Малаялам мав довжелезне, аж поза плечі волосся, т. зв. «хайр», як кажуть у певних колах просунутої молоді. Малаялам стягував свій хайр у хвіст. Мав звичку носити в’язані потерті светри з індіанськими орнаментами і невизначеного кольору джинси. За спиною він усюди тарґав легкий наплічник, всередині якого лежала титанічних розмірів «Мага Віра» Лева Силенка, біблія мертвих, і живих, і ненароджених РУН-вірівців в Украйні і не в Украйні (сиріч у Канаді). Ромко Малаялам, він же Павук Малаялам, завжди і всюди носив її з собою, щоб у потрібний момент процитувати золоті слова чи віднайти відповідь на хвилююче запитання.

І тепер ці два чуваки постали перед Юрком, нерішуче переминаючись з ноги на ногу. Почав Семпльований:

– Слухай, Банзаю, у нас проблеми…

– Та-а-а, – підтакуючи, зітхнув Павук. – З пацанами.

Банзай нагострив вуха.

– Одним словом, старий, нам набили стрілу. І не хто-хто, а сам Кабак.

– Він же Кабачок – Льоха Сівер. О-о-ох, – знову зітхнув Павук. Лев Силенко, мабуть, у таких випадках радив знайти кілька дужих ржісів (для невтаємничених – рішителів життя і смерті) і порішити з пациками, себто натовкти їм гризла. Але де ж тих ржісів узяти? На базарі їх не купиш, вдома на агар-агарі не виростиш.

– А стріла… – трохи розгублено почав Юрко, – коли? І чого?

Хлопці по черзі зітхнули.

– Скажімо так… завтра… на п’яту годину. В парку.

– …нам будуть бити морди.

І Семпльований розказав історію, як усе почалося. Виявляється, Малаялам, у силу своєї розкомплексованості, послав одну дєвачьку. Дєвачька та його дуже довгий час діставала, висміюючи Павукове довге волосся. Павук, звичайно ж, знав, що та належить до секти пацанів (точніше – пацанок), але, як відомо, слово не горобець. Тим більше, таке вульґарне. Дєвачька підняла страшенну бурю, відразу набігла купа пацанів, стрижених «під нульку», русифікованих та з мобілками. Почалася штурханина, Семпльованому дали у вухо, Павуку – в носа; і обидвом набили «стрілу» – складне соціальне явище, де вирішуються проблеми пацанів, як на вербальному («власне стріла»), так і на невербальному (т. зв. «качелі») рівнях.

Взагалі учні коледжу мали строгу кастову приналежність. І дві найвпливовіші – це чуваки та пацани (доречними будуть паралелі між сектами сунітів та шиїтів в ісламі). Якщо колись «чувак» чи «пацан» було простим звертанням (напр.: «Гей, чувак, обережніше зі словами» (Шлак.) або «так він ше зовсім пацан, куда йому» (Релан.)), то тепера це вказувало на спосіб життя, якщо не на світогляд. Деякі видатні світила соціології присвятили цілі роки вивченню цього явища (як-от Урбан Хмар зі згадуваним «Маніфестомъ Кримсонътів» чи Кость Жижка-Рафалович і його «Саторі у Львові. Подражаніє Керуаку» та багато інших, яких визнання та слава просто оминули); усі вони сходяться на думці, що «пацан» та «чувак» є, відповідно, евфемізмами слів «формал» та «неформал». І, незважаючи на все різнориб’я пацанів та чуваків, дослідники зуміли виділити певні критерії, за якими відносно легко визначити приналежність (чи нейтральність) особини. Не будемо описувати складну побудову тестів (аналітична система Клейборн-Іванової) чи гіпнотичний метод «Manic Nirvana», розроблений Есаленським інститутом на Біґ-Сурі, що у Каліфорнії, США. Зупинимося на суто емпіричному підході.

Оскільки «неформали» (навіть при всьому своєму різнопташші) є всього лиш опозицією (всьому: суспільству, школі, формалам, батькам і т. д.), будемо відштовхуватись не від ни х, а від їхніх опонентів – формалів. Тут діє т. зв. «ефект дзеркала», за яким пригнічена меншість збирається докупки, називає себе неформалами і робить усе те, що й формали, лише з точністю до навпаки (див.: Жижка-Рафалович К. Ігорич, Немирич, Нірванич і Доберманич: 101 день у Панк-клюбі. Л.: МіМ, 1997). (Зауваження: якби формали були у меншості, та ще й у пригнобленні, тоді б вони стали називати себе неформалами).

Так от:

Формали (синоніми: «гопи», «гопніки», самоназва: «пацани») зазвичай носять короткі зачіски «їжачок», джинси, заперезані ременем на два язички (дуже характерно!), кросівки і заправлені за пояс сорочки картатого узору. (Примітка: формали-тубільці – автохтонні жителі Мідних Бук – зовнішньо дещо відмінні, що пояснюється нечистою кров’ю. Даний ареал заселений гібридними видами: гопнік-рагуль, гоп «Прикарпатський», гопнікобик. Навіть можна натрапити на рідкісного гоп-лох-штріх-бика – воістину жалюгідне видовище! Автохтонні гопніки віддають перевагу спорткостюмам. Гопів виродженої крові можна розпізнати по светрові, недбало заправленому у спортивні штани. Зауваження: Автор цих рядків не розділяє позиції Стефка Шанкра, висунутої ним у сатиричній травестії «ІV Послання до салоїдів»: у ній Шанкр називає гопів «прищавими тварюками». Автору даних рядків особисто доводилося зустрічати прищавих тварюк і серед хіпаблудів, а отже, прищавість критерієм приналежності бути не може). Проте шляхи гопів усередині коледжу і гопів знадвору рідко коли перетинаються.

Гопніки віддають перевагу чорним тонам із мізерними, сказати б, мінімалістичними вкрапленнями білого – біла смужка на кашкеті чи білий рубчик на кросівках. Проте з чорним кольором слід бути обережним; він є також пріоритетним для т. зв. блекерів – адептів death- та black-metal, абсолютно чужої гопнікам нонконформістської субкультури.

Особливо поважні птиці в коледжі мають власні мобільні телефони, які переважно припинаються на видному місці, як правило, в ділянці геніталій («Ей, пацан!//Tи знову Анєчьку побачив,//Чи, може, тепер мобілку//Носиш у кишені?» – цит. за: Реланіум В. Акт вандалізму на острові Пасхи. Онтологія та космогонія львівської рагульні. Л.: МіМ, 1995). Носити телефони їм не заважає навіть те, що Мідні Буки з трьох сторін оточені горами, та ще й лежать у природній улоговині, від чого всі коміркові телефони тут не працюють.

Проте іноді формали можуть досить вдало мімікрувати під певні течії андеґраунду. В таких випадках самого зовнішнього сканування недостатньо. Потрібне живе спілкування.

Методом живого спілкування – попри всю його небезпечність – безпомилково викривається істинне обличчя пацана.

«Гопніки розробили власний моральний кодекс чести, – пише Жижка-Рафалович, – кодекс чести, який ґрунтується на повному безчесті й на відсутности будь-якого кодексу чести як такого. […] Цей кодекс передається усно […] з покоління в покоління, перетворившись у вироджену форму фольклору. Справжній пацан повинен уміти у будь-яку хвилину абаснувати (обґрунтувати) те, що він пацан, а не лох. […] Хто цього не вміє – відповідно ніякий не пацан. Справжні пацани трудят ься – що на сленґу означає «забирати в лохів гроші»; гопів легко розпізнати по їхньому арґо, а ще простіше – по нахабному тупому виразу обличчя, котре немовби промовляє: «Хто ваділа на цій землі? Я ваділа на цій землі!». Гопи є першими паростками підліткової злочинности, і мрія кожного з них – «стати вором в законє». […] Їхня кінцева мета – надґлобальний, вселенський конформізм. Вони ненавидять усе, що відрізняється від СІРОСТИ, тієї порошнявої млявої СІРОСТИ, якою вони, власне, і є» (цит. за книгою Жижка-Рафалович К. Ігорич, Немирич, Нірванич і Доберманич: 101 день у Панк-клюбі. Л.: МіМ, 1997).

Пацани усюди (а у коледжі особливо) зневажали й дуже не любили неформалів. Неформали, у свою чергу, не любили їх. Але якщо останні у більшості своїй були ліберальними пацифістами і не звертали на пациків жодної уваги, то гопи сприймали кожного кудлатого чувака як персональну образу власної гідності. Тому й були винайдені такі геніальні речі, як «стріла», «качелі» тощо.

Банзай сказав, що, звісно, зможе, дуже навіть зможе їм допомогти, якщо вони готові виставити «поляну» для однієї особи.

– Не для мене, не переживайте, – заспокоїв він їх.

Людина, для якої мала бути «поляна», – це Ростик Стриба. Він вчився на третьому курсі юридичного факультету, був хорошим Юрковим знайомим і провідним спеціалістом у даній сфері.