У другій хаті з краю села Молотуха жив старий дядько Мусій. Далі за селом був степ. У степу ішла дорога до села Колотуха.

По тій дорозі, бувало, виходив дядько Мусій з ціпком у мозолястих руках. Дядько Мусій був польовод — він ходив дорогою дивитися на небо і на землю.

Небо дядько Мусій знав, як свій город. Усякі хмари, хмарки й хмаринки, усякі вітри, вітерці й вітренятка він добре вивчив за п'ятдесят років свого життя. Він знав, коли буде дощ, а коли буде сніг, а коли нічого не буде.

Та ще краще від неба дядько Мусій знав землю навколо села Молотуха. Він знав ту землю, як свою хату. Він знав, де земля вбиратиме в себе воду, де вода стоятиме, і де вода стече геть у яри.

Він знав, де земля тепліша, м'якіша. Він знав, де земля смачніша для пшеничного зерна. Він знав землю й те пшеничне зерно так, ніби земля це була його хата, а пшеничне зерно — його дитина, його найменший хлопець Володька.

Щодня через увесь рік дядько Мусій виходив на дорогу до Колотухи, проходив через місток, заходив на лани і мацав землю ціпком. Він міркував, як лежатиме зерно в тій земельці, чи не буде йому сухо, так що зашкарубне на нім ніжна шкурка, чи не пройме його холодним вітром, так що воно, сердешне, пустить з себе сльози, замість зеленої парості.

Через те, що дядько Мусій отак любив небо, землю і зерно, він був у своїм колгоспі польоводом. Його сини навчили його читати і він знав і те, що написано про землю й зерно у книжках. Отож він і казав у колгоспі — куди везти гній, де що сіяти, де як орати.

От одного дня у вересні, вийшовши за місток, він побачив: зі схилку схопився великий сірий заєць і дременув геть у степ, понад яром.

Щось так і тьохнуло у дядька Мусія всередині: заєць заніс із собою в степ добру сіру шкурку і два кілограми м'яса. З тієї шкурки можна б гарну зробити Володьці шапку, а з м'яса був би борщ — хіба ж такий!

Дядько Мусій згадав — адже він із самого дитинства був мисливець. Тільки рушниці в нього не було зроду — бідність не давала. І з самого дитинства все мріяв він пополювати на зайця. Та так і не щастило йому. От і тепер: гроші в нього вже завелися, багато заробив він трудоднів у колгоспі. Так ще ж два місяці треба ждати до листопада. У листопаді менше буде роботи в колгоспі — і зайців дозволено стріляти.

Як тільки дядько Мусій став думати про зайця, де й дівся весь його розум. Ураз дядько зробився як дитина, не розумніший від свого найменшого хлопчика Володьки.

А дядько Мусій був чоловік розумний. Усе обличчя його, там, де воно не заросло іржавою бородою, було вкрите зморшками, наче хтось щороку орав на тому обличчі волами.

Та ті зморшки виорав на дядьковім Мусієвім лиці не плуг, а виорала їх мудрість.

Зморшка коло рота з'явилася, коли дядька Мусія шукали заарештувати царські стражники за те, що він підбурював село проти царя, і йому довелося ховатися та й геть тікати з села. Зморшки над бровами залягли тоді, коли дядько Мусій два роки голодував із сімейством за того ж таки царського ладу і робив усяку роботу і навчився всякого ремества, аби хоч трошки заробити. Зморшки під очима поклали безсонні ночі, коли дядько Мусій відступав з червоним військом, пробиваючись крізь денікінські й петлюрівські банди, і він же був за провідника і шукав дорогу в болотах і стежку в лісах. Багато зморшок було на обличчі дядька Мусія і з кожною зморшкою він ставав мудріший.

Ну, тільки дядько Мусій побачив зайця, посміхнувся, став про зайця, усміхаючись, думати, як усі зморшки розійшлися, хто й зна де ділися. Зробився дядько Мусій знову мисливцем і став як дитина. Де й ділася вся його мудрість!

Він почав згадувати все, що чув у дитинстві про зайця. Дід Корній розповідав йому, як заєць уміє заплутувати свої сліди, як уміє дурити собак, а то й людей. Виходило так, що заєць мудріший не тільки від собак, а й від самого діда Корнія.

І дядько Мусій, коли почав посміхатись, думаючи про зайця, вірив цим казкам, бо зморшки розпливлися, а з ними розтеклася і його мудрість. Він згадав, як колись дід Корній упіймав був у капусті зайченя.

Зайченя те було зовсім мале й дурне. Воно не пробувало тікати, а тулилося до землі, щоб його не побачив дід Корній. Щоб воно було більшеньке, то, мабуть, утекло б від кривого діда. Ну, а як воно почало тулитись до землі, то гострі дідові очі його побачили і дід Корній приніс його в хату.

Так і жило воно все літо, аж виріс з нього цілий здоровенний заєць. Дядько Мусій тоді ще був маленьким хлопчиком і часто грався з зайцем.

Жити б тому зайцеві в дідовій Корнієвій хаті довіку, коли б не баба Палагія. Баба Палагія дивилась, як виростав заєць, і все примірялася, який з нього був би борщ. Дивилася вона, скільки капусти поїв той заєць, у хаті живши, і прикинула, що тієї капусти стало б на три борщі. Так і тьохнуло в неї серце.

— Слухай, Корнію! — сказала баба. — Чи той заєць довіку в нас житиме? З нього ні шерсті, ні молока, навіщо й годувати таку худобу?

Дід Корній, почувши це, засумував. Він і сам знав, що зайця треба їсти, тільки якось не хотілося цього зайця займати.

Але дід Корній боявся баби Палагії більше, ніж волосного писаря. Отже, він розкопав у ящику ножа і поніс гострити на камінь у дворі.

Що далі було, того ніхто не знає. Дід Корній розказував так, що заєць вийшов із клуні, подивився на діда Корнія, послухав, як дзижчить ніж об каменюку, заклав вуха на спину і кинувсь навтіки у степ. Так і пропав.

Оце згадав дядько Мусій, ідучи до села Молотуха дорогою з села Колотуха. А як він думав про зайця, то він усьому повірив. Повірив і тому, що заєць уміє дурити собак і мисливців, повірив і тому, що заєць таки догадався, що його хочуть різати отим самим ножем і для того ніж гострять. Повірив дядько Мусій у ті казки, бо мудрість покинула його разом із зморшками.

А насправді, то, мабуть, дід Корній сам полохнув зайця дрючком, щоб не різати його. Так, чи не так, а заєць утік у степ. І той великий сірий заєць, якого сполохав біля містка дядько Мусій, був пра-пра-пра-пра-пра-пра-внук дідового Корнієвого зайця.

Як і його пра-пра-пра-пра-пра-пра-дід дідів Корніїв заєць, цей заєць дядька Мусія зовсім не був хитрий, чи розумний.

Правда, виходило так, наче він знав небо і землю не згірше від самого дядька Мусія. Перед дощем він завжди лягав спати не в бур'янах, а в стерні, чи в прим'ятому мишієві: щоб не капотіло на нього з бур'яну. Перед морозом він лягав у ріллю, бо там найтепліше буває від землі. І завжди він лягав головою у той бік, звідкіля був вітер, щоб краще чути небезпеку.

Та все це він робив не з великого розуму, а сам не знав як. Просто перед дощем трошки нили йому кістки і ноги його, нічого не думаючи, самі несли його на стерню. Перед морозом щось наче злегка кололо його під шкурою, і ноги його, не спитавшися в голови, несли його на ріллю спати.

У нього були прекрасні довгі вуха: тими вухами він, наче в телефон, чув усякі шуми й шелести за півкілометра. Але й ці вуха не робили його розумнішим.

Коли він, спавши головою до вітру, чув шелест, то одразу прокидався, стрибав і біг щосили, сам не знаючи куди. Просто ноги самі несли його геть від шелесту.

Якби він умів думати, то не тікав би від корови чи від ящірки, яка зашелестіла біля його голови, а тікав би від людей та собак. А він думати не вмів. Усякий шелест прямо з вух його кидався йому в ноги. І він біг.