Шепетівка...

А ви знаєте, під’їжджаючи до Шепетівки, якось тоді робиться «каламітно». Не те, що тобі там доведеться через митницю проходити... Митниця – вона собі митниця... Що митниця з нашого брата, коли він за кордон їде, може, «стребувати». Нічого.

Їдуть же ж у командировку так, що ані лялечки на ньому, ані нижче лялечки. Один із подорожніх дуже жалкував:

– От, – каже, – погано. що не можна за кордон голому їхати. Все б таки воно звідтам більше б узяв.

Я йому:

– А ви б, – кажу, – сажею вимазались та два-три бюстгальтери поганеньких почепили б і їхали. А як би хто спитав, сказали б:

– Уніформа в нас така.

Не в митниці справа.

Під’їжджаючи до Шепетівки*, хочеться назад чкурнути. От так тебе й підмиває, злізти й майнути знову на Київ. Перескочиш бо Шепетівку, і нікого ж у тебе не буде... А нікогісінько... І що найдорожче залишиться – це червоний пашпорт... І хапаєшся ти за нього ввесь час.

– Не дай бог – вискочить. Пропав.

А коли вже з Шепетівки на Здолбунів* їдеш, тоді тихо-тихо у ваґоні.

Чого воно так тихо? Так, ніби поховав когось, чи що?..

Встає прикордонна сторожа. І так тобі шкода тої сторожі, як рідного батька.

Невтральна зона...

«Mohyljany». Білі орли скрізь. І порожньо, порожньо на станції... Станція «Могиляни»*.

– Прошу пана! Пашпорти!

Озираєшся... Хто ж тут, думаєш собі, пан?

Дивиться на тебе людина. На голові каска чорна, на касці орел білий, і каже тобі «пан».

Виходить, що, значить, я пан. Як швидко! Яких небудь 10 кілометрів, – і я вже «пан»!

Польща.

Польща, значить...

Їдемо... Ідемо... Їдемо...

Обабіч залізниці вузесенькі-вузесенькі смужечки поля. На смужечках тих житечко росте, ячмінь, картопелька...

Вузесенько-вузесенько так росте...

А іноді серед смужечок серед тих, вузесеньких, суцільні такі, великі-великі лани порозлягалися. Як море лани. серед дрібненьких струмочків.

Що це значить?

Не знаю: я у внутрішні справи чужої держави не втручаюсь і не втручатимусь.

Польща – держава. Вона – за Могилянами.

Польща – хороша держава – мені ще раз її треба переїздити.

Як їдеш, так і праворуч Польща. і ліворуч – Польща, і так просто – Польща. Скрізь Польща.

Як проїхав Могиляни, так уже скрізь населення суто вже польське.

Далі – Здолбунів, Рівне, Ковель.

Польща.

На Здолбунові пересідати на Варшавський поїзд.

Гроші вже там не карбованці, а злоти.

А як сідаєш у спальний ваґон, та вам кажуть:

– Ви ж провідникові на чай дайте, бо він плати не дістає. І покоївці, що ото ліжко вам послала, дайте, бо вона плати не дістає.

– Гаразд.

Кажуть, що ніби в Польщі багато в’язниць, де сидить багато селян отих, що на Волиню, на Холмщині, на Підляшшю, – польських селян, – так цього не помітно. Ніч. Темно вже. І так аж до Варшави – ніч.

У Варшаву поїзд приходить вранці. Там пересадка на Берлінський.

У тім уже поїзді є ваґони аж до Берліну.

У Варшаві на вокзалі народу чимало. Офіцери.

Я вже звик, що я «пан». І всі пани...

За Варшавою, аж до Німеччини. так само Польща.

Лани. На ланах полільниці. Полють, плазуючи навколішках. І біля кожного невеличкого гуртка полільниць чоловічина з люлькою в зубах.

Він або сидить на межі, або стоїть над дівчатами, ручки в кишені позакладавши. А дівчата – навколішках.

Я став біля вікна та:

– Товариші дівчата! Доки ж ви плазуватимете на колінах... Та час уже розігнути свою спину та показати всім експлуататорам, що ви вільні, ви рівні...

Сам собі подумав і сів...

Корови скрізь пасуться. Корови чорнорябі. Голанські... А далі королевна нідерландська. Це – аж за Німеччиною.

Польща – республіка, в неї є президент. Не вірите? Їй-богу, є. Що його не чуть? А чого йому кричать...

Їдемо...

Всі до мене:

– Прошу пана! Прошу пана!

Я не витримав, устав, та:

– Товариші! Пани всі в Чорному морі. Та доки ж ви один одного, й мене, грішного, панами величатимете? Та коли ж ви панське ярмо скинете? – сам собі подумав і сів.

Лани... Лани... Лани...

***

Їдемо.

В купе зо мною молодий чоловічина сидить та все на мене дивиться. а потім каже:

– Шпрехен зі дойч?

А я йому:

– Ні!

– Франсе?

А я йому:

– Ні!

– Інгліш?

А я йому:

– Ні!

Мовчить він.

Тоді я почав.

– А ви, – кажу. – по-українському, щоб на першу категорію, можете?

– Ніх, – каже, – ферштейн.

– Тото ж.

А він почервонів-почервонів. А я йому:

– Що ви мені, – кажу, – дойч, франсе, інгліш... Перелякали, думаєте. Та я з такої країни, що своєї рідної мови не знає, а ви мені: «інгліш».

Дивлюсь, перестрашився.

– Не бійтесь, – кажу, – я не сердитий.

***

Їдемо!

Поїзд летить. Зупиняється тільки на більших станціях, а менші пролітають повз: ні вдивитися тобі, ні помітити, яка така станція, що за місцевість. Летить.

***

Ст. Торунь.

Стоп. Тут швиденько одчіпляються наші ваґони і причіпляються до поїзду, що їде прямісінька до Берліну.

Раз-два і летимо до німецького кордону.

Не зчувсь, коли в поїзді вже до вас:

– Майн хер! Біте шен, пас.

О! То був «паном», тепер уже «хер».

Просто тобі трансформація...

Кордон німецький. Ст. Шнайдемюле.

Яка чистота. Така чистота, що забруднити чимось хочеться. Ну, ясно – не звик же, щоб на станції було так часто.

Проходять урядовці з митниці. Нічого не дивляться, тільки питають:

– Kaviar*?

– Нема, – кажу. – А що воно за кав'яр такий, не знаю.

А в клюбі Блакитного* не раз їв.

На кав’яр тут великий попит. Що б було захопити пудів хоч з десяток?!.

Так і знайте: хто їхатиме за кордон, везіть кав'яр пудами: Шепетівська митниця заробить.

***

Поїхали далі...

Лани... Ліси... Луки..

І лани чисті... І ліси чисті... І дуки чисті...

Жито рівне-рівне, – ні6и його путящий цилюрник під-«йоржика» постриг.

Ліс. А що ви гадаєте: думаєте, що німці у себе своє дерево позаводили. Нічого подібного: наша таки сосна росте, наш кленок, наш бересток. Тільки назва друга, а дерева наші. Не видумали свого.

На луках корови пасуться. І здебільшого – голанські.

– Ну, – думаю, – коли є корови, – повинні бути на шляхах і кизяки коров'ячі.

Нема. Уявіть собі, нема кізяків!

Я ж пам'ятаю, що на Коробовім хуторі (дачна місцевість біля Харкова) ми колись із проф. Авериним* сперечалися що до тамтешнього ґрунту.

– Ну з чого, – питаю я його, –.оцей ґрунт складається?

Він відповів твердо і рішучо:

– З коров'ячих кизяків. Хіба не бачиш? Та не тільки ґрунт. І я, – каже, – в кизяках, і ти в кизяках, і діти всі в кизяках, і голова в кизяках, і борщ з кизяками.

А тут коров сила, а кизяків не видно.

Річ дуже проста: корови тут виховані: то вона пасеться-пасеться, а потім до пастуха:

– Біте шен! Іх мете ін туалетен ґеген!

Це по-нашому:

– Дозвольте вийти.

І йде.

Наші ж треклятущі корови, хоч де б вони паслись, обов'язково витуалетиться тоді, як до ґанку підійде. Або коли її доять.