Матінка гірко поморщилися, побачивши привезеного «дармоїда, дитячого мучителя й припровадника до пустощів». «Хоч у нього й нема дочки, – так казали вони, пройнявшись духом якогось прозирання, – та він знайде чим розбестити дітей ще гірше, ніж той цап (так матінка називали дяка за його цапиний голос). А за скільки ви, Мироне Йосиповичу, договорили його?» – питали вони в батенька, дивлячись спідлоба.
– Їсти разом з нами завсіди, – відповідали батенько, проте напівголоса, бо самі бачили, що проторгувалися, дорогенько визначили, – їсти з нами, окрім бенкетів: тоді він обідає з шляхтою; жити в паничівській кімнаті; на постіль – повсть і подушка. В зимові вечори одна свічка на три дні. Раз на місяць дозволяється проїхатись на таратайці до знайомих попів, не далі як за сім верст. З моїх пліч черкеска, хоч би яка там була,» і по п'яти карбованців за хлопця, себто п'ятнадцять карбованців річно.
– І ото він за таку ціну навчить дітей уже всіх, які є на світі, наук? – спитали матінка хитрувато й докірливо щодо необачності батенька у великій ціні.
– Яких же всіх наук? – казали батенько, дивлячись у вікно, щоб приховати свій маленький сором. – Російського читання церковного й цивільного друку, писання й розуміння латини…
– І латини! – скрикнула матінка на диво жалісним голосом. – То були прості, а тепер будуть латинські дурні!..
– Та нубо вже, годі, – сказали батенько, підносячи голос, – не давайте волі язичку. Ви знаєте мене. Ідіть собі до свого діла.
І справді, матінка дуже добре знали батенькову комплекцію і тому поспішили забратися в свою опочивальню, де наговорилися досхочу, гудячи батенькове розпорядження щодо нас, проте, як водиться, тихо, щоб ніхто не чув. Потім хочнехоч, а помістили пана Галушкинського в паничівській.
Нове навчання наше почалося 1 вересня. Ми взялися одразу читати полатинському. Інспектор наш, Галушкинський, об'явив, що він, не маючи букварів латинських, котрих батенько, кваплячись виїхати з міста, забули купити, не має по чому навчити нас азбуки й складів латинських, тож і почав нас учити читати за ним по верхах. Не розуміючи, чого й чому, показуючи на слово, ми повинні були неодмінно казати manus, pater тощо. Петрусеві, що, як вельми цікавий, питав про се, інспектор завсіди відповідав: «Того вимагає наука. Не ваше діло розумувати».
Петрусь через свій незвичайний розум, який не тільки раніш пан Книшевський, а вже й пан Галушкинський, котрий пройшов риторичний клас, визнавав, так само як і Павлусь, обдарований штукарством, миттю вивчали свої уроки; а я, через недолугу пам'ять, ніяк не йшов далі. Та й сам горбань Павлусь, вимовляючи слова шпарко, показував пальцем зовсім на інше слово.
На подив і радість батенькові, – а матінка завсіди, коли діло доходило до нашого навчання, махали руками й ішли геть, – в першу неділю інспектор привів нас до батенька й загадав читати, «що ми вивчили за тиждень». Хлопцімолодці взялися лепетати шпарко, голосно, дзвінко, спроквола, руки витягнувши поперед себе, очі втупивши в стелю (доміне Галушкинський, окрім наук, узявся викладати нам світську спритність, або «політичне обходження»), і з акцентами на свою уподобу: «Патер, ностер, кві ест ін целіс» – тощо до половини.
Горбань Павлусь, як отрок винахідливого розуму, самі слова вимовляв так, як йому подобалося, наприклад, est in coelis він вимовляв: «єсть нацелився» тощо.
Батенько, слухаючи їх, були захоплені й трохи схлипнули; коли ж спитали мене, то я все називав навиворіт: manus – хліб, pater – зуби, за що й дістав від батенька в голову щигля, а старших братів вони погладили по голівці, а вчителеві з своїх рук піднесли «ганускової» горілки.
Матінка ж, побачивши, що я не відзначився в знанні іноземної мови, а ще й оштрафований батьківським щиглем, до речі, вельми дошкульним, аж у мене в три ручаї полилися сльози, матінка завели мене тихенько в комору і – ото материнське серце! – нагодували мене різними солодощами й, голублячи мене, казали: «Добре робиш, Трушко, не вчись їхніх наук. Дай боже і з одною наукою вжитись, а вони ще й другою забивають дитині баки».
Таким побитом, інспектор наш, доміне Галушкинський, збадьорений ласкавою увагою батеньковою, пустився викладати нам свої глибокі знання далі й своїм особливим методом. Ні я, ні Петрусь, ні Павлусь не зобов'язані були, як кажуть, учитися чогось або вивчати щось, а повинні були переймати все з слів багатотямущого наставника нашого й зберігати те все, як він висловився, «наче бублики, низкою зв'язані, щоб жодний не випав, був придатний до вживання».
Добре було братам – їм усе вдавалося. Петрусь, як людина надзвичайно гострого розуму, все, що йому викладалося, поглинав і навіть забігав наперед учителевих пояснень. Доміне Галушкинський пояснював, що, затвердивши граматику, треба буде твердити піїтику. Жадібний до знання Петрусь навіть не всидів на місці й з великою цікавістю спитав: «А чого вчить піїтика?»
Доміне Галушкинський занурився в роздуми й, надумавши та кашлянувши кілька разів, сказав рішуче: «Бачите, граматика сама по собі, і вона є граматика! А піїтика сама по собі, і вона вже є піїтика, а ніяк не граматика. Зрозуміли?» – спитав він, піднісши голос і самовдоволено глянувши на нас.
– Зрозуміли, – вигукнув я за всіх і раніш від усіх, бо й тоді не любив і тепер страх як не люблю міркувань про вчені предмети і завсіди намагаюся рішучим словом припинити глибокодумну матерію. Ось тому я й поспішив крикнути «зрозуміли», хоч, їйбогу, нічого не розумів тоді й тепер не розумію. Така вже, мабуть, моя комплекція!
Іншим разом Петрусь, заходившись розумувати, вбачав у граматиці неповноту й вважав, що треба додати ще одну частину мови: лайку – отак він розводився й узявся на прикладах лічити всякі лайки та свари, прозивні й сталі, що їх він знав у всіх родах, властивостях і зворотах, і питав: «А до якої частини мови це належить? Воно, мовляв, не іменник, не займенник, не прийменник і навіть не вигук, отож особливу частину мови слід додати».
Хотів би я, щоб ви глянули тоді на нашого інспектора. Зчудування, подив, захоплення, що його учень так глибоко міркує, – все воно ясно, як на вивісці в кравця в Пирятині всі його речі, до кравецтва приналежні, було змальовано. Коли перше здивовання його минуло, він цмокнув губами й промовив, скинувши голову трохи вгору: «Ну!» Це маленьке «ну» означало: «Ну й росте ж голова!» І справедливо такий висновок зробив доміне! В усьому Петрусеві добре велося; жаль тільки, що він не склав своєї граматики!
Павлусь, як хлопчинаштукар, винахідливого розуму, порався раніше від усіх. Хоч би яку дали йому задачу – з граматики або з арифметики, він прожогом, не думавши, підпише так, ні те ні се, а біс його знає що, дурницю, яка тільки спаде йому на думку. Підмахнув, мерщій з ослона, з паничівської, вже він на вулиці коло хлопчисьок, що його дожидають… і шкварить собі в скраклі, в швайку і їде урочисто верхи на переможених. А задачу, що йому дано, доміне Галушкинський сам розв'язує та пріє. Попервах пробував був вернути його й виправити недороблене… Куди там! І не кажи йому про те.
Зо мною доміне Галушкинському було важче, бо я не вивчав своїх уроків і не вимагав у нього пояснень ні в чому. Я гадав, що в мене є якась шляхетна амбіція, котра посилала мені на розум нічого ні в кого не шукати, щоб не бути нікому зобов'язаним. Отже всі мої сумніви в науках та вчених речах я, за комплекцією моєю, розв'язував і доходив усього сам. Приміром, мені здавалося дивним, навіщо так говорити, щоб усі розуміли, що я кажу? Писати не так, як думка тече, а складати слово до слова, як шматки смаженого гусака на таріль, щоб усе було до місця, мало б вигляд і було зрозуміло для іншого? Як на мене, то чи говорю я, чи пишу – все для себе. Відкалатав та й по всьому; хай інші добирають, об чім дзвонилося, за здоров'я чи за упокій. Отак і тут: висловив усе, що є на душі, написав усе, що на думці, і – годі! Добирай хто інший, що й до чого, а я не повинен подвійно працювати, щоб писати або говорити, а до того ще й думати. Цю задачу я розв'язав, повірте мені, без допомоги доміне Галушкинського, сам і не вчившись багато чого. Разом з іншими науками була в мене й одна частина славленої арифметики, що її, як запевняв доміне Галушкинський, склав якийсь китаєць Піфагор, котрого прізвища не пам'ятаю. Якби, каже доміне Галушкинський, той не винайшов таблиці множення, то люди й досі не знали б, що 2X2 = 4. Звісно, доміне Галушкинський казав повченому, як людина, що вчилась у вищих школах; а я мовчав та думав: «Навіщо турбувався сей пан Піфагор? Навіщо складав сі таблиці, над котрим мучилися, мучаться й будуть мучитись довіку всі діти людського роду, коли можна певніше полічити гроші в натурі, розкладаючи купками на столі? Давайте мені хоч будьяку науку, і я доведу, що можна жити без неї, бути спокійним, а тому й щасливим». Доміне Галушкинський був, як видно, протилежної до мене думки: він проти нашої волі хотів зробити нас розумними, та баї матінка чудово доводили йому, що він надарма клопочеться. Вони завсіди йому казали: «Лихої матері діждешся, щоб з моїх синів був хоч один учений», і до сього, бувало, сучать дулю, крутять її, крутять і тичуть до носа, прицмокуючи. О! Матінка йому нічого не спускали, розуміється, коли батенька не було, а то б…
