– Відьма, вона все знає й все може! – упевнено сказала Портянкова жінка Пріська.

… Увійшовши до Одарчиної хати, тов. Портанко запропонував усім, що були в хаті, вийти геть, бо в нього з Одаркою розмова буде політичеська, секретна.

Він сів за стіл, течку поклав коло себе, каганця одсунув на край столу й суворо подивився на Одарку, яка лишилась стояти посередині хати.

– То признавайся, Одарко! – погрозливо сказав до неї тов. Портянко.

– У чому ж мені признаватись? Продрозкладку я здала упольнє. Мені нема в чому признаватись.

– Ну, не удавай з себе казна-що. Сама добре знаєш, у чому ти клясовий ворог супроти пролетаріяту. Признавайся! – люто гукнув на неї Портянко: – Признавайся, що ти відьма!

– Мало що на селі брешуть!.. – спокійно й байдуже відповіла йому Одарка.

– Брешуть? А, може, таких, як ти, зничтожать треба!

Він витяг з кишені револьвера, старого «Сміта й Вессона» й поклав його на стіл поруч з течкою.

– Бога бійтеся! – злякано зарепетувала Одарка. – Навіщо ви таке? Що це ви? – в знемозі простогнала вона: – Ой, лишечко! Та сховайте, щоб і очі мої не бачили.

Одарка заголосила над собою, немов над небіжчиком, причитуючи.

– Бог мені тут ні до чого, – застеріг Портянко: – Ти мені Богом не одговорюйся. Ти признавайся. У тебе й мати була така ж відьма, як і ти!

– Як мати, не знаю! – ухилялась від прямої відповіді Одарка: – Вони вже давно померли, а я й до церкви ходю, і говію, і святі тайни приймаю, і батюшку поважаю.

– Ну, це пустяки діло, цей твій батюшка. Це для совєтської влади не доказ, що ти говієш. Може торік я теж ще говів, що з того? Совєтська наука доказів од науки вимагає.

– Як же це так од науки? – поцікавилася Одарка.

– Атак од науки, що якщо ти відьма, то в тебе хвіст должен бути, і знов же так обратно,

– Убий мене грім! Покарай мене Матінка Божа!

– Ти мені забобони не розводь. Я тебе згідно з наукою питаю, чи є в тебе хвіст?.. Признавайся!

І він грізно рукояткою револьвера стукнув по столу.

Загойдався вогник в каганці, заколивалися химерно тіні по стінах хати. Дракони пронеслись, наїживши свої гребінці. Гарпії заметушились, витагаючи з гавканням псині морди.

– Та немає в мене ніякого хвоста, ой, Боже ж мій. Боже мій! Матінко Божа, та за що ж це мені таке?!

Ламала руки.

– Ти мені наукою доводь, а не Богородицю!

– Лишенько ж моє! Як же вам наукою доведу? Якби бодай чоловік був удома, а то ж його до червоної армії забрали.

Згадка про чоловіка в червоній армії вплинула на тов. Портянка. Як-не-як, інструкцій про політику партії відносно відьом з округи досі не надсилали. Може, за ліквідацію відьом його висунуть як руководящий кадр в округовому маштабі, а може, й навпаки, пошлють десь в якенебудь бандитське село головою сільради або комнезаму. Хто ж його знає, як подивляться в окрузі на його ініціятиву? ! Портянкові дещо навіть моторошно й млосно зробилося.

Людина ніколи не буває певна себе!.. Він вирішив діяти за вказівкою тов. Леніна: Два кроки вперед, крок назад. Пішов на компроміс.

Тим же погрозливим тоном він звернувся до Одарки:

– Ну, так от, останнє моє тобі слово, Одарко! Щоб ти мені од науки пред'явила посвідку з печаткою, а ні, то я тебе як контрреволюційний елемент ліквідну, Я не можу терпіти, щоб у мене різні гади та відьми район паскудили, щоб у мене в районі, як за старого режиму, різне дурно по вулицях бігало, в кішок перекидалося, на людях їздило. Отож!. – повчально зазначив тов. Портянко.

Він вийшов з-за столу й зазирнув у вікно. В очі йому глянула непрозора темінь. Осінь дощем билась у вікно.

Струмки води стікали по шибках.

Доводилося чекати. Лляв дощ. Дощові краплі видзвонювали по шибках одноманітну пісню. Тужив вітер. Рипіли стовбури дерев. Тягнувся час. Одноманітний і нерозважний, він виникав з нічого, линув з повільною млявістю і поринав у глуху пітьму осінньої ночі.

– Ти 6, бодай, погоду перемінила! – з нудьгою в голосі сказав тов. Портянко, звертаючись до Одарки, що мовчки сиділа на ослінчику коло печі, підперши обличчя рукою.

– Як би ж то! – зідхнула в одчаї Одарка, й гірко заплакала.

***

Відомий етнограф, дослідник народної медицини, лікар за професією Василь М. Демич в двадцятих роках жив і практикував на селі. Одного разу до нього прийшла молодиця, поклала на стіл торбинку з копою яєчок і, низько вклонившись, сказала:

– Усі кажуть, що я відьма! Жити мені не дають! А яка ж я відьма, коли я ніяка відьма. Якби в мене хоч би хвіст був, а тож у мене ніякого хвоста того немає. Зробіть милість, видайте мені бамажку, що, згідно з наукою, у мене хвоста немає. І печатку прошу вас, до тієї бамажки прикладіть, щоб люди не сумнівались.

Постать людини в сірому халаті чітко викреслювалась на відкритому горбку. Жовта доріжка між темнозеленими кущами ліщини йшла вгору і раптом, ніби одрізана, заломлювалася. За горбком одкривався простір, перерізаний вузькою щілиною глибокого яру, а за яром сіро-зелена далечінь і небо, вкрите біло-димчастими хмарками.

Халат з ніжно-рожевими смужками – стандартне вбрання для хворих – був явно закороткий для нього. Довгі руки безпомічно й незграбно висіли вздовж тулуба, вузька голова з гострим тонким носом і прямими бровами була, як у сліпих, піднята вгору.

Помітивши мене, він швидко пішов мені назустріч. Тоді відразу спинився і тепер стояв, нерішучий, сповнений вагань, не насмілюючись звернутись до мене. Він ніяково почервонів і дивився вбік, удаючи, немов гілка, листок або птах, схований у глибині куща, цікавлять його найбільше.

Я звернувся до нього тоном, усталеним між лікарем і пацієнтом, що підкреслює різницю між двома людьми, з котрих один володіє необмеженим авторитетом, правом єдиного й виключного присуду, цілитель, геній і маг, могутній і безумовний владар, і другий, один з тих, що позбавлені власного ім'я й всіх життєвих відрізнень, підводяться під загальну категорію хворих. Перший є всемогутніший у своїй умовній величі за Чінгіс-хана, другий є ніщо, підлеглий, нівельований і знищений.

– Ви щось хотіли мені сказати? – спитав я.

Він спалахнув. На його блідому обличчі виступив ніжний, як у дівчини, рум'янець.

Він був худорлявий і виснажений, як людина, що довший час жила надголодь або яка перебуває в стані глибокої моральної депресії. Зосереджений у собі і насумрений, хоч і без тієї німої й темної пригнічености, що важкими зморшками, як рубцями ран, карбує обличчя, коли недуга огортає людину чорними сутінками хмурого смутку.

– Прошу, – сказав я, підбадьорюючи його, – прошу, я ладен вас слухати.

Він мав вигляд цілком нормальної людини. Спокійний, лагідний, врівноважений, без тієї розхристаної збуджености, яка властива психічним хворим. Високий на зріст, стрункий, з синіми, немов замріяними, очима і ясним відкритим чолом.

Я спостерігав його, хоч він і не належав до моїх пацієнтів. Серед потвор, кретинів, паралізованих, серед фантастичних виродків і недоносків з одвислими й слинявими устами, серед маніяків зі спиненим і відсутнім поглядом, він кидався в вічі. Інші були нелюди, напівлюди, тварини, які вже пізнали, що таке людський гріх і людський злочин; він один справляв враження людини. Ті несли на собі клеймо кари, цей же був чистий. Він становив виняток.

Він мені подобався своєю делікатною боязкістю. Його мрійлива нерішучість, заглиблена в собі відсутність приваблювала мене до нього.

І тепер, щоб заговорити зі мною, він мусив переступити через поріг своєї ніяковости. Спазма кривила йому уста. Він робив зусилля, щоб перебороти свою сором'язливість.

– Докторе! – сказав він нарешті з благанням, – я до вас з просьбою. Не прийміть за зле те, що я вам зараз скажу. Я сподіваюся, докторе, що ви не поставитеся до моєї просьби, як і всі інші, до кого я звертався і для кого я тільки схема з відповідей на анкетні питання, наперед передбачений висновок у залежності від того, як дриґає нога, коли її ударити в коліні молоточком.