Облишивши все, я сів, як кажуть у Петербурзі, негляже ні на що, й, за порадою вчорашнього приятеля, що казав мені нічим не цікавитись і нічого не слухати, окрім акторників, я так і зробив. Хоч як ревіла музика, хоч як напинав на престрашному басі якийсь штукар, та я і не глянув на них, і хоч смішно було, просто несила дивитися на сю потворубаса і як штукар у рукавичці підохочував його ревти, та я одвернувся від нього в інший бік і зберігав свою пасію.
Проте почався вже й театр. Ото театр так театр, – я вам скажу! Сього разу я не був йолопом, як учора; я, за порадою мого приятеля, дивився й цікавився тільки тим, за що гроші заплатив, себто театром; і, правду кажучи, було чим цікавитися й нареготатися.
Се був не просто театр, а історія: не вмію вам сказати, чи вигадана вона, чи справжня. А тільки вийшла до нас перед очі сама Дідона… Ху! Жінка прегарна, огрядна! Та й прикраси ж на ній, чудо! Ся жінка візьми та й розкажи всім, при всіх, що вона закохана, – як то кажуть, по саму зав'язку, – в якогось Енея; він, звісно, сказати б, молодець, та не більше, як прудиус, так собі, жевжик; і я запримітив, що він… так ото, а не те, щоб женитися. А надарма. І я, і всякий порадив би йому: одно те, що на ній прикрас і багательства всякого стільки, що було б чим вік прожити. Так ні ж! Треба, бачите, йому кудись поїхати. Може, була інша панідобродійка, ну, тоді можна вибачити. І треба ж як на те, щоб у сю жінку, Дідону, не знаю далі, як звали її, та закохався… ну просто потвора! Мурза! Арап! Та ще як закохався? Так на ніж і лізе! Як ото почне він розписувати свої люті пристрасті отут при всіх, при нас… Так я і качаюся від сміху!.. Не видержить ніхто, так смішно вдавали, себто комедію пускали, або, як слід казати, «виставляли». Бачите, я попервах думав, що се йде в натурі, себто посправжньому, та отак і сприймав, і пожурився трохи, як Дідона у вогонь кинулася. Ну, думаю, пропала душа, попалася вівця чортові в зуби. Та ба! Як кінчився п'ятий театр, тут усі й закричали: «Дідону, Дідону», – щоб, мовляв, вийшла показати – чи ціла вона, чи не обгоріла? Вона й вийшла, як ніде нічого, і вбрання не зім'яте.
Отут я і утнув штуку, котра дуже всіх потішила. Бачите, вчорашній приятель сказав, що буде театр: Дідона і опера. Ось я бачу й чую, що сю жінку зовуть Дідоною, а тут є ще й друга при ній, щось прощебече, як канареечка, та й сховається додому. Я й подумав, що се «опера». А дівчинка – справжнє канальство: біла, рум'яна… ну, одне слово, сподобалася мені. Як тільки вона вийде до нас, я сам як не свій. Грішне діло й минуле воно, а признаюся: мені здалося, що вона глянула на мене, та так – бестія! – морально, що я ніяк не видержав, підморгнув їй, не дуже, а так, делікатно, трошки вклонившись. Не знаю, чи примітила вона, та тільки вже не виходила. Почувши охоту й палке бажання хоч раз глянути на неї, я, коли одтрактували Дідону, явивши їй шану, одплескавши тріумфально в долоні, я тут, дізнавшись про спосіб викликати й свій об'єкт, закричав як ошпарений:
– Оперо, Оперо! Вийди ж, Оперо, хоч на часинку!
Я ж бо думав, що ім'я їй Опера, за словами приятеля мого.
Сміхи, вигуки, регіт не дали мені закричати ще дужче. Всі обернулися до мене, обступили, розпитують, хто я, як я, чого кричав, і про все хочуть знати. Натурально, мені таїтися не було чого, а особливо тому, що вони цікаво хочуть усе знати. Я й розпустився перед ними, й відкрив їм усе, що було на душі та за душею. Не хвалячись скажу: всі були захоплені й не могли наслухатись мене; посадили мене декотрі між себе й щиро заприятелювали зо мною. Розтлумачили мені, що опера се не жінка й не дівчина, а так, показ один, вигляд, – не знаю, як ясніше сказати, – і що ось зараз будуть перед нами пускати й оперу.
Ну, та й справді! Як випустили оперу з чоловіками, з дівчатами, та такими кралями, та з піснями чудовими, при всій гармонії, так я й не знав, де я і що я. А особливо одна… Глянеш, справа в неї вся чоловіча, а сама вона дівка, та ще яка! І вдавала вона всесвітнього тирана, роздавача мук і радощів, каналію Амура, та так же виразно! Та так же хитро! Хто дивиться на неї, подумає – вона натуральна, а воно ні: одягнута вся, та се так тільки, про око, підроблено під натуру… Ну, не можу розповісти й пояснити, скажу тільки, що я заливався реготом, а що саме почував, того висловити не вмію.
Нові мої приятелі захоплювалися моїм захватом і не могли натішитися мною; розпитали, де я живу тощо, і я їм усе подружньому відкривав. З тим і попрощалися, що вони обіцяли по мене заїхати.
– Туляки! – одно торочив мій Кузьма, коли я оповідав йому, що я бачив того вечора й що зо мною було. – Доходитеся ви по сих комедіях до того, що й їсти не буде чого. Чи скоро ж приїде Іван Опанасович, і де то ми його напитаємо? Я як роздивився, так се місто не Хорол, а пуща: ні ввійти, пі вийти. І людей багато, а не можемо знайти будинку Івана Йвановича. Так поки ото ми знайдемо, а ви все ходитимете по комедіях та по півтора карбованця їм носитимете, то чи надовго ж стане? Вже всього у вас тих грошей днів на три; а як підете завтра, так післязавтрього ми й сядемо на слизьке, голодуватимемо. – Так вилічував мені Кузьма, а я йому, навпаки, лічив, скільки я вже маю знайомих; не доведуть до нужди й поможуть відшукати будинок Івана Йвановича, де квартирує Іван Опанасович.
А Кузьма на все тільки й казав: «Глядіть, чи так воно кінчиться?»
Проте він нагнав був на мене роздуми, і я маломало не зважився відкласти прогулянки в театри, та, як згадав оперу, себто вже справжню, уявив собі дівку, що була Амуром; відновив у пам'яті, як вона співає різні штучки й на вищі ноти як видирається, як задренькотить, так що ті дзвони, в які дзвонив, бувало, брат Павлусь покійний!
Усе те яскраво уявивши, я махнув рукою і сказав голосно:
– Хоч голодний сидітиму, а театрами буду тішитись. – З такими думками й заснув солодко.
І що ж? Так воно й вийшло. Не встиг я прокинутися, як учорашні мої театральні знайомі й прибігли по мене, і ледве я встиг причепуритися посвоєму, як схопили мене, та до себе. Лащаться, пригощають; усі були дуже задоволені з мене, не відходили від мене, розпитували про мої потаємності, себто про житейське, і я їм усе, від самого дитинства, оповідав подружньому, себто щиро…
Я і обідав з ними, якщо тільки можна назвати петербурзькі обіди обідами. Се не обід, а просто так собі, ніщо, тьху! як матінка покійні казали, бувало, і при сьому діяли. Уявіть собі: борщу не питай, бо ніхто не тямить, як зварити його. Подадуть тобі на тарілці одного ополоника супу – їж і не проси більше; не так, як бувало за наших часів: перед тобою миска, їж собі мовчки, скільки душа забажає. Між іншим злом, що ввійшло до складу життя нашого і називається французьким, випустили вони, шахраїфранцузи, ще й свій соус. Що ж се за соус? Страва, чи що? Зовсім навпаки потеперішньому зветься «блюдо». І справді: блюдо воно й є, саме блюдо, та на тарелі, чи пак на блюді, сливе нічого нема. Пахне, правда, задирливо; та тільки візьмись брати порцію, так просто по тарелі шкребеш, а нічого не захопиш. Отакими обідами петербуржці частують приїжджих гостей. Отакими обідами пригощали й мене. І що ж? ледве існував, а щоб жити – то й не кажіть. Як на мене, то тільки та людина живе й тішиться життям, що усолоджує свій смак та шлунок. Ще за юнацтва, а мало чи й не за хлоп'яцтва ще я склав собі таку думку, і тоді доміне Галушкинський, вислухавши, сказав: «Bene[9], доміне Трушку!» Виходить, що думка моя незаперечна.
Ото посидівши на таких обідах голодним і зовсім схуднувши, я надумав піддержати сили й здоров'я своїм витвором. Замовив у сьому чудовому «Лондоні», де я, через потребу, квартирував, свої власні страви: борщ з молодою індичкою, порося з хріном, солодку страву, качку з ріжками, гусака печеного з капустою та вареники. Тільки уявіть же! Дурний кухар відмовився готувати, бо в нього таких продуктів нема, а що таке вареники – він і не знав навіть.
– Кузьмо! А як воно? – після того, як довго оглядав кухаря, котрий стояв передо мною, спитав я свого Кузьму.
