Бідолашний предводитель, умовляючи нас, знесилився. За мене держав руку новий родитель мій, Іван Опанасович, і якимись словами так спантеличив братів усіх, що ті… тикмик!.. замішалися, і ся місцина осьось дісталася б мені, як брат Петрусь, бувши – я завсіди казав про нього так – людиною незвичайного розуму, що в разі невдачі, кидав одну мету й нападав на другу, щоб перемішати все, раптом кидається на мого нового родителя, дорікає йому, що він заволодів моїм розумом, обібрав мене й примушує мене, плохого, нерозсудливого, женитися на своїй дочці, забувши те, що він, Іван Опанасович, низького походження й колишній підданий пана Горбуновського…

Господи! Як же сказився тут мій новий родитель! Ту ж мить заперечив спочатку Петрусеві свою особисту образу, а тоді взявся дорікати, докоряти, доводити в сих справах так, що просто чудо! Геть упосліднив його! І пішло, пішло! До речі тут буде сказати, що і я обстав за свою образу. Як се так публічно назвати мене нерозсудливим, а майбутню жінку мою – низького роду? Ми мали з Петрусем процес і виграли його. Коштувало нам кожному се діло до п'ятисот карбованців, а присудили Петрусеві заплатити новому родителеві моєму за ганьбу два карбованці п'ятдесят копійок, а проти мене бути надалі скромнішим. А що, Петрусю? Що, викусив? Перемога була на нашому боці. Та се інша річ: п'ятирічний позов, про який я розповів, був для. блізиру. Звернімося до нашого предмету.

Хоч як мучився предводитель з нами, а нічого не вдіяв; і ми, маючи досаду в серці одне на одного й не бажаючи, щоб хтось із нас покористувався тим хуторцем, ухвалили: ліс і сад порубати, бджіл подушити і мед поділити, греблю знищити. Кожний з нас тріумфував і в очі сичав один одному: «А що, дістав? Покористувався садочком, медком від бджіл? Викусиш іще!» Предводитель насилу нас розвів і, закінчивши справу, мало що не прогнав від себе. На сьому замиренні ми більше пересварилися, ніж досі було, і вже ніколи не були в злагоді, окрім хіба, як випадало, що когось із нас треба було другому. Тоді той, кому треба, прийде, замириться алегорично; а як тільки дійде свого, знову посвариться, ще й насміхається, що другий повірив йому – і пішло все подавньому.

Я дуже здивувався, коли Петрусь, як тільки зажадали від нього задовольнити мене, бо я не мав дому, запропонував мені жити в його будинку. А який цей будинок, так просто як намальований! Кам'яний, на два поверхи, під бляхою, не бійся нічого. На кожному поверсі по дванадцять кімнат. Се чудо – такий будинок зляпав брат Петрусь. Незвичайний розум! От він з першого ж слова дає мені цілий поверх, та ще горішній, парадний, прегарно прикрашений, і дає з тим, що кожний з нас є повний господар свого поверху (Петрусь оставив собі нижній, а мені, як майбутньому жонатому, парадний) і має повне право на свою уподобу переробляти, ламати й переміняти, не питаючи один у одного ні ради, ані згоди. Добре. На тому покінчили, підписали папери, а потім усі артикули й, замість замиритися, кінчили, як я описав. Предводитель навіть перехрестився, провівши нас, і потім скрізь малював нас вельми непринадно. Йому можна вибачити. Він прибув до нас із іншої губернії, і се перше таке казусне діло йому трапилось, як наше. Потім він прикусив язика. Де ділять, там і сваряться.

Багаті сваряться, бо є чим ділитися; а бідні сваряться, бо нема чим ділитися. Це не ми вигадали.

І ось іще в чому видався мені чудним предводитель. Чув я, що він, стороною розповідаючи про наш поділ, винуватив моїх батенька і матінку, що не турбувалися про наше виховання й не посіяли в нас шляхетних правил. Наше виховання було всім відоме; а своїми дітьми він не міг похвалитися: сухі й худі, наче тріски. А правила нам викладали і пан Книшевський, і доміне Галушкинський з усіх предметів. Які ж інші правила були б у нас, окрім шляхетних, коли ми щонайшляхетніші й у нас тече давня дворянська кров? Не сподобалося предводителеві те, що ми за своє змагалися й, коли заходило про зайвий карбованець, забували, що маємо діло з рідними братами. Так се, за його правилами, виходить, що як тільки подобається щось братові, так і поступайся йому, а сам задовольняйся тим, що він тебе ніжно обійме? Ні, стривайте, будь ласка! Се вони заводять такий метод, а чи буде він корисний в окремих випадках, то ще побачимо. Як на мене, то чи брат він мені, чи сват, а своїм я, за ніж готовий узятися, не поступлюся. Багато можна було б про се говорити, та теперішні люди не зрозуміють нас. Замовкнемо й повернімося до приємнішого сюжету.

Як покінчили ділитися, так і зникли всі перешкоди до щастядолі моєї. Новий родитель мій полічив, що коштувала подорож до С.Петербурга, життя там і тут у нього в домі, всі витрати в справі, і на все те зажадав від мене позичкового листа – ce primo. Потім, вважаючи за потрібне, щоб моя жінка принесла мені чудове придане, замовив усе приставити з Полтави та з Роменського ярмарку, теж за мої гроші, а наостанку ласкавий тесть мій полічив, скільки припаде на жінку мою, якщо я помру, з рухомого й нерухомого майна, і на все те подав мені підписати папір, котрий закріпляв за нею все те за живоття при мені. Та ні, новий мій батеньку! Я вам не Горб, колишній ваш поміщик, з котрим ви що хотіли, те й робили; я вам не піддамся.

Переглянувши папери й облічивши, я побачив, що Онисенька обійдеться мені дуже недешево. За такі гроші, що платитиму за неї, можна б купити величеньке село, а тут я беру одну тільки штуку. Зміркувавши все те, я став не погоджуватися й делікатно пояснювати, що не хочу так дорого платити за жінку, котра, якщо вже довелося правду казати, то не дуже мені й подобається (Онисеньки на той час не було тут, і тому я був поза коханням), і якщо я погоджувався одружитися з нею, так то з чемності, за участь її батька в справах моїх; а почуваючи, після подорожі до СанктПетербурга (тут задля поважності, я вимовляв кожне слово осібно й виразно), в собі незвичайні здібності, я можу знайти жінку луччу за його дочку – і все отаке я пояснив йому.

Новий або, лучче сказати, сумнівний батенько мій засоромився дуже від моїх щирих пояснень, зопрів, утирався й, набравшись духу, став – та ще як? – загрожувати судом, позовом за ганьбу, вічним процесом: та я, наче гора, був твердий і вже став розпалюватися, а борони боже мені розпалитися! Тут я нікого й ні в чому не поважаю; не слухаючи нічого, наговорю такого, що купи не держиться, та, немовби щоб одвернути все те, де взялася – Онисенька! Здається, батько моргнув, щоб по неї пішли. Вона в легкому вбранні, якась така, що схиляє, до кохання, раптом вискочила й стрімголов просто мені на шию… шельма! Знала силу своїх чарів!.. Та й ну обіймати мене, пригортати, пестити, цілувати й різними невинними іменами називати. «Він підпише, – раз у раз кричить вона, – він підпише; він розумний, він душечка, він красунчик…» і се й те, все від щирого серця мені торочить: «Він підпише!..»

Бух!.. обсипуваний її пестощами, ніжностями, не заперечуючи нічого, я звільнив з її рук свою й підписав усе, що мені запропонували. І хто б то не підписав навіть смертного на себе вироку, якби спонукала його до того молоденька дівчина, в ранковій суконці, що напівзатуляла все святотаємне, дівчина, котра, охопивши своїми рученьками, цілує вас… не вона, так канальські чари її переконають вас, як і мене. Я ні про що не думав, нічого не лічив, а тільки дивився… ні! Скажу одверто: велика сила кохання над нами, смертними!..

Скоро я підписав усе, так усе прибрало іншого вигляду. Онисенька пішла до себе, а батьки заходилися розпоряджатися всім до весілля. Зо мною були ласкаві й обертали все, і навіть мої слова, на жарт, що і я, заради спокою, стверджував. Не на стінку ж мені дертися, коли діло так далеко зайшло; я бачив, що вже неможливо було зруйнувати. Почмихував іноді сам собі, та мене знаджували майбутні втіхи!

Незабаром усе влаштувалося. Придане все привезли – і що за добре було воно! – пошили, поладнали все, склали, призначили день весілля й запросили рівно сорок душ гостей.