав басейн, я такого в житті своєму не бачив, він був обсаджений пальмами, там були водограї, штучні острівці і два рукави, що, немов гадюки, звивалися поміж буйною рослинністю. Бар для купальників розташований простісінько у воді, там у затінку, під солом’яною стріхою, містилася барна стійка з ослонами, що стояли просто в басейні. Був там іще один бар, звичайний, під наметом, він обслуговував клієнтів на терасі, а поруч, зовсім близенько, — ресторан для мешканців того комплексу. Буенавіста була приватним місцем, зайти туди можна тільки через браму, замкнену двадцять чотири години на добу, що відчинялася лише тоді, як ви показували перепустку охоронцеві з поліційним кийком коло пояса.
Та місцина просто-таки зачарувала мене. Я відкрив для себе захопливий світ, де ми могли цілком вільно пересуватися від помешкання на двадцять шостому поверсі до басейну з трамплінами чи спортивної зали, де вправлявся Вуді. Перший мій день у Буенавісті стер із моєї пам’яті решту днів, що минули у Флориді. Звісно, умови, в яких доводилося мешкати через обмежений бюджет моїх батьків, не витримували з цим ніякого порівняння. Батьки знайшли мотель неподалік, він звався «Дельф’Інн». Усе там було мені не до шмиги: обшарпані номери, убогий сніданок, який подавали просто коло рецепції, де щоранку розставляли пластикові столики, і маленький басейн у вигляді квасолини, в якому вода була так просякнута хлором, що як підійдеш, аж в очах різало й у горлянці пекло. Крім того, задля економії, батьки мої наймали одну кімнату: вони спали на двоспальному ліжку, а я на розкладачці коло них. Пам’ятаю, як вагалася моя матінка, коли ми заходили до такого номера, щоб поселитися. Вона відчиняла двері й на мить завмирала на порозі, бо ж їй, як і мені, та кімната видавалася вбогою, та, оговтавшись за мить, ставила валізи долі, вмикала світло і казала, збиваючи подушки на ліжку, з яких летіла курява: «Хіба ж тут не добре, га?» Авжеж, там було ще й як недобре. І не через той готельчик, не через мою розкладачку чи через моїх незаможних батьків. А через Балтиморських Ґольдманів.
Після щоденних відвідин дідуся й бабусі в притулку для старих ми йшли до Буенавісти. Гіллель, Вуді і я піднімалися в квартиру, щоб надіти плавки, а потім спускалися вниз і бігли в басейн та й плавали там до самісінького вечора.
Зазвичай мої батьки довго там не затримувалися, просто снідали, та й ішли собі. Я знав, що вони вже йдуть, бо в них була звичка зупинятися коло барного навісу і дивитися на мене, щоб привернути увагу. Вони чекали, коли я гляну на них, а я вдавав, ніби їх не помічаю. Врешті це мені набридало, і я підпливав до бару.
— Маркі, ми вже йдемо, — казала мама. — Треба ще зайти в декілька місць. Можеш піти з нами, але як хочеш, то залишайся тут бавитися.
Я завжди вирішував лишитися в Буенавісті. Нізащо не погодився б утратити бодай годину за її межами. Довго не міг второпати, чому батьки уникають Буенавісти. Приходили вони аж надвечір. Часом ми залишалися вечеряти в квартирі дядечка і тітоньки, часом ішли вечеряти деінде. Та бувало так, що батьки пропонували мені повечеряти втрьох. Мати казала: «Хочеш, підемо з’їсти піцу, Маркі?» Та мені не хотілося бути з ними. Мені кортіло бути з іншими Ґольдманами. І тоді я зиркав на Вуді й Гіллеля, і мама відразу все розуміла. Вона казала: «Гаразд, залишайся побавитися, ми зайдемо по тебе об одинадцятій». Я брехав, дивлячись на Гіллеля з Вуді, — насправді я дивився на дядечка Сола і тітоньку Аніту. Бо з ними я хотів лишитися, а не з рідними батьками. Почувався зрадником. Надто ж ото уранці, коли матінка хотіла заїхати до торгового центру, а я просив, щоб вона спершу доправила мене в Буенавісту. Мені хотілося якнайшвидше дістатися туди, бо якби я вчасно туди потрапив, то мав би змогу поснідати в помешканні дядечка Сола й уникнути сніданку в «Дельф’Інні». Там ми їли простісінько біля входу в готель, поспішно глитаючи з паперових тарілок ледь-ледь підігріті оладки, а Балтимори снідали за скляним столом на балконі, і стіл у них був завжди накритий на п’ятьох, навіть якщо я не попереджав, що прийду. Враження було таке, наче вони чекали на мене. Балтиморські Ґольдмани і втікач із Монклера.
Часом мені щастило умовити батьків, щоб вони відвезли мене до Буенавісти вдосвіта. Вуді з Гіллелем ще спали. Дядечко Сол пив каву і переглядав свої папери. Тітонька Аніта читала коло нього газету. Мене захоплював її спокій, її вміння тримати лад у господі та ще й працювати. Що ж до дядечка Сола, то, попри свої клопоти, постійні ділові зустрічі, затримки вечорами на роботі, він робив усе, щоб Гіллель із Вуді не залежали від його розкладу. Нізащо на світі не пропустив би він походу з ними в Балтиморський акваріум. Так само було і в Буенавісті. Він завжди був доступний, присутній і привітний, попри всі ті нескінченні дзвінки з контори і факси, бо ж уночі, від першої до третьої, він переглядав справи і нотував свої виступи.
Лежачи на розкладачці в тому дешевому готелі й слухаючи, як хропуть мої батьки, я полюбляв уявляти Балтиморів у їхньому помешканні: всі, звісно, сплять, крім дядечка Сола, який заклопотаний роботою. У всенькій тій вежі світиться тільки його кабінет. Крізь прочинене вікно віє лагідний вітерець Флориди. Якби я жив з ними, то прокрадався б до його кімнати і всю ніч милувався б ним.
Що ж такого чарівного було в тій Буенавісті? Все. Було воно приголомшливе і заразом болісне, бо, на відміну від Гемптона, де я міг почуватися Балтиморським Ґольдманом, присутність моїх батьків у Флориді повертала мене до ролі Монклерського Ґольдмана. Завдяки цьому я вперше усвідомив те, чого не розумів у Гемптоні: поміж Ґольдманами існувала така соціальна прірва, що її справжні масштаби збагнув тільки набагато пізніше. Найочевиднішою ознакою її було те, як охоронець на вході вітався з Балтиморськими Ґольдманами, запобігливо відчиняючи перед ними ґратчасту браму, коли ті заходили. Коли ж приходили ми, Монклерські Ґольдмани, він, хоч і знав нас добре, питав завжди: «До кого?» — «До Сола Ґольдмана, помешкання 2609». Він дивився наші документи, набирав щось у комп’ютері, потім брав слухавку і казав: «Пане Ґольдмане? Тут до вас прийшов Ґольдман… Дякую, пропускаю». Він відмикав браму і казав нам: «Добре, ідіть», — велично кивнувши головою.
