Я з досадою опустився у фотель.

— Рою, ви з глузду з’їхали. Це жарт?

Замість відповіді він зиркнув на годинник і постукав по циферблату.

— А тепер ноги на плечі, Ґольдмане. Ви вже запізнюєтеся.

— Запізнююся?

— На вечерю з Лідією Ґлур. Заскочте додому, покропіть себе парфумами і вберіть костюм, бо це розкішний ресторан.

— Змилуйтеся, Рою! Що ви собі надумали?

— Вона отримала від вас букет і гарненьку записочку, написану вашою рукою.

— Та я ж нічого їй не посилав!

— Та звісно, що не посилали! Якби я чекав, поки ви захочете підняти вашу сраку, то ще і спати не лягав би. Все, що я прошу, це повечеряти з нею. У публічному місці. Щоб усі побачили, що ви чемний хлопчик.

— Нізащо, Рою!

— Ніяких мені «нізащо!» Ця дівчина — це наш золотий зливок. І ми будемо її любити! Будемо її берегти!

— Рою, ви нічогісінько не розумієте. Мені нема чого сказати цій дівчині.

— Ви просто вередун, Ґольдмане: ви молодий, ви заможний, ви гарний, ви уславлений письменник, і що ви робите? Вередуєте. Скімлите! Облиште корчити з себе грецьких плакальниць, чули?

Отак того вечора ми з Лідією вечеряли в «П'єрі». Я думав, що це просто вечеря, щоб угамувати публіку. Та Рой усе влаштував: там ховалися папараці, й наступного дня в інтернеті з’явилися світлини про начебто роман поміж мною й тією клятою Лідією, в який повірили всі.

— Я читала статтю про вас у якомусь журналі, — сказала мені Александра, вислухавши мою розповідь на ґанку дому мого дядечка. — Всі таблоїди писали про це.

— То була брехня. Мене підставили.

Вона відвернулася.

— Коли я побачила ту статтю, то вирішила перегорнути сторінку. Доти я чекала тебе, Маркусе. Гадала, ти повернешся. Ти розбив моє серце.

Нешвілл, Теннессі

Листопад 2007 року

Була дев’ята вечора, коли одна з найближчих подруг, Саманта, прийшла до Александри. Цілий день намагалася вона додзвонитися до неї, та марно. Оскільки до переговорного пристрою теж ніхто не підходив, Саманта перелізла огорожу й подалася до хати. Потім загримала у двері.

— Алекс? Відчиняй. Це Сам. Я весь день тобі телефонувала.

Відповіді не було.

— Алекс, я знаю, що ти там, ось твоє авто стоїть.

Заскреготів ключ у замку, і на порозі постала Александра. Обличчя її змарніло, а очі понабрякали від сліз.

— Алекс, заради бога! Що сталося?

— Ох, Сам…

Александра впала в її обійми і заплакала. Вона й слова не могла промовити. Саманта посадила її у вітальні й пішла до кухні, щоб приготувати чай.

Раптом вона побачила глянсові часописи на столі. Взяла один і прочитала заголовок.

ЛІДІЯ ҐЛУР І ПИСЬМЕННИК ҐОЛЬДМАН: ЧОМ НЕ ПАРА?

До кухні ввійшла Александра з Дюком.

— Він із нею. Він показався на людях із Лідією Ґлур, — пробурмотіла Александра.

— Ох, люба моя… Мені так шкода. Чому ти нічого не сказала мені?

— Я хотіла побути сама.

— Ой, Алекс… Ти не повинна бути сама. Не знаю, що сталося з тим Маркусом, але треба його нарешті забути. У тебе ж є все! Ти красуня, розумниця, весь світ коло твоїх ніг.

Александра стенула плечима.

— Я навіть не знаю, як це воно — знаходити когось.

— Ох, облиш, прошу тебе!

— Але ж це правда! — сказала Александра.

Саманта була заміжня за одним із провідних гравців команди «Нешвілл Предаторз».

— Послухай, Алекс, — мовила вона. — Є один гравець, Кевін Лежандр… Він шаленіє від тебе. Вже бозна-відколи просить, щоб я вас познайомила. Приходь до нас у п’ятницю вечеряти. Я і його запрошу. Тобі не важко прийти?

*

— І я пішла на ту вечерю, — сказала Александра. — Мені треба було забути тебе, і я це зробила.

— Я не був тоді з Лідією! — вигукнув я. — Я теж чекав тебе, Александро! Коли з’явилися ці світлини, поміж нами ще нічого не було.

— Проте у вас були стосунки, правда?

— Потім були!

— Коли це?

— Після того, як я побачив у таблоїді твої світлини з Кевіном! Я був просто приголомшений. От і вирішив утішитися з Лідією. Це тривало недовго. Бо я ніяк не міг тебе забути, Александро.

Вона засмучено глянула на мене. Я побачив, як по її щоці скотилася сльоза.

— Що ми накоїли, Маркусе?

10

Коконат Ґров, Флорида

Червень 2010 року. Шість років після Драми

Щодня після приїзду приходив я в супермаркет, щоб поснідати з дядечком Солом. Ми сідали надворі на лаві, їли сандвічі або салат із курятини з майонезом, запиваючи «Доктором Пеппером»^[4].

Часом до нас виходила управителька «Гоул Фудс», Фейт Коннорс, щоб привітатися зі мною. То була чудова жінка. Було їй десь уже з п’ятдесят, самотня, і, як я давненько помітив, дядечко Сол припав їй до душі. Деколи вона сідала коло нас, щоб викурити цигарку. Часом з нагоди мого приїзду до Флориди вона давала дядечкові вихідний, щоб ми могли натішитися один одним. Отак сталося й тієї днини.

— Ідіть собі обидва, — сказала вона, зупинившись перед нами.

— Ти певна? — запитав дядечко Сол.

— Авжеж.

Ми не змусили її припрошувати нас. Я цьомнув Фейт в обидві щоки, і вона всміхнулася, побачивши, як хутенько подалися ми до наших авто на паркувальному майданчику. Дядечко Сол відчинив дверцята свого автомобіля, що стояв під супермаркетом. То була старенька «хонда-сівік», яку він купив майже за безцінь.

— Моє авто далі, — сказав я.

— Можемо прогулятися, якщо хочеш.

— Залюбки. Куди тобі хотілося б?

— Може, поїдемо у Бал-Гарбор? Ми там гуляли з твоєю тітонькою.

— Гаразд.

— То зустрінемося вдома. Я покину там моє авто.

Сідаючи до своєї «хонди», він усміхнувся й поплескав по капоту.

— Пам’ятаєш, Маркі? У твоєї матінки точнісінько таке було.

Він рушив з місця, і я дивився йому вслід, перш ніж увімкнути запалювання мого чорного «рендж ровера», який коштував — я навмисне підрахував, — п’ять його річних зарплат.

За щасливої пори Балтиморські Ґольдмани вчащали до Бал-Гарбора, розкішного передмістя на півночі Маямі. Там був торговий центр просто неба, що складався з дорогих крамничок. Мої батьки і думати не могли про нього, проте дозволяли мені навідуватися туди з дядечком чи тітонькою і з моїми двоюрідними братами. Вмостившись на задньому сидінні їхнього автомобіля, я знову почував те неймовірне щастя, що охоплювало мене, коли я був у них сам. Я тоді почувався добре, почувався одним із Балтиморів.

— Пам’ятаєш, як ми тут бували? — запитав дядечко Сол, коли ми зупинилися на паркувальному майданчику торгового центру.

— Авжеж.

Я припаркувався, й ми попрямували понад басейнами першого поверху, де плавали океанські черепахи та величезні китайські коропи, що так вражали колись мене, Вуді й Гіллеля.

Узяли кави в пластикових чашечках і посідали на лаві, спостерігаючи, як проходять повз нас відвідувачі. Глянувши на басейн, що був коло нас, я нагадав дядечкові Солові, як ми з Гіллелем та Вуді хотіли зловити черепаху і попадали у воду. Він засміявся, і від того сміху мені полегшало на душі. Він сміявсь, як тоді, раніше, — потужно, безтурботно, щасливо. Я наче побачив його на п’ятнадцять років молодшого, в дорогому костюмі, ось він іде цим торговим центром із тітонькою Анітою попід руку, а ми, Ватага Ґольдманів, лазимо штучними скелями коло басейнів. Буваючи тут, я щоразу ніби бачу гожу мов квітка тітоньку Аніту, відчуваю її неймовірну ніжність. Я чую її голос, відчуваю її м’яку долоньку, що пестить мого чуба. Бачу сяйво її очей, її соковиті вуста. Бачу, як з любов’ю тримає вона за руку дядечка Сола, які уважні її порухи, як цілує вона крадькома його в щоку.