Матінка дуже раді були, що в улюбленого їхнього синка відкрився їхній улюблений талант; і коли, бувало, батенько нагримають на них добряче, то матінка, від страху й заради журби, візьмуться плакати і тут же посилають по мене та накажуть мені співати, а самі ще гірше плачуть – отакий втішний був мій спів!
Таким побитом ішло далі наше вчення, і вже інші брати – Сидірко, Охрімко та Юрась – вступили до школи; а старший брат Петрусь, вивчивши весь псалтир, не мав чого вчитися. Найняти ж «інспектора», себто вчителя, батенько вважали за незручне витрачатися задля одного, а гадали договорити до всіх трьох старших, та я їх задержував: як став на першому часі – так ні назад ні вперед.
Братові Петрусю було вже п'ятнадцять літ. Він пана Книшевського ні за що мав; а що був обдарований неабияким розумом і тому схилявся до пустощів, то й став вигадувати всякі забави.
Дячиха, жінка пана Книшевського, брала гору над чоловіком своїм, дарма що він усе запевняв і доводив, ніби їй голова. «Якби ти був у подружжі рука, – одказувала на се дячиха, – тоді б ти що хотів, те й робив; а що ти голова, та ще дурнапредурна, то я, як руки, можу тебе бити». – І з такими словами вона лупцювала добряче свого голову й тягала за волосся.
– Здержись, окаянна! – лементував Книшевський. – Виснажуй моє тіло, та не глумися над власами, на нихбо не подоба залізу взиті…
– Я не залізом, а грішними руками рву твої патли… – примовляла дячиха, тягаючи його за довгу косу, котрою він завсіди відзначався.
Він був цілком залежний від неї по самий день її смерті. Коли вона померла, поклавши її як годиться, призначив псалтирщиків своїх читати над нею, розчулився серцем і завопіяв при всіх: «Брате Тимофтіє, лукавствуй! Твоя воля тепер, твори, єже хощеші, несть препиняющий тя». І потім, випивши на калгані гнатої горілки, пішов до школи одпочивати на лаврах, збувши свою гонительку.
Се діялося ввечері. Тількино пан Книшевський захропів, брат Петрусь приступив до діла. Мене поставили до псалтиря, наказавши муркотіти, буцімто хтось читає. Брат Петрусь, як великий штукар, пробив у горшку очі, ніс і рот, заклеїв папером і відтінив вуглем. Брат Петрусь дістав дячишину сукню, причепурився абияк і приготований горщок поставив догори дном на голову, а в середину його вставив свічку. Постать була жахлива, від котрої нема такого хороброго в світі вояки, щоб на смерть не злякався. В сьому вбранні Петрусь пішов до пана Книшевського, що зело міцно спав у школі. Петруся оточували школярі, держучи кішок, яких, входячи в школу, стали вони тягти за вуха та хвости; кішки зняли страшний гамір, нявчання, вереск… Пан Книшевський мимоволі прокинувся й, побачивши незвичайне явище, став заклинати. Та Петрусь не боявся сього і тонким, верескливим, різким голосом, як покрикувала, бувало, небіжниця, став погрожувати панові Книшевському, щоб він не думав, ніби вона – у відсутності від нього, що душа її завсіди буде перебувати в зеленому поставці й, зважаючи на його діяння, ночами мучитиме його, якщо він неподобство учинить. Веліла не карати овсі ні за що школярів і не приневолювати їх до науки, а особливо паничів (яких разом з тими, що вступили від інших поміщиків, було одинадцять), і наказала давати їм у всьому повну волю… І багато такого наговоривши, Петрусь зник з дякових очей.
Трепечучи, як осиковий лист, увійшов до хати пан Книшевський, де вже Петрусь, як ніде нічого, читав псалтир вільно й не борзяся, а опрочі школярі стояли. Перше його діло було поквапно вихопити із зеленого поставця калганову та інші горілки й потім грубим рядном накрити його, щоб дячишина душа, що, як обіцяла, була в поставці, не могла бачити його діянь.
З тої пори Петрусь що хотів, те й коїв. Школа наша обернулася на зібрання щонайзухваліших пустунів. Головною роботою було, під проводом Петруся, діставати дині, кавуни, огірки, яблука, груші тощо. Ніякі тини не здержували школярів, а там, де траплялися засуви або замки, діяло штукарство брата Павлуся, і він переборював усе. Зухвалим пустощам не було кінцякраю. Пан Книшевський, котрого ми не поважали, повстав проти нас грізно й вимагав, щоб ми сиділи тихо й твердили стихи; та Петрусь при тому вигукував: «Пане Книшевський! Чи не чуєте, що воно в зеленому поставці ворушиться?»
– Хм! Хм! – покашлюючи, поглядав пан Книшевський на поставець і повагом ішов до своєї світлиці, а ми, школярі, бралися далі за своє, не здержані ніким.
Дому свого ми зовсім тепер не знали. Батенько хвалили нас за таку упадливість до науки; проте матінка догадувалися, що ми сваволимо, та мовчали через те, що могли мене завсіди, не пускаючи до школи, вдержувати при собі. Тихенько, щоб батенько не почули, я співав матінці псальми, а вони загодовували мене різними лакітками.
Брати ж мої, перебуваючи в школі з шляхетними й простими товаришами, «поступали вперед на гіршеє», як казав пан Книшевський, не маючи змоги вгамувати своїх учнів.
Брат Петрусь, як усі великого розуму люди, був любовної комплекції, та в справи такого роду, за тодішнім правилом, не міг пускатися, через те що не голив ще бороди, бо не вийшло йому шістнадцяти літ.
Коли ж настав сей жаданий для нього день, день народження його, то покликано попа, прочитано молитву; Петрусь тричі вклонився до ніг батенькові й матінці, прийняв від них благословення на те, щоб голити бороду, і одержав від батенька бритву, «котрою, – як запевняли батенько, – голився ще прапращур наш, військовий обозний пан Халимон Халявський», і бритва ся, переходячи з роду в рід по прямій лінії, вручена була Петрусеві з тим, щоб і в нащадках його старший у роду, виголивши першу, що виросла, бороду, пильнував її як ока і передавав так само з роду в рід.
А матінка благословили Петруся куском грецького мила та рушником, що його вишили різними шовками руки також прабабки нашої на подарунок прадідові нашому для такого ж ужитку. От вам і доказ, що рід Халявських є один з найстаріших.
Церемонія була зворушлива. Самі батенько навіть заплакали трохи; а щодо матінки, так ті ридма ридали. Звісно, воно дуже втішно батькам бачити свого первістка шлюбного, що досяг повноліття, коли вже за законом чи звичаєм він повинен виконувати те, що роблять дорослі люди. Де тепер знайдемо сей гідний хвали звичай? Хто з юнаків досягає шістнадцятилітнього віку з неголеною бородою і віддаляє сам себе від дечого такого, що властиве повнолітнім людям? Наші, себто теперішні, юнаки в шістнадцять літ виглядають старими, торочать, що вони знають світ, дослідили людей, бачили все, сучасне тяжить над ними, минуле (в шістнадцятилітнього!!!) роздирає душу, майбутнє, жахає своєю безбережною непроглядністю тощо й тощо. І всі отакі чорні думки в них через те, що вони не мали вчителів, подібних до пана Книшевського, з його суботками, правилами навчання, методою у викладанні співів і всім, усім. Свята старовина!
Гляньте ж, що там, на церемонії, відбувається. Коли скінчилися поклони й подарунки, Петруся тут же посадили, і рука цилюрника, що голив ще діда нашого, поголила Петрусеві бороду, досить через чорноту волосся помітну; батенько з великим почуттям дивилися на сю важливу й урочисту дію; а матінка лякалися всякого руху бритви, боячись, щоб цилюрник, через необережність, не перерізав Петрусевого горла, і тільки все охали.
Коли кінчилася дія (повинен об'явити, що вуса Петрусеві, як було тоді заведено, не виголили), тоді батенько почастували з своїх рук цилюрника й Петруся, котрому наказали випити свою чарку, промовивши: «Ти тепер повний муж, і тобі дозволяється все». Потім був обід празниковий і після нього ласощі різного сорту.
Пан Книшевський поміж іншими дітьми мав дочку, котрій вийшло п'ятнадцять літ. Побачивши, що Петрусь, поголивши свою бороду, став поводитися з нею як повний муж, котрому – за словами батенька – дозволялося все, пан Книшевський став держати її майже замкнутою на весь той час, поки паничі були в школі, отже, цілий день; а на ніч він замикав її в кімнаті й пильнував, щоб ніхто не потурбував її нічною порою. Самітниця дуже тужила й при нагоді встигла шепнути, що вона рада була б уникати такого утиснення. Негайно приступлено до діла.