У домі нових моїх батьків ми швидко спакували своє придане й вирядили в село – повірите? – на сорока підводах! Звісно, покладено на кожну було всього потроху, та все ж таки сорок! Усі, бачачи сю валку, з цікавістю розпитували, що везуть, і, дізнавшись, вигукували: «Ото ГорбМаявецький який багатир, що стільки за однією дочкою дає! Та, мабуть, і пан Халявський (до одруження мого мене, як звичайно, звали тільки паничем, а віднині цілим паном величати стали) знає, де смак, що таку підхопив!» А того вони й не знали, що придане було за мої гроші справлене, та їхні думки тішили мій гонор і амбіцію.
Прибувши в село, я порядкував усім, як і що влаштувати: призначав квартири для сподіваних гостей, постачав усе потрібне, а в домі також геть про все клопотався: а моя миленька Онисія Іванівна, як кажуть, ні за холодну воду не взялася. Лежала собі, розманіжившись, на розкішній постелі, а перед нею дівки шили їй нову сукню до балу.
Досадно мені було на таку її байдужість; та через ніжність почуттів моїх, які ще трохи я плекав до неї, вибачив їй.
Скажу вам про нашу переміну. З самого дня весілля Онисія Іванівна перестала бути до мене ласкавою й не являла зовсім тих ніжностей, котрих я дожидав і котрі належали б від жінки одразу після шлюбу. А через те, як я вже розповідав вам про свою комплекцію, що без її ласки не почував до неї любовного потягу, то тепер, коли відбувся шлюб, я запримітив, що від її холодності до мене і я похолоднішав. Мабуть, реверендисиме Галушкинський, як у всьому, так і в сьому, казав правду. Він риторично доводив, що боженя Амур є великий пустун і великий мучитель людського роду, що тішиться мордуванням нас, закоханих. Запалить взаємне полум'я і, поробивши ніжно закоханих щасливими через кохання, вмить одлітає, висмикнувши й самі стріли з пронизаних сердець, і тоді на сих коханців з їхнім коханням – йому хоч наплювати. Мабуть, і ми стали такі. Подивимося на наслідки.
Ночі ми спали спокійно, себто з боку брата Петруся не було нічого: не сурмив у роги й ніякого гамору не було, як то він і обіцявся; та все ж не прийшов познайомитися з своєю любою невісткою, як годилося за решпектом до прекрасної статі. Правда, він жене був у СанктПетербурзі, як, наприклад, хоч би й я.
Все до балу було вже приготоване. Не було тепер у нас городового «кухаря», як колись, за життя покійних, моїх справжніх батьків; вченого повара, як кажуть у Петербурзі, я в себе не мав і за собою жінка в придане не привела…. Ох, се придане ще! Додало воно мені великого боргу, а опісля клопоту – виплачувати його!.. та не про те мова. Отож через те що прості куховарки, котрі варили нам їсти, не могли скомплектувати нам «кликаного обіду», або, як звалося те за батенькових часів, «бенкету», то я і повинен був розшукати відомого своїм талантом повара. Такий був у нашого предводителя. Він учився в чудових у сьому ділі німців – і, коли запровадили намісництва в нашому краї, був при кухні намісника. Про нього йшла слава, що знається на своєму ділі й тямить у кондитерстві. Я запросив його; він спитав, на скільки персон готувати; договорилися про ціну, і він зажадав дати йому в усьому волю. Договорюючись, я спитав його, на скільки страв він гадає обід? Та повар посміявся над колишніми часами, покритикував минуле, похвалив теперішнє й став вимагати продуктів цілі гори.
Ось уже й п'ятниця. Надвечір приїхали наші дорогі батьки. Ми їх зустріли з усією політикою й пихато. Вони були задоволені з нас. Хвалили все. Новий мій батенько заохочував мене пильніше дивитися за господарством і більше мати прибутків; а нова моя матінка наполягала, щоб я не ховав грошей і, не шкодуючи їх, потішав жінку, як тільки вона забажає, бо «в усьому світі се єдиний друг мій». У таких корисних для нас і приємних, особливо для жінки моєї, а їхньої дочки, порадах та розмовах провівши весь вечір, ми лягли спокійно спати.
У суботу мені треба було встати раніше й зійти вниз. Я поспішаю на парадні сходи… і уявіть моє здивовання!.. не знаходжу сходів: вони зникли… їх зламано від самого долу до верху, й знаку не зосталося, що вони існували!.. Не маючи часу міркувати, чого і як се сталося, я побіг до домашніх сходів… і – о жах! – і там те ж саме. Ані найменшої ознаки сходів! Я умлівав од незбагненного захоплення! Як? Я, жінка й нові мої батьки зосталися самі в порожньому домі, як на ненаселеному острові. Ми самі, себто самі наші персони, були тут, а все, гетьчисто все, в чому й до чого ми могли мати потребу, все те зосталося в коморах і взагалі внизу. Як пройти туди? Як зійти вниз? Як добратися, куди нам треба? А надвечір почнуть приїжджати гості; як ми їх заведемо, без сходів, до себе? Не на вірьовках же підіймати їх угору й спускати вниз?
Після таких заплутаних ідей і тяжкого клопоту мені спало на думку: чого ж се нема сходів? Чи не зламав їх хто? І хто б се так нашурубурив? Пригнічений і думками, і всім, я став спершу бурчати, потім говорити, а далі вже й кричати, тупаючи від гніву дуже ногою.
Не побачив, звідкіля й з'явився внизу брат Петрусь і обізвався до мене наче й щиро, вітаючи: «А, здоров був, любий Трушку! (чи пристойно жонатого чоловіка називати полуім'ям? Поговоріть же з ним!) Здоров! А чи здорова моя прелюба невістонька? Чи не зволите ви, як родичі, завітати до мене чаю напитися?»
Я, через власну мою комплекцію, і гадки не маючи, що він каже алегорикою, вдячно відповідав йому, що охоче б завітав я й жінка моя, та в нас жодних сходів не стало.
– Нічого, братику! – сказав він. – Можна сплигнути. Воно не так високо, як здається.
– Добре туди, а відтіля як? Ти мені, братику, скажи, куди поділися наші сходи?
– Сходи… – промовив меланхолійно, наче просив собі стакан води випити. – Я наказав їх зламати – ті й ті.
– Навіщо? – вигукнув я, вже починаючи входити в азарт.
Вони були мені зовсім не потрібні, так я й наказав їх зламати. – Сії слова він вимовляв з великим сміхом, що мене ще більше осоромило.
– Як же ви посміли їх зламати? Як же мені бути без сходів? Як мені зійти вниз?
– А мені яке до того діло? Нижній поверх і в ньому що не є то все моє власне: я владний робити, що хочу.
Як сказав він сі слова, в мене душа завмерла. Так воно і є. За поділом, учиненим при предводителі, достеменно так ухвалено. Тепер я всесімейно пропав у сьому жахливому домі, відкіля ні нам зійти, ні до нас нікому прийти не можна. А Петрусів темперамент мені досконально був відомий; він ні за що не зглянеться, хоч би тут що.
Та, зоставляючи осторонь усю мою сварку з братом Петрусем і все те, що терпів я від теперішньої його штучки, скажу в акурат, що отакий пасаж могла накоїти тільки його голова. Розміркуйте до тонкощів, скільки тут незвичайного розуму! Запевняю вас, що цін і ногою не був у СанктПетербурзі, а яка його хитрість, га? Приватно запевняю вас, що жилець санктпетербурзький, котрий народився й виріс у сьому хитрому місті, ледве чи вигадав би таку інтермедію! Се чудо, отакий розум! Звісно, дія лиха, та дуже хитра, і до того ж він мав законне право так учинити. Низ, себто нижній поверх, є його власність.
Мою досаду змінила справедливість, а потім, наче в чужому тілі, взяв мене сміх, бачачи, в якому нужденному становищі ми зостаємося.
Брат Петрусь знущався далі з мого становища і преспокійно пропонував мені плигнути згори. Та, минаючи його жарти, я став побоюватися, що коли не вигадаю нічого, щоб нам вийти, то що ж буде з нами? Аж ось з'явився мій новий батенько без усякого вбрання і над місцем, де були сходи, став, опустивши руки й звісивши голову вниз, зовсім готовий засвистіти від такого незвичайного казусу. Незабаром прийшла й наша жіноча стать, приречена разом з нами на злигодні. Се були жінка моя й матінка її. Вони не могли вимовити ані слова, тільки плакали тихо, а охкали голосно!..
Новий мій батенько, здається, стояв собі просто, а він винайшов на що зважитись. Він з великим запалом став гримати на брата Петруся, що все ще стояв унизу й потішався з нашої невимовної муки.
– Ти недолюдок… ти душогуб… ти заміряєшся на життя наше… ти псуєш здоров'я наше!.. – піна, що її багато набралося в їхньому роті від люті, не дозволила їм пояснити діло докладно.
