— Зняв, уже зняв.

— Тобі не дме?

— Ти що!

— Дме! Зараз ковдру принесу.

Хр... Хр... Хр-р-р...

— Так! Підіткну ковдру...

— Мамо, я вже сплю.

— Спи. Я кватирку зачиню...

— Уф... Хай повітря...

— Буде протяг. У тебе носик слабий... Ось візьму табуретку і...

— Мамо! Не лізь під стелю. Сам закрию.

— Спи! Ти не вмієш...

— Не лізь, кажу! Бо торохнешся...

— Все, закрила. Спи. Подушка низько...

— Хай... Я люблю низько...

— Ніжки підібгав... Простягни. Хай від голови кров відливає. Так. А під голову ще подушечку...

— Я сплю...

— Спи, спи... Тверда подушка. Принесу м'яку. У мене є з гагарячого пуху...

— Ма-мо!

— Ти спи. Це я до себе кажу. Молоді, а вже нерви...

— Спа-а-ти хочу... Вмер... Нема мене...

— Може, пустирнику? Зразу й заснеш...

— Да-ай поспати... Кінчаюсь...

— Спи, спи. Я мух відганятиму. Кляті мухи. Звідки вони налітають? До війни стільки не було. Киш! Ш-ш-ш...

Хр... Хр.. Хр-р-р…

А сон легкий: теща дає прочухана дружині; син вправляє мізки моєму шефові; дружина й шеф повзуть до люльки, з якої стирчать мої бакенбарди; колисають мене; цілують в обидві щоки...

— О, вже прокинувся! Тільки приголубила, а ти прокинувся.

— Спасибі, мамо. От врізав по сну!

— Хіба то сон? Передрімнув дві годинки.

— Ну? То я побіг!

— Вимий ноги. Ноги вимий!

— У мене сьогодні день миття голови.

— Ніякої гігієни у цих дітлахів...

— Я пожартував...

— Гарні жарти! Двічі на день мий ноги. Від цього і голова свіжа...

— Та мию. Вже мию.

— А тепер узвару випий. Випий узвару! Це від серця. Бери мед. Мед бери! Мед від голови допомагає... Ось авоська — тут фрукти, цукерки, квіти. Невісточці та онучку. А онучку ще гарну футболку дістала...

— Знову переплачувала?

— А де Ясь дістане таку футболку?

— Спасибі, мамо! Золото ти наше!

— Завжди перехвалюєш... Телеграму твою всім читала. На мої іменини. Дядьку Паші читала, пам'ятаєш його? З батьком в одній роті був, без руки повернувся... Ліді, Лізі, Мар'яні, Мотрі читала, бабі Жені читала...

— Нащо, ма?

— Як нащо? Як не поділитися? Не чужі — сусіди. На руках тебе малого носили... Просльозилися... Слова такі знайшов: «Живіть, рідна, сто літ, а біля вас і ми проживемо...»

— Заспокойся, мамо. Ви живі-здорові, то й ми куми королю.

— Ти бабі Жені склади телеграму... Душевну... В понеділок її день, а вона одна-однісінька...

— Складу, мамо.

—Йди, синку, Не гнися. На повен зріст іди...

Йду. І друзі поруч. І сонце не заходить.

Ех, випередив поет:

І ми вертаєм...

У вічну казку...

До матерів.

Умри, сатирику! Краще не скажеш.

_______________

Ікс, поет-талант, якось відчув огиду до холостяцького життя. І проміняв свій робочий стіл на столик у кафе «Парнас».

Не подумайте, що він... той... Справжні поети вживають тільки востаннє («Їй-бо, хлопці, оце востаннє!») .

З «Парнасом» у лапках поета пов'язало інше. Точніше — інша. А ще точніше — буфетниця Надія. Надія була окрасою кафе і завжди вирізняла поета з кафедральної пастки. Колись Ікс просто біля стойки, на серветці, сотворив експромт «Надія». Ліричним панегіриком зачитувався весь главк кафе і ресторанів, до керуючого (теж жінки) включно. «Єсенін», — сказала керуюча жінка. І преміювала Надію «за культурну роботу з художньою інтелігенцією».

Надія, як і поет, була нічиєю. Її чоловік, нині небожитель, віддав останні сили боротьбі за посаду шефа «Шашличної», досяг мети і спікся на шампурах інтриг.

Увага! Сюжет умостився на колеса тандему «Ікс-Надія».

Залишивши буфет на практикантку, окраса кафе підсіла до поета. Ікс поцілував руку володарці нектару й амброзії і провів ліричну атаку:

Не залишай мене, надіє!

Моя надія — ти, Надіє.

Хустину з пурпуру надінь,

В обійми йди, ма шер Надін!

— Піду! — коротко відповіла Надія.

(Зазначимо на шкоду розвитку дії, що до подібної халтури Ікс вдавався тільки в реальному інтимі. Колись, іще в студентські роки, такі естетично-матеріальні експромти відкривали йому серця Надій, Любок, Віруиь. Важко сказати, що вабило дівчат більше: активна авторська позиція чи ливарна вишуканість форми. Нумо спробуємо: «Не залишай мене, любове! Уся любов — в тобі, Любове!» Або: «Мене не залишає віра, що віддано кохає Віра». Чудово! Хоч поезія тут, звісно, не ночувала, зате поет інколи підночо... А втім, то вже проза).

— Піду! — повторила Надія. — Тільки через ЗАГС.

Вона не дуже розумілася на поезії, але на поетах — будьте певні!

Ікс потонув — вибачте за образ! — в чорних озерах її очей і, не виринувши, пустив бульку:

— Згоден!

— Сьогодні по роботі і розпишемось, у мене в ЗАГСІ блат, — одностайно вирішила Надія. — Паспорт при тобі?

Закоханий Ікс не пручався.

По-мендельсонівському теленькнули келихи.

— Кохана! — сказав поет. — Я відкрию тобі високості радощів! Що бачила ти у цьому бедламі?

— Частенько бачила тебе...

Поет похлинувся.

— І чого я бідна? — спитала Надія. — Ти скільки на місяць маєш?

— У нас або все або нічого! — відповів поет, як і належить поетові.

— А все ж?

— Пересічно — двісті, — мужньо збрехав поет.

— Нічого! — зітхнула Надія. — Якось проживемо.

— Ти маєш більше? — вщипнув іронічну струну далекий від матеріального життя поет.

—Звичайно, дурненький! Набагато більше!

Поет знову похлинувся. Шампанське пішло носом.

— Уф! — оговтався він. — Не в грошах щастя! А в духовності, у мистецьких святах...

— На всіх мистецьких святах буваю, любий! Де ж іще діамантами похвалитися?

— А яким чином...

— А таким, що знаю, кому в борг келишок давати. Віддячують контрамарками... От з хатою у тебе як?

— Однокімнатна з усіма вигодами.

— З усіма вигодами буває тільки чотирикімнатна.

— Ну, знаєш!

— Знаю. А машина є?

— «Запорожець».

— У мене трикімнатна і «Жигуль». Обміняємо на чотирикімнатну і «Волгу». Поезія простір любить...

Ікс загнуздано стрепенувся.

— Ти не дуже... Існують такі поняття, як талант, як ім'я, як слава, нарешті!

— Хіба я проти, любий? Уявляю... Колись… Пам'ятник з білого мармуру... І люди читають моє і твоє ім'я... Я знаю, нам поставлять!

— Мені — можливо, — криво посміхнувся поет. — А тобі навряд чи...

— Ти порядку не знаєш! При таланті й дружину прихоронюють. Маю повне право на місце. Та не кривися, на пам'ятник я вже назбирала...

— То йди за пам'ятник, а не за мене! — верескнув поет.

— Ой, які ви усі пости нервенні та чувствительні! Усе моє багатство — твій талант!

— А! — посміхнувся Ікс. — То інша справа...

— Так! Твій талант! — очі Надії зблиснули справжнім натхненням. — Хай спробує хто у книгу скарг щось шкрябнути! Ах, бидло, скажу! Думаєш, перед тобою нещасна жертва? Я сама поетеса! Законна половина прославленого Ікса! Пиши! А мій тебе так у саржі розпише, що діти твої прізвище змінять! Пиши, пиши — і взнаєш, на що здатний справжній талант!

_______________