Спершись на такий ясний і справедливий висновок моєї матінки, жінки хоч і не вченої, та з великою кількістю здорового глузду, через що вони бачили всі речі в справжньому вигляді, кольорі й мірі і схоже з моїми поняттями, я всім моїм міркуванням підбив такий підсумок: «тьху» – і, вимовивши сей матінчин улюблений вислів і за прикладом їх, плюнувши справді, вступив «у синтаксис» з виглядом самовдоволення.

Нас, синтаксистів, було багато, і всі однолітки. До приходу вчителя я потоваришував з усіма до того, що деяких одлупцював, а інші й мені навзаєм дали духопелу. Як на перше знайомство, то справи йшли добре. Дзвоник сповістив, що йде вчитель, і ми поспішили сяктак сісти. Маючи від природи вдачу меланхолійну, себто комплекцію тиху, соромливу, я не любив випинатися, а тому й сів далі від усіх, думаючи, що, можетаки, мене не помітять, а тому й не спитають.

Учитель розпочав навчання промовою, добре складеною, і говорив дуже чуло. Про що він говорив – я не збагнув, бо й не намагався зрозуміти. Навіщо промову, написану за правилами риторики, говорити перед тими, що готуються ще тільки слухати синтаксис? Марні вигадки! Кожного разу, як він спинявся, щоб передихнути, я, киваючи головою, примовляв тихо: «Кажи!»

Промова кінчилась, і вчитель кожному з нас сказав, що саме ми повинні були на завтра вивчити. З тим нас і відпустили.

«Надарма турбуєтеся, доміне вчителю! – міркував я, поспішаючи до працьовитої бабусі, що зранку клопоталася коло пиріжків до сніданку нашого. – Вчити вашого уроку я не буду й не буду». Ой, та й поснідав же я того дня знаменито!..

Доміне Галушкинський цілий день не звернув ані найменшої уваги, чи я тверджу овій урок і що роблю. А через те я в книжку і не заглядав, а цілий день бавився з сусідніми хлоп'ятами в паці, в швайку та м'яча.

Ранком доміне зачав слухати уроки паничів до виходу в школу. Як брати вчилися і як поводилися – я оповідати особливо не буду; я знаю себе тільки. Дійшла черга до мого уроку. Я – анітелень, не знав нічого. Та й чи міг я щонебудь вивчити з уроку, коли він був полатинському? Доміне ж Галушкинський нас не вчив літер і складів латинських, а ступив уперед по верхах, загадуючи твердити все на слух. А мого уроку навіть ніхто й не прочитав для мене, і тому з нього я не знав ані словечка.

Доміне інспектор взявся мене страх як соромити: нагадував мені шляхетське моє походження, значність роду Халявських і в conclusio[6] – так назвав він – заборонив мені в той день іти в школу. «Мовляв, соромно буде й мені, що мій учень на перший раз буде не справний з уроком».

Я з чемності похнюпив голову, немовби соромлячись: а – їйбогу! – як на совість і честь сказати, то внутрішньо радів, що не треба йти до школи. Яке мені діло до знаменитих Халявських, предків моїх! Мені це ні до чого, та й вони мене не знають. Чого це я буду мучитись над проклятими називними та родовими відмінками? Що тут спільного з заслуженою славою предків моїх. Предки мої не знали сих дурниць, то й не спитають, хай доміне інспектор хоч лусне спересердя, що нащадок їхній зневажає всю вчену нісенітницю. Так я роздумував, а бабуся тим часом прикрашала стіл пиріжками, млинцями, варениками… Ну й розкіш, аж очі в себе вбирає!.. Коли се безсердечний доміне виголосив вирок: «Доміне Трушко не витвердив уроку, зате в клас не піде; а коли в клас не піде, – ergo, – не повинен брати участі в сніданку».

Уявіть моє становище! Я стояв наче громом вражений і, бувши матінчиної комплекції, хотів зомліти, та мене прорвало сльозами… та ще якими?.. рясними, гіркими… Я ревів, кричав, лементував, та доміне Галушкинський лишався непохитний і з братами моїми потрощив усе запропоноване їм. Що менше зоставалося добра на столі, то дужче я ревів, утрачаючи всяку надію смачно поснідати.

Аж ось жорстокий Галушкинський збільшив скорботу мою, давши сльозам моїм криве, образливе мені тлумачення. Він, ідучи, сказав: «Втішно бачити у ващеці шляхетний гонор, що змушує вас так страждати від сорому; та кажу вам, доміне Трушку, коли й завтра не будете знати уроку, то й завтра не візьму вас у клас». З цими словами він вийшов з братами моїми.

– Отже (слід би сказати мені, як людині, що вчиться латинської премудрості, ergo; та що я страшенно сердився на все латинське, то й сказав це понашому)… отже, я і завтра без сніданку?.. – я хотів показати моєму мучителеві, що мене не позбавлення класу терзає, – я хотів би й навік його збутися, – а істотна причина… Проте він уже пішов, не чувши моїх слів, що й вийшло на краще.

Звольте. Коли вони пішли, я у великій тузі впав на постіль і зайшовся слізьми. Та й справді, якщо безсторонньо подумати, то моє становище було жахливе! Позбутися в житті одного сніданку!.. Хай я сьогодні буду обідати, завтра також буде багатий сніданок; та де ж я візьму сьогоднішній? Леле, він перейшов у шлунки братів та наставника, отже, – а все ж таки не ergo, – попавши у вічність, загинув для мене без вороття… Гіркота вбивала мене!..

Проте генійутішитель пильнував надо мною…

– Паниченьку, чи не хочете ви чогонебудь закусити? – почув я солодкий у ту мить голос бабусі, що смикала мене за руку, котрою я закрив заплакані очі мої.

– Чого там… у…уже… коли… все по…по…поїли! – відповідав я схлипуючи.

– Як так поїли? Я вам усього зоставила, та ще й більше, і лучченьке. – Ніяка гармонія так не усолоджувала людину, як усолодили мене ці, видимо, прості слова: а яка була в них сила, звучність, ситність!..

Я поспішив підвести голову… о, чудо! На столі – пироги, вареники, яєшня, одне слово, все те, позбавлення чого кидало мене в розпуку.

Я перескочив відстань від ліжка до столу і взявся. Ах, як я їв! Смачно, ситно, багато, мальовничо і, на додачу, повновладно, не зобов'язаний квапитись, боячись, що товариш захопить луччий шматок. Декому все оте видасться дрібницею, не вартою уваги, а не то щоб про неї оповідати; та я пишу про той час, коли люди «жили», себто коли їм тільки й турботи, тільки й клопоту, тільки й думки, тільки й мови та роздуму було, що все про їжу: коли їсти, що їсти, як їсти, скільки їсти. І все їсти, їсти, і їсти.

І жили для того, щоб їсти.

Чарівна музика під час мого сніданку так би не усолодила мене, як такі бабусині слова: «їж, паниченьку, їж, не жалій матінчиного добра. Поїси, я ще подам. Як побачила я, що тебе хочуть скривдити, так я і приховала для тебе все лучченьке. Так мені пані наказували, щоб ти не голодував. Не журись, якщо тебе не будуть брати до школи; я буду тебе підгодовувати ще лучче, ніж їх».

Годі! Бабусині слова ще більше посилили в мені огиду до навчання. І я дав собі й бабусі урочисту обіцянку – якомога рідше бути достойним іти в училище, маючи на увазі тішитися життям. Я дав і додержав своє благородне, шляхетське, як годилося нащадкові знаменитих Халявських, слово: вельми рідко вивчав задані уроки і вивченого не намагався пам'ятати. То, як навчила бабуся, прикидався хворим, лежучи в теплій кімнаті під двома кожухами, то начебто втрачав голос і хрипів так, що не можна було розібрати, що я кажу, – і робив се я майстерно! – і багато таких інших способів, які докладно передав уже моїм любим синочкам, віддаючи їх в училище, як корисне їм, щоб зберегти здоров'я їхнє… Та не на таких наскочив! Се жах, як різно від мене мислять діти мої, послухайте тільки їх. Кажу і запевняю: перевернули світ навиворіт.

Я сказав вище, що братів моїх визнано за риторів, а що вони не знали наук, котрі передували риториці, то доміне Галушкинський викладав їх дома. До речі, скажу: що то за голова була в нашого інспектора! Він тільки того не знав, чого не було на світі або в природі. Чи візьметься він за граматику, – так і порає її! Називних, родових, яких хочете відмінків купами навергає. Минулі, майбутні часи – сі як іскри сиплються в нього, і не запнеться на жодному слові. Коли доходили до осіб дієслова, то він показував се у особах: сам доміне був «я», Петрусь був «ти», Павлусь – «він», а я через недоумство завсіди був «воно», середня особа. І тут як візьметься, так на всяке слово всі вони й діють: і я, і ти, і він; так само і в множині. Куди там! Усього й переказати не можна, а він усе те з книжки так і батує, не запиняючись. У віршуванні знову ж таки – просто диво! Не тільки знав, що є хореї, ямби – чорт їх знає що там ще! Не тільки вчив, як по них складати, а й сам складав пречудові вірші, які хочете, – довгі, короткі, чоловічі, жіночі… Та як напише таких віршів аркушах на двох, стане читати, так се чудо! Ми всі так і засинаємо на першій сторінці.