З літами привязаннє до них збільшило ся. Коли я став мущиною, вони були одиноким джерелом моєї втіхи та задоволення. Тим, котрі нераз мали вірного та мудрого пса, не потребую поясняти того дивного почуття та привязання, що є причиною внутрішнього задоволення. Се, що звіря само себе відрікаєть ся, і що воно готове на всяку жертву зі своєї сторони, мусить промовити до серця того, кому безталаннє та людська непостійність дали спромогу над сим глубше застановити ся.
Оженив ся я замолоду і був дуже щасливий, бо моя подруга була тої самої природи, що й я.Як лише вона спостерегла, що я любую ся в домашніх звірята, не пропустила ніякої нагоди, щоби не купити мені якогось приємного звірятка. Так були у нас: пташки, золоті рибки, чудовий песик, крілики, маленька малпа та кіт. Се послідне було надсподівано велике, красне звірятко, майже цілком чорне і на диво мудре. Задля його мудрости моя жінка, що ще вірила у всякі балачки, часто натякала на се давне народне повірє, що у чорних котах вселюють ся чарівниці. Говорю об сім не тому, наче-б я думав, що сей погляд моєї жінки був вірний, але тому, що се мені тепер случайно прийшло на думку.
Плюто — так звав ся кіт* — був моїм найбільшим любимцем і товаришем у забаві. Я сам доглядав його, а він ішов за кождим моїм кроком по цілому домі. Лише з трудністю здержувано його, щоб не ішов за мною на вулицю.
Ся наша приязнь трівала довгі літа. Між тим — румянець покриває моє лице на згадку про се — мій характер та вдача через сього чортиська змінилась на гірше. Моє розстроєннє зростало з кождим днем. Я ставав ся дразливий і безоглядний супроти почувань других. Навіть моя жінка не чула від мене вже привітного, ласкавого слова, а часом і таке бувало, що я дуже часто побивав її. Легко можна догадатись, що також громадка моїх любимців відчула болючо сю зміну в моїм успосібленню. Тепер не лише не доглядав я їх так, як давними часами, але також знущав ся над ними. Лише для Плюта мав я на стільки згляду, що ніколи не бив його, коли між-тим побивав без серця кріликів, малпу, ба навіть пса, як лише котре з них случайно підійшло, щоб побавитись зі мною.
Моя хороба степенувала ся з кождим днем. Говорю «хороба», бо хтож вкаже мені на иншу хоробу, яку можна би порівняти з нахилом до алькоголю?...
Вкінці Плюто, який вже постарів ся і став ся дивним, відчув на собі наслідки моєї химерної вдачі.
Одного вечера вертав я пяний домів з моєї улюбленої корчми. Тоді видалось мені, що кіт утікає переді мною. Коли я його віднайшов в дома, він, здаєть ся, з боязни, заподіяв своїми зубами на моїй руці легеньку рану. В тій самій хвилі пірвала мене якась чортівська лють. Я не міг над собою запанувати. Здавалось, що моя первісна істота нагло десь зникла, а якась ще більше як чортівська сила, підсичена горілкою, лютувала в кождій моїй жилі. Я вхопив ніж, схопив бідне звірятко за шию і виколов йому осторожно одно око!... Ще й тепер, коли описую сю осоружню пригоду, дрожу на цілому тілі.
На другий день вранці я прочуняв ся і витверезив ся. Тодї я запримітив, що сей злочин викликав в менї якесь почуваннє, що було десь по середині між страхом а докорами совісти. Але се почуваннє швидко перейшло і не полишило по собі ніякого сліду. Моя душа остала на самому дні ненарушена. Незабаром кинувся я знова до алькоголю і втопив в ньому навіть спомини сього осоружнього вчинку. Тимчасом кіт повертав до здоровля. Яма по виколенім оці представляла справді страшний вид, але звірятко, як здавалось, не терпіло вже більше на рану. Ходило по хаті, як і передше, але з неописаним страхом утікало, як я зближав ся до нього. З давнійшого привязання до нього, лишилось мені тільки се, що я відчув дуже болючо сю наочну неохоту звіряти, яке колись привязалось до мене і було мені вірне. Та се довго не трівало. На місце сього почування прийшло роздратованнє. Опісля закрав ся до мене, як колиб на мою неминучу загляду, супротивляючий дух, що гнав мене до сього, щоб я остав уперто в сьому новому стані. Фільософія не займаєть ся сим обявом душі. Та всеж таки я переконаний, як про істнованнє своєї душі, що сей супротивляючий дух є одною із вроджених прикмет, які розбурхують людське серце, та що він належить до первісних чинників, що надають чоловікови його характер, його вдачу. Кому не лучилось спіймати себе хоть зі сто разів на підлому й глупому ділі, котрого він допустив ся?... Чиж не підлягаємо, навіть мимо доброї охоти, неустанному змаганню, щоб ломати закон лише тому, що се є заказане, а заказане нас дратує? Сей супротивляючий дух, як я вище згадав, закрав ся в моє серце, щоб прискорити мою загладу. Сей незрозумілий і дивний нахил душі, противний своїй власній природї, щоби поповняти злочин лиш задля його самого, все мене заохочував до дальшої кривди звіряти, щоби його зовсім знищити.
Одного дня взяв я мотуз, закинув котови зовсім спокійно на шию і повісив його на галузи. Серед рясних сліз і докорів совісти повісив я звірятко. Повісив, хотяй знав, що воно мене любило, і хотяй я був переконаний, що не мав ніякої причини, щоби знущатись над ним. Повісив тому, бо знав, що в тому, що я вчинив, поповнив гріх — може навіть смертельний, котрий безсмертну частину мойого єства так зогидив, що мою душу — коли се можливе — відтрутив на віки від безконечної ласки Всемогучого і Найсправедливійшого Бога.
В ночі по тім дни, в котрім я поповнив се страшне діло, збудила мене зі сну пожарна трівога. Вже займало ся моє ліжко. Цілий дім стояв в огні! Лише з тяжкою бідою удалось увільнитись мені, моїй жінці і одному слузі з обіймів полуміни. Всьо пішло в нівеч! Ціле моє майно й добро пішло з димом! Від тепер попав я в розпуку.
Не хочу уходити за так слабого під зглядом умовим, щоби дошукуватись звязи між тим нещастєм, що навістило мій дім, та доконаним осоружним впливом так, як між причиною й наслідком. Але тому, що тут подаю цілий ланцюх подій, не можу пропустити ніякого кільця з нього. Слідуючого дня по сій нещасній ночі відшукав я пожарище. Всі стіни крім одної завалились. Ся, що стояла, була не дуже груба, перегороджуюча стіна, уміщена менше більше по середині дому. До неї притикало моє ліжко головами. На диво вогонь пощадив сю стіну. Се приписував я сій обставині, що її щойно поставлено. Перед сим муром зібралась громадка людий. Зір деяких присутних був звернений в одно місце, яке вони пильно оглядали. Слова: «Дивне!», «Щось надзвичайного!» та инші подібні замітки збудили мою цікавість. Я приступив блище і побачив на вибіленій стіні, як на плоскорізьбі, вириту постать великана — кота. Риси були старанною рукою викінчені, а на шиї звіряти був завішений мотуз. На перший вид сього страховища — бо за ніщо иншого не міг я його уважати, остовпів я і перелякав ся. Але. вкінці розсудок прийшов мені на поміч. Я пригадав собі, що огород, де я повісив кота, притикає якраз до мойого мешкання. Як лише залунав дзвін на трівогу, люди натовпились в сьому городї. Хтось мусів звірятко відчепити від галузи і кинути в мою світлицю в тій ціли, щоби мене збудити. Коли стїни валились, якийсь случай пхнув жертву мойого божевілля глибоко в свіжу підмастку муру. Через сполуку вапна з вогнем і лугової соли зі звірячого трупа, відбитка була вже готова в такому стані, як я її бачив. Хоч мій розсудок в подібних случаях допомагає собі, то тепер не міг я заспокоїти своєї совісти і моя фантазія була в найбільшому напруженню. Цілими місяцями привиджував ся менї кіт. Він стояв мені все перед очима. Підчас сього в мою душу вступило, якесь — як видало ся — нове почуваннє. Я став відчувати втрату звіряти, вештав ся по найскритших закутинах. Їїх навідував я тепер дуже часто, оглядаючись за другим любимцем-котом, або иншим сотворіннем, подібним в дечім до нього, що міг би заняти місце свойого попередника.
Одної ночі сидїв я трохи підпитий в одній, радше до якоїсь печери подібній, корчмі. В тім нагло упав мій зір на якийсь чорний предмет, що лежав на величезній бочці від вина, чи руму, котра була одинокою окрасою сього дому. Кілька хвиль, не рухаючись, дивив ся я на дно бочки. Що мене найбільше зачудувало, було се, що я скорше не спостеріг сього лежачого предмету. Я підступив до нього і торкнув його рукою. Був се чорний кіт — дуже великий — щось тої величини, що Плюто, і під кождим зглядом до нього подібний, з виїмкою одної одинокої прикмети. Плюто не мав на цілім тілі ні одного білого волоска. Зноваж сей мав велику — коли вона навіть в зарисах яскраво виступала — білу крапчасту латку, що покривала ціле підгруддє. Я його діткнув ся, він встав і почав на голос мурликати, отираючись о мою руку. Здавалось, що він був тому радий, що я звернув на нього свою увагу. Було се звірятко, якого я шукав. Я сейчас заявив господареви, що хочу його в нього відкупити. Він нічого за нього не домагав ся, бо — мовляв — він нічого не знає про ніякого кота і не бачив його досі ще ніколи. Я дальше гладив кота. Коли збірав ся іти домів, кіт заховував ся так, як колиб хотів піти за мною. Я забрав його, а по дорозі схиляв ся до нього, щоби його гладити. Як лише прийшов я до дому, він сейчас освоїв ся. Моя жінка полюбила його.
