Баришівка виявилась колоритним селищем, у якому жили дивом не розкуркулені чинбарі. Зі спогадів Софії Зерової дізнаємось: «Восени 1920 року ми переїхали з Києва до Баришівки і прожили там близько трьох літ. Баришівка була в ті роки тихою вигідною провінцією, містечко вважалося ‘‘заштатним’’ і справді мало чим було схоже на місто, радше виглядало воно як українське село. Будиночки мешканців були оточені садками, в містечку був ‘‘Волвиконком’’, школа, місцевий клуб ‘‘Просвіта’’ і три церкви. Серед мешканців було багато чинбарів, які виробляли шкіру і, порівняно з нами, жили вельми заможно».

Для закоханого в українське бароко Зерова вона була несподіваним сюрпризом, хоч учасники «ложі» Нарбута захоплювалися старшинським бароко, а селище було яскравим зразком бароко селянського. Миколі Зерову і друзям – Вікторові Петрову, Освальдові Бургардту – вдалося сформувати культурний осередок у Баришівці, однак за Києвом Микола Костьович сумував. Освальдт Бургардт згадував літературні диспути баришівського періоду: «Спільні поетичні інтереси швидко зблизили мене з Зеровим, і коли я приходив до нього, він мені читав українські, а часом російські чи польські вірші (пам’ятаю ‘‘На щитах Татр’’ Асника) або свої переклади з римських поетів. Не раз казав, що з Єсеніна не є путній поет, бо як, мовляв, можна в одному рядку давати такий одноманітний ямбічний ритм, як ‘‘Тіхо с кльонов льєтса лістьєв мєдь’’! Або чи ж можна сказати ‘‘Увяданья золотом охвачений’’, коли само напрошується ‘‘охваченим’’?»

Освальд Бургардт повернеться до Києва 1922 року, його місце в Баришівській школі займе Віктор Петров. Саме тут, у Баришівці, він познайомиться із сім’єю Зерових, стане частиною любовного трикутника. Набагато пізніше між ним і Софією Зеровою спалахне роман. Про зустріч у Баришівці згадуватиме і Софія Зерова: «Там познайомились ми й з Віктором Платоновичем Петровим, що теж викладав. У нього було багато спільних інтересів із Зеровим, вони могли годинами розмовляти про нові книжки, інколи сперечалися – смаки в них були різні. Я звичайно не встрявала в чоловічу розмову, пильнувала своїх справ, але прислухалася до неї з цікавістю. Петров був насмішкуватий, любив парадокси, але Зеров спритно відбивав його випади і не дарував йому нічого, іноді врочисто обвинувачував його за неточність якихось деталей. Але в’їдливостей та образ ніколи не було, сперечалися палко, доброзичливо й дуже потішно; для мене завжди були цікавими їхні двобої».

Баришівське заслання виявилось не таким спустошувальним, як Златопільське, однак поетична муза, що приходила до Зерова в найтяжчі роки, знов прокинулась. Саме в Баришівці він створює сонетоїди, сонети, олександрійські вірші. Микола Костьович «гутенбержив» – переписував поезії від руки, формуючи невеличкі збірки. Одна з таких збірок, «Сонети та елегії», датована 1922 роком і присвячена Сергію Єфремову. Зеров активно листується з Рильським, Тичиною та іншими культурними діячами, хоч листів баришівського періоду знайдено небагато. Саме тут, у Баришівці, він створює сонети «Pro domo», у якому окреслює свій естетичний ідеал у поезії, та «Овідій», який найбільше вразив Максима Рильського, про що той зізнається в листі до Зерова: «З присланих Вами віршів мене особливо розворушив і розчулив ‘‘Овідій’’. Що до порівняння з захожими різьбярами, що

то різниця між ‘‘тими’’ і ‘‘цими’’ та, що скити еллінських різьбярів цінували, а… що й казать!”

У той період «неокласик» (якого вже встигли так наректи) створює прекрасний сонетний диптих «Саломея» і «Навсікая». В обох сонетах можна віднайти підтексти та алюзії на дійсність, що оточувала Зерова. Урешті, він зізнавався, що звабливі танці Саломеї у вайльдівській виставі не надто вразили його, він завжди віддавав перевагу «стрункій, мов промінь, чистій Навсікаї».

Софія Зерова з теплотою згадувала баришівський період їхнього життя: «Жили ми з Зеровим дружно. Вдачу мав він рівну, спокійну, ніколи не дратувався, на різні життєві дрібниці й непогодженості не звертав уваги, навіть жартував з них, завжди був стриманий і дуже делікатний. Його всі любили – не лише на роботі – за зразкові лекції, за великі знання, але й в щоденному житті – за гарне, доброзичливе й чуйне ставлення до людей. Любили його також і діти, і навіть тварини. В Баришівці Зеров невдовзі зробився популярною й поважаною людиною. Він сам дуже любив свою працю, книжки, людей, весь віддавався своїм заняттям, але до життєвих труднощів і нестатків був цілковито байдужий […] Та якщо в своїй галузі Зеров був бездоганний і почував себе, як риба у воді, то в практичному житті він був безпорадний, як дитина. Ще дома, в батьків, мати Зерова вважала, що він навіть не вміє забити цвяха в стіну. Коли він намагався допомогти мені чимось у господарстві, то робив усе так невдало, що я завжди відмовлялась від його допомоги […] В Баришівці ми прожили до літа 1923 року, літо перебули у моєї тітки в Ядлівці, а восени повернулися до Києва».

Коли 1923 року Микола Зеров повертається у Київ, термін «неокласики» вже широко використовувався в літературних колах. Однак кого саме мають на увазі критики – чітко не окреслювалось. Російський «неокласицизм» заявив про себе ще 1918 року, київські ж «неокласики» нерідко говорили, що назву їм «накинули». Питання, коли саме київських поетів, що 1923-го зібрались у Києві, почали називати «неокласиками», – і досі викликає дискусії. Одне лиш можна сказати без сумніву – це була не самоназва. Освальд Бургардт згадує: «Під час нашого побуту в Баришівці Зеров їздив якось до Києва, де відбувалась літературна вечірка, в якій взяли участь він, Филипович і Рильський. Немов випадково кинуто було про тих поетів слово “неокласики”. Вони його не зреклися, і назва та пристала до них. Найбільший на тій вечірці успіх припав Зерову».

Цікаво, що «одгетькували всіляких неокласиків» Микола Хвильовий, Марк Йогансен і Володимир Сосюра ще 1921 року. У листі П. Филиповича до Миколи Зерова від 23 травня 1923 року читаємо: «Поезії Ваші тепер не можемо друкувати – це пошкодить і видавництву, і Вам…» Тобто майже відразу на «неокласиків» почали навішувати усілякі ярлики.

З 1 жовтня 1923 року Микола Зеров починає викладати українську літературу в Київському інституті народної освіти. Так народжується київська напівлегенда про Золотоуста, про це згадувала і Софія Зерова: «В 1923 році в Київському інституті народної освіти (як тоді називали університет) була організована кафедра української літератури. Директором інституту був тоді мій двоюрідний брат Микола Лобода, він запропонував Зерову зайняти цю кафедру… Зеров готувався до кожної лекції, читав свої курси із запалом і захоплював своїх слухачів. Він був природженим лектором, його називали Златоустом. Студенти зустрічали й проводжали його аплодисментами. Однак це не тішило мене. Я казала йому: ‘‘Аплодисменти пробачають лише артистам, а ти не артист – тобі їх не пробачать!’’ Але повага й любов до Миколи Костьовича серед його слухачів постійно зростали».

У спогадах сучасників Зеров незмінно постає як блискучий лектор, наведемо спогад Марії Ліщинської: «Лекція подобала на суцільний натхненний потік. Він любив пересипати свою мову дотепами і прислів’ями, зокрема латинськими і грецькими, часом уживав у викладі тієї чи іншої західньої мови. Маючи феноменальну пам’ять, він декламував, немов держачи перед собою розгорнену книгу, величезні уступи з ‘‘Енеїди’’. Говорячи, він інколи примружував очі, а найчастіше дивився на свою авдиторію широко розкритими очима, заворожуючи її і цим своїм поглядом. Півторагодинна лекція збігала непомітно, час і простір зникали, і після лекції студенти прокидалися ніби після солодкого, хвилюючого сна».

В інституті, аби не зривати лекції інших викладачів, з яких студенти нерідко тікали на лекції Миколи Костянтиновича, предмет Зерова був перенесений на останні години в розкладі. Золотоустом його називали навіть ті, хто не втомлювався писати «викривальні» статті. У чому ж полягав секрет його успіху? Причин кілька: Зеров був першопрохідцем – створив курс лекцій для предмета «Історія української літератури», якого на той час не існувало; намагався розглядати будь-яке явище в українській літературі в контексті світової культури; мав неймовірну пам’ять, був красномовним і ерудованим промовцем, не стомлювався урізноманітнювати матеріал дотепами на афоризмами.