Тисячу разів дякую натурі, що вона не виконує людських бажань. Що б з мене вийшло, якби мої справжні батьки, сиріч покійні батенько й матінка, серйозно встали з домовин і прийшли на нашу учту! Що б сталося з ними, якби вони побачили, що за таким пишно вбраним столом, усіяним, на око, чудовими наїдками, гостям не було чого їсти? О! якби вони тільки встали й, від незвички ходити нашими сходами, сяктак вилізли б у залу, я б – ось побожуся вам! – тут же їх за рученьки та й повів би назад, та й сам з ними ліг би в могилу на вічні часи!.. Будь я бестія, якщо б не втнув такої штуки! Отак посприяли мені всі, і сей закликаний кухмістер, і оті заморські напої, і таки всевсе.
Уявіть, що там коїлося! Почали з гарячої страви і – о фортуно! – тонко, ріденько і, як казали матінка покійні, «небо видно». Порозносили: декотрим не стало; а хто й одержав, однаково не їсть: таке холодне, наче вчора з припічка знято. Холодці ні те ні се: все на гірчиці, на оцті, а істотного м'яса і не питай! Соуси – наче мазь якась; ложкою нема чого захопити, і в них обпалені кісточки, де від чого зібрані. Печеня – недопечена, геть застигла. Пундиків було б і досить, та верхні гості набирали їх побільше, то нижнім уже й не стало. Я палав від сорому!
Назверх жалю мені, ота штучка, що розважала гостей, зіпсувалася. Винова струмина вичерпалася, і весела розвага від неї припинилася. А вино текло собі струмком по горі й підтекло під лялечку, що являла собою Онисію Іванівну, через що приклейка підмокла, і лялечка, хитаючись, раптом… бебех! повалилася з ніг і впала непристойно!.. За нею незабаром подалося й чарівне боженя, з тої ж причини, і з усієї розкоші зостався тільки один я, або лялечка мого імені, з усмішкою на обличчі й вінком у руці. Гості, бачачи се, зволили весело сміятися…
На додаток сорому, у виновій справі виявилися великі зловживання. Хорольський винар не міг приставити тої кількості пляшок вина, що зажадав я; через те він зважився наповнити їх усякою бурдою, засмолив і причепив ярлики з різними написами: французьке, рейнське, лондонське. Втішайтеся – ще й інших безглуздих назв наплів. Я, не знаючись на винах, одно підношу гостям і припрошую випити по повній. Ніхто й у рота не бере. Кінець кінцем один із гостей подружньому шепнув мені, що всі вина мої – просто казнащо і їх вживати не може ніяка натура.
Я гадаю, що, відколи світ стоїть, жодний господар, частуючи гостей, не зазнавав такої поразки. Я заціпенів, як скам'янілий мармур!.. Раптом підбігає лакей і питає мене, чи не час розрізати печеню? Я дозволяю: та, знаючи, що се розрізування буде довге, наказую додати соусу. Мені кажуть, що вже подали. Я взявся ревізувати соусники, котрі, після того як подали, знову мали поставити на стіл, як і всі інші тарелі, щоб не псувати симпатії; оглядаючи, доходжу до одного, відкриваю… і що ж?.. у ньому сир, або, кажучи попетербурзькому, творог, і скиби хліба – недоїдки… Бачачи се, гості зареготали, а я чисто тобі за фамільною комплекцією, наслідуючи матінчину натуру, готовий був зомліти, та вдержався, маючи зопалу думку справді бігти на могилу, що вмістила в собі прах найніжніших моїх батьків, і тіням їхнім скаржитися на заведені тепер новини, котрі зганьбили мене від голови до ніг. І я побіг був… та в передпокою попався мені лиходій, виписаний кухмістер, що завдав такого сорому мені. Я мало зопалу, маломало не прилокшив його, та зате вже лаяв голосно.
І що ж сей шахрай? Адже виправдався. Мода вимагає виставляти геть усі страви на стіл; поки поставлять, перші простигнуть; а поки рознесуть, інші застигнуть. У них, у знаменитих кухмістрів, запримічено, що з десяти персон одна відмовляється від страви, і отак, готуючи на вісімдесят, він не додавав на вісім персон. Ще є в них правило: готувати багато страв, та через те що не вигадаєш повного комплекту соусів, то належить у соусники покласти що попадя, аби тільки стояв і не порушував ладу. «Тепер, – додав він, – ваша дурна старовина, щоб тільки обгодувати гостей, минулася; тепер треба тільки про око».
«От тобі й новини!» – думав я, повертаючись до столу й чухаючи свою фігурну зачіску до того, що пудра сипалася з мене, як з мельника борошно.
Сяктак, з бідою, гості пообідали і, вставши, дякували мені за чудове частування; та я, знаючи, що вони се роблять алегорично, тільки заради оригінальності, я так само ввічливо дякував їм за честь, яку вони мені явили. Не проминув, проте, декотрим об'явити, що всі ті прогріхи були не від заклопотання, а що того вимагає мода. Багато хто, розміркувавши добряче й докладно, вирішили, що ся мода й правила нових кухмістрів надзвичайно корисні. Не треба, мовляв, турбуватися про гарність столу, а наготувати чогонебудь простішого й дешевшого; однаково ж бо – гості не будуть нічого їсти.
Багато хто з господарів надумали завести в себе таке становище; і справді: перебрали сю моду, і людині з добрим апетитом, от хоч би й мені, ніде було як слід пообідати. Тепер уже, в сей час, сю моду кинуто, і, залюбки я бачу, люди згадали, що вони створені й живуть для того, щоб їсти й пити, і, пам'ятаючи, яке то коротке буття людське, поспішають натішитися сим благом. Хвала їм за те, що виправили безладдя, котре запровадив наш середній вік! Звернімося, будь ласка, до свого предмету. Моя Онисія Іванівна не брала участі зо мною ні в частуванні, ані поділяла моєї гіркоти від сорому: вона дуже часто, почуваючи різні млості, виходила зза столу, прохаючи двох молодиків піддержати її. А втім, я помічав, що сей метод її був хитрісний: вона поверталася без усякого ушкодження на обличчі, та все більше й більше «розгардероблювалася» і наприкінці балу була зовсім напіводягнута. Тільки й цікавилася тими молодиками, а з опрочими поводилася, як кажуть у Петербурзі, негляже ні на кого.
Після обіду музика заревіла й почалися танці та скоки. Молодиків, через те що вибули в полки, було тут мало, а хто й був, так не вміли танцювати, а особливо кондратанців, котрі затіяли баришні, що навчалися в пансіонах і тому могли витанцьовувати їх неомильно. Що танцюристів, як сказав я, бракувало, то баришні танцювали між собою. Тут знову вийшов незручний пасаж: таких, що вміли скакати в кондратанцях, було небагато, то інші сиділи без усякого діла й крутили пальчиками. Коли ж танцюристи перетанцювали все, що вони вміли, то, нема чого робити, взялися за горлиці, метелиці, санжарівки та інші давні веселі, жваві танці, на які глядячи, тільки душа стрибала й дух крутився разом з танцюристами. До того танець усіх підніс, що багато хто, спочатку нежонаті, котрі засиділися в парубоцтві, далі статечні жонаті, а потім і самі панії кинулися туди ж, до гурту, крутитися, стрибати, скакати, що називається, до нестями.
Порушилися були наші веселощі розумними винаходами брата Петруся. Раптом, серед скоків, пролунав гучний звук рогів, в які брат наказав сурмити внизу. Та декотрі з гостей, приятелів його, що були тут, пішли до нього й переконали Петруся замовкнути – що він і зробив, на велике задоволення всіх. Добре, що вгамувати роги цього разу не коштувало мені нічого. Якби не приятелі його, то я мусив би йти до Петруся й купити в нього тишу.
Веселилися в нас аж до вечері, а коли стали накривати стіл, то всі посідали грати у «фанти». Ся гра теж – наче ті королі, як ото бувало на колишніх бенкетах, тільки вже з варіяціями. Ох, болить мені! серце й інше, – такі двозначності захоплювали нас дуже. Молодь не сумувала, цілувалася між собою пресправно, все йшло за давнім звичаєм, коли зненацька вдарила віщова гармата – і всі кинулися до вікон. То готувалися до «фейварку». Як же обійтися балу без такої потіхи? Зайнялися ракетки й полетіли вгору. Шипіння, тріскотнява, бахкання, а в кімнатах крик, вереск полохливих із прекрасної статі робили з того прекрасну гармонію. Самих тільки ракет пущено з п'ятдесят; потім усякі колеса, вертушки, бураки та іншої такої потіхи штук до двадцяти. Потім раптом запалав вогонь і з'явився «шлейф» мій та Онисії Іванівни, майстерно сплетений і весь у яскравому полум'ї!.. Всі від захвату заплескали в долоні, що мені нагадало санктпетербурзький театр та маленьких тамтешніх акторниць… Музика вдарила «Многая літа», а гармата бухала ясу, і нас усі поздоровляли. Після того всіх запрошено до вечері.
