Стривайте, про що пак я оповідав? Ага, так ось нас заходилися проводити… Та я не маю снаги переповісти вам сей відчутний пасаж. Мене й на саму згадку сльози проймають. Досить сказати, що матінка за гіркими сльозами не могли нічого говорити, а тільки нас благословляли; що ж до їхнього серця, то, мабуть, воно розбилося тоді на друзки, і все нутро їхнє розірвалося на клапті… Материнське ж бо серце!..
Що ж до батенька, то вони показали дужий свій дух. Не дивно: вони мали міцну комплекцію. Вони не плакали, але не могли й слова більше сказати, як тільки: «Слухайтесь у всьому пана Галушкинського; він ваш наставник… Щоб не пропали дарма гроші…» – і, махнувши рукою, заплющили очі; матінка ахнули й упали, а ми собі поїхали…
Ще ми не виїхали з села, як мене охопила велика журба через те, що я забув свої маківники в папірці, які я загорнув на дорогу й лишив у матінчиній спальні на лежанці. Поквапився – й забув. Туга смертельна! Так би й вернувся, якби можна було! Та тут уже необмежено владував доміне Галушкинський над нами, кіньми й найменшою часткою, що складала нашу валку.
Через те він зайняв на возі перше місце, розлігся й наказав нам міркувати про дорогу, про мету поїздки нашої, про наміри наші, як то нам використати час, а що трапиться нам у міркуваннях наших розумненьке або сумнівне, казати йому, а він буде рішати.
Довго панувало між нами повчання. Хто про що думав – не знаю; та я все мовчав, думаючи про забуті маківники. Гіркота матінчина не цікавила мене. Я гадав, що так і повинно бути. Вони з нами розлучилися, а не я з ними; вони й повинні журитися… Коли се брат Петрусь, котрого бистрий розум не міг перебувати спокійний і жадав собі пожитку, раптом спитав наставника нашого:
– Скажіть, будь ласка, реверендисиме доміне Галушкинський, де ж місто й наша школа? Ви казали нам, що де небо з'єднано з землею, там і кінець вселенній. Он, далеко дуже, видно, що небо зійшлося з землею, ergo, там кінець світу; та. я на сій відстані не бачу міста. Де ж воно? Чи туди ми їдемо?
– Бене, доміне Халявський! Ваші слова глибокодумні, і ви мені показали, що голова ваша заклопотана важливими роздумами; та я повинен розсіяти ваші сумніви. – Так сказав великий наш наставник і, поправивши під собою подушку, промовляв далі: – З'єднання неба з землею, що ми бачимо, не є в єстві, а се… просто… як пак?.. «фле… флегматична» омана. Навпаки, нам треба їхати довго, і дуже довго, поки ми доїдемо до моря, і всім нам буде здаватися, що попереду нас земля з'єдналася з небом, те се лжа, омана, примара. Потім і морем ми повинні їхати ще довше, ніж суходолом, та вже не на возі, а на кораблі чи в якій іншій посудині (інакше назвати доміне Галушкинський вважав за непристойне і гудив за те інших), і тоді досягнути краю вселенної, себто де небо зійшлося з землею. Проте ніхто із смертних ще не досягав сього. Отож, на сьому просторі, який ми переїжджаємо до краю вселенної, трапиться нам місто, в якому наше училище…
– Так ми й морем поїдемо? – спитав Петрусь жваво; а я, боячись води, вже хотів був плакати.
– О ні! – вигукнув наш реверендисиме. – Се в опису я вжив тільки риторичну фігуру, себто перекрутив істину, надавши їй несправжнього вигляду. Та ми морем не поїдемо, бо не маємо для того належної посудини, а подруге, ще й тому, що училище наше стоїть на суходолі: ergo, ми суходолом і поїдемо.
Після сього доміне інспектор звернувся з іспитовими запитаннями до Павлуся, котрий заглибився в роздуми про коней. Повторне запитання наставника: про що він так глибоко думає? – ледве витягло його "із задумливості.
– А от, – сказав Павлусь і позіхнув, виходячи з своїх роздумів, – я бачу, що в кінській упряжі багато зайвого: і ременю всякого, і кілець; так оце я й добираю, якби його таке безладдя виправити.
– В усьому видно винахідливий розум! – промовив стиха доміне і запитував далі.
Хоч як вслухався я в учені розмови нашого наставника, та мене здолав сон, і я не чув ні закінчення на сьому переїзді початого, ні в наступні далі дні нашої дороги розмов, бо як тільки злазив на воза, так і засинав… ergo, скажу повченому, я дорогу свою відбув спокійно для тіла й розуму, не обтяжуючи його ніякими міркуваннями.
Чи близько, чи далеко стояло місто; чи скоро чи не скоро, – та нас довезли й розмістили на квартирі в якогось обивателя. Квартира була з усіма вигодами і вельми близько до вчилища. Бабуся, прибувши раніше від нас, розташувалася з своїм господарством і почастувала нас вечерею смачною, ситною, багатою. Спасибі їй! Вона була така вправна в своєму ділі.
Добре. Другого дня доміне Галушкинський повинен був везти нас до начальника, помічника й головних учителів школи; задля того одягли нас у нові, довгополі, сукняні киреї. Новина ся захоплювала нас. Справді, приємно перебратися з постільного халата, хоч би й з китайки пошитого, в сукняну кирею, що поважно оповиває нас, прикрашена тасьмами, шнурками та китицями.
Доміне Галушкинський, оглянувши нас і повторивши вправи, як ми повинні були опускати вперед руки, вклоняючись помічникові, і як ще більш відтобурчувати їх, щонайнижче вклоняючись начальникові, сказав нам таке напучення:
– Вашеці, не забувайте, що начальник є все, а ви – ніщо. Стояти ви повинні перед ним з благоговінням; одне слово, зобразити собою –? – знак запитання і премудрі його настанови слухати уважно. Боронь боже перечити! Рече він: «Лягай!» – виконуй негайно, хоч би на твоєму боці була щонайбільша правда й ти сам щонайневинніший. Терпи кару тої міри, числа й вигляду, яку зволить призначити премудре правосуддя його, і не смій ані найменше й ніколи заремствувати та заперечити. Чи захоче він опівніч визнати за полуднє? Признавайся і стверджуй, що сонце світить і навіть пече. Чи зволить дієслово обернути на іменника? Bene – признавай і стверджуй. Його влада й сила. До помічника зберігайте все те ж саме. Часто помічник буває дієсловом дійсного стану, а начальник – крапкою, знаком сильним, та безголосим. У школі, в яку, в міру знання вашого, ви вступите, вчителя поважайте і ставтесь до нього немовби до самого начальника; та – на очах самого реверендисиме – вчителя вже майте ні за що. Перед товаришами держіться шляхетно, як –! – знак оклику, бадьоро, гордовито, поважно, і всі вас шануватимуть. У суперечках спішіть одгризатись і затуркуйте своїх супротивників; а то вони принизять вас гірше коми. В бійку самі не лізьте, а нападника бийте вволю, остерігаючись робити явні бойові знаки: для сього є волосся, ребра, спина тощо. Ходячи по базару, не зважуйтесь нічого вкрасти; а найпаче ви, доміне Павлусю, що маєте до того великий нахил: тут не село, а місто; треклята поліція одразу втрутиться. Самі не напивайтеся, а запросивши кого або бувши запрошені від когось. Ви, доміне Петрусю, обдаровані особливим, щасливим талантом: можете випити море і бути на ногах твердим з незатьмареною головою, та горілчаний дух може вас зрадити. Для сього майте завсіди в кишені пшоно або часник. Коли вас у такому стані закличуть до начальника, кваптесь пожувати пшона або часнику і сміливо йдіть до реверендисиме: ніс його не почує; з досвіду відомо. Далі, про інші подробиці, як вам поводитись і як чинити, скажу в оний час.
Ми так глибоко були зворушені повчальним для нас напученням нашого наставника, що мимоволі, з сердешного веління, віддали йому чолом, як належало одному тільки начальникові, й, виказуючи вічну вдячність, обіцяли всі його мудрі правила навіки назнаменувати в юних серцях наших і наслідувати їх. Само собою розуміється, що я не казав таких слів, бо не знав про існування і значення їх, а казали се брати мої; а я тільки вклонявся, опускаючи руки вперед і торкаючись довгими рукавами ошатної моєї киреї до підлоги, захоплювався.
Упоравши чудовий сніданок, піклуванням бабусі приготований, ми пішли до начальника, а гостинці, призначені для нього, несли за нами люди, котрі привезли їх з дому. Ми йшли вулицею… Незабутні хвилини! Що може зрівнятися з піднесенням моїм, коли я йшов у киреї синього сукна, котрої китиці на довгих шнурках теліпалися туди й сюди! Не знаю, чи дивились на мене перехожі, – я не турбувався; я дивився сам на себе, ворушив плечима, баламкав руками – все для того, щоб теліпалися мої китиці. Істинно скажу: під час одруження мого я був хвацько вбраний, ідучи в парі з своєю, тоді ще чарівною, нареченою, та я не був такий захоплений, як тепер тими китицями, що теліпалися в моєї киреї… Ах, кирея!.. Ах, китиці!.. Та все минуло!.. Повернімося до нашого предмету.
