У Златополі Зеров пише поезії, переважно російською, присвячуючи їх місцевим музам – сестрам Ромасюковим, перекладає французьких поетів, якими захоплювались однокласники під час навчання в гімназії, переписує вірші Анни Ахматової (в архіві збереглося кілька її поезій, переписаних рукою Миколи Зерова).
Як згадує Віра Ромасюкова: «Він був тоді якийсь самотній, тому, можливо, й горнувся до нашої сім’ї. У нас все-таки тримався український дух, а він був щирим українцем…»
Златопільське заслання, відрізаність від культурного київського життя тяжко даються Зерову – тут він втратив зуби, а потім змушений був лікуватися від нервової хвороби в київських водолікарнях. Віктор Петров писав, що Зеров у той період життя «повстає проти себе, рве з дійсністю, руйнує цілковито дійсність назовні, щоби ствердити єдину й виключну, абсолютну дійсність свого ізольованого ‘‘я’’. Шлях у хворобу, шлях нервового потрясіння, абсолютної свободи суб’єктивного. Я вже згадував: таке було. Була нервова хвороба, лікування у водолікарнях…»
Революція звільнила Миколу Зерова від Златополя. Можемо припустити й інший варіант і погодитись із думкою Віктора Петрова: у Златополі Зерову довелося опинитися на зламі долі й обирати шлях – провінційного вчителя з перспективою дослужитися до звання статського радника чи повернення у столицю у вир національно-культурної боротьби. Знаємо, що обрав останнє. У спогадах Софії Зерової читаємо: «Його учні влаштували для нього врочисті й зворушливі проводи, виголошували промови, на які він також відповідав, а потім схвильована молодь, що його гаряче полюбила, внесла Зерова на руках до вагона поїзда».
З вересня 1917 року Микола Зеров починає викладати у Другій українській державній гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства, що відкрилась на підставі постанови Тимчасового уряду від 8 серпня 1917 року у приміщенні художньої школи на Сінному Базарі. Про це згадує П. Филипович: «Хвиля національного відродження прокотилася широкими просторами України, народ воскрес до нового життя. Лише тепер Микола Костьович зміг виявити своє українське єство і випростати крила для дальшого лету. Разом зі своїм другом А. Пінчуком він кидається у вир українського культурно-громадського життя. Вони вдвох організовують українське життя в Златополі, виступають з читанням публічних лекцій про видатних діячів української культури. Але це тривало недовго… Через кілька місяців проголошення державної незалежності Микола Костьович отримав запрошення від Другої Київської української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства на посаду викладача української мови. Звичайно, столиця України, де творилася нова культура молодої нації, вабила його».
У Києві Микола Костянтинович оселяється в будинку під номером 17 на вулиці Велика Підвальна (нині – Ярославів Вал). Маршрут від Сінного базару до Золотих воріт стає звичним у житті Зерова, його однодумці та друзі оселяються у квартирах уздовж цього маршруту, Микола Костянтинович потрохи починає поринати у насичене культурне життя Києва. Пише рецензії, перекладає римлян, викладає в гімназії латину, а також працює бібліотекарем, відвідує салон Марії Іванівни Прохорової – дочки Івана Тобілевича. Про її салон читаємо у спогадах Михайла Рудницького: «Очевидно, Вороний тільки що одержав адресу Марії Іванівни Прохорової – дочки Івана Тобілевича, де звичайно в суботу ввечері збирались її друзі. Були там не тільки літератори, а й такі любителі літератури, як математики Кравчук, Шарко та її товариші по роботі – гімназичні вчителі».
З 1918 року Микола Зеров починає викладати ще й у Київському архітектурному інституті. Політичний контекст – більшовицький переворот у Росії, ухвалення III Універсалу Центральної Ради, який проголошував створення Української Народної Республіки, захоплення більшовиками Харкова у грудні 1917-го – не могли не впливати на життя і діяльність Зерова. З півночі насувались загони Муравйова, у місті ширились анархічні настрої, захищати УНР зі зброєю в руках було нікому. Професор Зеров став свідком того, як мобілізацію оголосила студентська молодь. У Студентський січовий курінь записалися й учні 7–8 класів 2-ї Української гімназії, які й узяли участь в обороні Києва від військ Муравйова. Микола Костянтинович вів протоколи педагогічної ради, він же й вніс до них список учнів, що загинули під Крутами. Припускають, що він був саме тим неназваним професором, що на похороні крутян порівняв їхній подвиг з подвигом спартанців під Термопілами.
Розбивши крутян, більшовики розчистили шлях до Києва, почався артилерійський обстріл міста, а потім Київ захопили неперевершенні майстри мародерства. Більшовики не випадково оголосили Юрія Коцюбинського «народним секретарем» з військових справ – прикривались його іменем. Сергій Єфремов 28 січня 1918 року на сторінках «Ради» опублікує «Лист без конверта», адресований синові Михайла Коцюбинского, у якому звинувачуватиме: «Десять днів смерть літає над головами невинних людей. Десять днів творяться страхи, – я бачив їх, пане Коцюбинський, – від яких божеволіють люди. Десять днів конає українська воля. І ви, син великого батька, що любив – і це я знаю – наше місто, – ви його не захистили. Та ви не тільки покриваєте злочинства – ви робите нові».
Українська влада увійде в Київ разом із союзниками – німцями. Місто на деякий час повернеться до спокійного життя – кияни потім згадуватимуть, що найспокійніше жилося «при німцях». 29 квітня 1918 року на з’їзді хліборобів гетьманом було проголошено Павла Скоропадського, Центральна Рада з потьм’янілим політичним капіталом змушена була зійти з авансцени боротьби за владу. Микола Зеров в ті роки стає учасником елітарного гуртка Георгія Нарбута, відновлює спілкування зі Софією Лободою, а з березня 1919 року починає редагувати бібліографічний журнал «Книгар». Нарбут, як і багато інших, був «петроградським біженцем». Він любив усе українське, особливо рідний Глухів, про який часто розповідав учасникам театралізовано-непретензійних вечорів у своєму домі на Георгіївському провулку, навпроти брами Заборовського. У Київ він прибув із родиною, аби приєднатися до української «культурної революції». Нарбутівський гурток обростав міфами і починав нагадувати масонську ложу. До гуртка входили режисер Лесь Курбас, футурист Михайль Семенко, поет Павло Тичина, архівіст і кращий друг Нарбута – Вадим Модзалевський. Як згадував Микола Зеров: «Серед різних гуртків українських, в яких мені доводилось бувати й обертатись, починаючи з останніх класів гімназії, я нічого не можу пригадати собі такого непретензійно-веселого і без застережень талановитого, як співробітницький круг “Нашого Минулого” з його “трьома стовпами”: Г. І. Нарбутом, П. І. Зайцевим, В. Л. Модзалевським – та не періодичними на помешканні Г. І. Нарбута сходинами. Там, на Георгієвськім провулкові, проти славетньої брами Заборовського, у великих світлих кімнатах з стильовими меблями та колекціями старого скла, збиралися: художники, історики, історики мистецтва, критики, видавці, історики письменства. Панував щиро-товаристський, привітний тон. Нарбут вносив до того гурту широкий розмах і сміливість. […] Мене ввів до гурту П. І. Зайцев, десь по-весні 1918 року. Я викладав тоді в 2-ій українській гімназії, де П. І. мав кілька лекцій української літератури. Наші розмови в перерві між лекціями – в книгозбірні, учительській, на коридорі – наблизили нас одне до одного і П. І., як завжди темпераментний, експансивний, став втягати мене в різні справи. Ввів до кола найближчих співробітників “Книгаря”».
Про Миколу Зерова в той період знаходимо спогад П. Зайцева, який вміщено на сторінках повісті-спогаду «Незабутнє, немеркнуче…» Алли Цівчинської: «“Живе срібло!”– сказав я, дивлячись йому в очі. Я любувався ним – блиском його очей, його милим усміхом, його занедбаним зовнішнім виглядом: він мав подерті кишені, а коли усміхався, показував вищерблені зуби, – і це до нього так пасувало. Серед киян я не зустрічав таких життєрадісних людей. Він був молодший за мене eruditissimus, але його ерудиція просто лякала: він знав усе – я не знаю, чого він не знав… Ми почали зустрічатися щодня. Були то чудові часи. Життя кипіло. Коли ставалася якась радісна національна подія, Зеров біг мені назустріч – і кричав: “Ukraina da fare!”. Він був надзвичайно скромною людиною… В його великій теці (він з нею не розставався) було повно зшитків з чудовими поезіями, пародіями й епіграмами. Не раз увечері, коли верталися ми з якихось зборів (а тоді щодня були якісь збори), він спинявся під електричним ліхтарем і, витягнувши якусь епіграму або пародію, що відносилася до особи, про яку ми перед тим розмовляли, починав деклямувати; ми, забувши про обстанову, в якій це діється, іноді до ранку (коли це було літом) перечитували його чудові поетичні твори. Я не давав йому спокою й домагався, щоб він їх друкував. Він волів критикувати інших, а на свою філігранову творчість дивився як на вправи…».
