За нею прийшла дівчина. В листі своєму до мене (звісно, вона давно дожидала мене, бо лист був геть потертий і замусолений) вона описувала, що в неї тече кров високоблагородна; що один лиходій позбавив її всього; що вона має тепер людину, котра, незважаючи ні на що, хоче взяти її, та дівчина не має нічого й просидь мене, як особу, відому своєю добродійністю в усіх кінцях світу (бач як! Вселенна знає про мене!), допомогти їй, забезпечивши приданим… І вона не каялася, що вдалася до мене…

Зробивши декілька отаких добродійств тим, що вдавалися до мене, я не хотів засмутити й старанних коло мене майстрів та інших, котрі принесли свої продукти; я, хоч і зовсім не потрібних мені речей, а купив декілька, окрім перуки та зубів, яких, маючи свої власні, не потребував.

Вони всі пропонували мені ще свої меблі, та я не міг їх задовольнити, бо в мене зоставалося грошей дуже небагато! Треба було відшукати Івана Йвановича та будинок його: місто я вже оглянув; тепер піду пішки й, питаючи від будинку до будинку, звісно, його знайду. Отож я взяв та й пішов у супроводі Кузьми свого.

Я помітив, що жителі Петербурга дуже цікавий народ. У перший день, коли я об'їжджав у своєму берлині місто, помітно було виразно, що їх цікавив мій екіпаж. Усі спинялися, дивилися, показуючи пальцем на берлин та Кузьму, й щось запально говорили. Я тішився з їхнього здивовання й залюбки спостерігав, як я вразив їх своєю посудиною, кажучи словами доміне Галушкинського. А тепер хоч і пішки пішов, а стрічні дивувалися не менше, як учора. Всі спинялися проти мене, оглядали мене з ніг до голови, намагалися познайомитись зо мною, питали: який кравець шиє мені?.. Інші бажали знати: чи не в кунсткамеру я йду й слугу веду на показ? Я всім їм скромно відповідав усе, що знав, і всіх поставляв задоволеними… Отак ідучи, раптом побачив річку, та ще яку! Чудову! З подиву я спинився й захоплено дивився на неї.

Постоявши півгодини й трохи оговтавшись, я мав з Кузьмою, що також був вражений і з подиву роззявив рота, таку розмову:

– Кузьмо! – сказав я. – Бачиш?

– Атож, – відповідав він, не дивлячись на мене н не і пускаючи очей з річки.

– Ото річка, так річка!

– Ще б пак!

– Яка вона буде проти нашої Ворскли? – сказав я алегоричним тоном.

– Куди їй!

– От би її загатити та млина поставити. Ото б дала хліба!

– Мабуть! А яка се річка? Як її звуть?

– А хто його знає!.. Не знаю, голубе! Піди розпитай. І Кузьма пішов; а я навіть сів, розглядаючи далі чудову річку.

Кузьма незабаром повернувся й сказав, що річку звуть Нева. «Ну, так воно й є, – подумав я, – і як се я не догадався, що її так звуть. Ось Невський монастир, а тут Невський прошпект (так зветься одна вулиця); виходить, що річка, котра біля них тече, від них повинна зватися Нева».

– Піди, Кузьмо, – сказав я йому за годину, – піди, шукай будинок Івана Йвановича; а я сьогодні нікуди не піду, буду розглядати Неву: в нас такої річки нема.

Кузьма пішов і години через чотири – і чого тільки я за сей час не передумав! – повернувся й оповідає, що не знайшов будинку. Я глянь на нього – і зареготав мимоволі!.. Уявіть собі: замість прекрасної козацької шапки, що була в нього на голові, бачу препаскудний, безверхий, обшарпаний капелюшок!.. Нареготавшись, став я його оглядати, бачу – в нього на спині написано крейдою: «Се Кузьма! Хохол!»

– Хто се тебе так прикрасив? – спитав я в нього, нареготавшись.

– Не хто інший, як приятелі, – так оповідав він, – тількино вийшов я он на ту вулицю, як декілька чоловік і причепилися до мене: «Здоров, земляче, здоров, Іване!» – каже один. «Може, Кузьма, а не Іван», – сказав я спересердя, що він мене не так кличе. «Так і є, так і є! – закричав той же. – Я, давно не бачившись з тобою, вже й забув». А чорт його знає, коли я з ним і бачився. А другий сказав: «Та який пихатий став, навіть не вклоняється». Та отут і підняв мою шапку… Еге! фіть! фіть! – посвистав Кузьма й казав далі: – ото в той час, мабуть, як він мою шапку підняв, а другий, схопивши її, надів на мене сю гидоту… а я й не похопився. Ну, тут вони стали мене обіймати один перед одним; потім пустили й запрошували до себе в гості. Чорт їх батька знає тільки, де вони живуть; я пішов би до них по мою шапку!.. – При сих словах Кузьма пополотнів… Він похопився – приятелі витягли в нього ріжок з табакою, хустку і в ній двадцять копійок, що я дав йому на харчі…

Бідолашний Кузьма не знаходив слів, щоб дужче вилаяти своїх приятелів, що так його обібрали. Попросив би він брата Петруся. От хто, – хоч я з ним і посварився, а скажу правду, – мастак був на се діло! Кузьма лаяв їх нещадно, сукав у той бік, куди вони пішли, здоровенні дулі й усе не міг заспокоїтися… З горя пішов додому, проклинаючи своїх приятелів…

«Хитре місто!» – подумав я і далі цікавився річкою. Коли се дивлюся, біля мене якийсь чоловік, пристойно вбраний. Слово за словом, ми познайомилися, заприятелювали, говорили про се, про те; я розповів йому, хто я такий, чого тут, як шукаю будинок Івана Йвановича, не знаючи якого саме, і про все йому розповів. Він, розпитуючи мене, все щось записує, а я й гадки не мав, для чого. Поговоривши дуже довго, він порадив мені подивитися в місті се й те, чого я й не слухав добре, казав, що там знайду я багато цікавішого, ніж сама річка. «Навряд!» – думав я, та погоджувався з ним з приязні. Потім радив мені піти до театру, казав, що я там знайду багато цікавого для себе, й просив мене приходити сюди в такі ось дні й години, куди й він приходитиме й розпитуватиме, що я побачу. З тим і пішов він вельми задоволений мною. А я й не підозрював його ні в чому.

«До театру, – подумав я. – В театрах показують усякі комедії та дають дулі». А ось з якого побиту я так думав!

За юнацтва мого, або мало чи не в хлоп'ячі літа, чув я від батенька правдиве оповідання, котре було сама істина. Гадаю, що й тепер є люди, котрі пам'ятають оповідання старих; так вони не дадуть мені збрехати, що се було справді так. Ось так батенько розповідали.[8] Не стало Глухівського пана полковника. Треба було обрати нового. Крім інших опрочих, бажали одержати полковництво Глухівське два магнати з перших за значністю й багатством фамілій. Забув їх фамілії: щоб відрізнити, Назову одного Азенко, а другого Букенко. Обидва вони клопоталися, обидва підбирали собі голоси; а як прийшло діло до вибору, то обрали Азенка, а Букенко зостався ні в тих ні в сих. Нічого робити: подавився полковництвом та й замовк… Нібито. Був веселий, у святах, з нагоди елекції пана полковника, брав участь, і ніхто б на нього нічого не подумав. Так воно й нічого, все минулося. А глядіть же, що тут вийде?

Через півроку в Глухові ярмарок. Крамарів з'їхалося багато, й старшини прибуло чимало, навіть з інших полків. Виявилося потім, що пан Букенко дуже клопотався, щоб якнайбільше з'їхалося, всіх запрошував, а деяким допоміг приїхати. На початку ярмарку об'явилися приїжджі комедіянти, потеперішньому, а тоді їх називали «комедники», і, прийшовши до його ясновельможності пана полковника Глухівського Азенка, попросили дозволу «пустити комедію, не один раз чи двічі, а багато разів». Пан полковник, заради того щоб народ посміявся, дозволив і дав їм для ігрища велику повітку. Ось комедники і заходилися там добропристойно все влаштовувати; зробили все, що треба було; помостили, де вони мали комедії пускати й де сидіти тим, що забажають на цю дивину подивитися. Потім замкнулися, нікого з цікавих більше не впускали в комедний будинок, або повітку, а чути було, що там стукали, працювали під політикою, себто секретно.

Людям і байдуже. Гадаючи, що вони готують там саме що не є «комедне», дали їм спокій, щоб не заважати й скоріше натішитися видовищною розвагою. В місті Глухові все вмирало, себто так тільки говориться, а треба розуміти – мучилося від нетерплячки побачити скоріше виставну потіху.