— Все ті ж сни, — закінчив Хворобйов плаксиво. — Прокляті сни!

— Погані ваші справи, — співчутливо сказав Остап, — як кажуть, буття визначає свідомість. Раз ви живете в Радянській країні, то й сни у вас мають бути радянськими.

— Ні хвилини відпочинку, — скаржився Хворобйов. — Хоч би що-небудь. Я вже на все згоден. Хай не Пуришкевич. Хай хоч Мілюков. Все ж таки людина з вищою освітою і монархіст в душі. Так ні ж! Всі ці радянські антихристи.

— Я вам допоможу, — сказав Остап. — Мені доводилося лікувати друзів і знайомих по Фрейду. Сон — це дрібниці. Головне — усунути причину сну. Основною причиною є саме існування Радянської влади. Але в даний момент усунути її я не можу. У мене просто немає часу. Я, бачте, турист-спортсмен, зараз мені потрібно трохи полагодити свій автомобіль, отож дозвольте закотити його у ваш сарай. А щодо причини — ви не хвилюйтесь: я її усуну, тільки-но повернусь. Дайте лише закінчити пробіг.

Очманілий від тяжких снів монархіст охоче дозволив милій і чуйній молодій людині скористатись сараєм. Він накинув поверх сорочки пальто, взув на босу ногу калоші і вийшов услід за Бендером на подвір'я.

— То, кажете, можна надіятись? — запитував він, дрібочучи за своїм ранковим гостем.

— Не майте сумніву, — зневажливо відповів командор. — Як тільки Радянської влади не стане, вам одразу буде якось легше. Ось побачите!

За півгодини «Антилопа» була схована у Хворобйова. Сторожити її лишилися Козлевич і Паніковський. Бендер у супроводі Балаганова пішов до міста по фарби.

Молочні брати йшли назустріч сонцю, пробиваючись до центру міста. По карнизах будинків прогулювалися сірі голуби. Побризкані водою дерев'яні тротуари були чисті й прохолодні.

Людині з необтяженою совістю приємно ось таким ранком вийти з дому, постояти хвилинку біля воріт, вийняти з кишені коробку сірників, на яких зображено літак з дулею замість пропелера і з написом: «Відповідь Керзону», помилуватися ще не початою пачкою цигарок і закурити, наполохавши кадильним димом бджолу з золотими позументами на животику. Бендер і Балаганов відчули вплив ранку, охайних вулиць і безсребреників-голубів. На якийсь час їм здалося, що совість їхня нічим не обтяжена, що всі їх люблять, що вони женихи, які йдуть на побачення з нареченими.

Раптом дорогу їм перегородив чоловік зі складним мольбертом і полірованим ящиком для фарб, який він тримав в руках. Чоловік мав такий збуджений вигляд, наче щойно вискочив з палаючого будинку, встигнувши урятувати лише цей мольберт і ящик.

— Пробачте, — дзвінко промовив художник. — Тут зараз мав пройти товариш Плотський-Поцілуєв, ви його не зустрічали? Він тут не проходив?

— Ми таких ніколи не зустрічаємо, — грубо сказав Балаганов.

Художник штовхнув Бендера в груди, сказав «пардон» і попрямував далі.

— Плотський-Поцілуєв? — бурмотів великий комбінатор, який ще не снідав. — У мене в самого була знайома акушерка на прізвище Медуза-Горгонер, і я не робив з цього події, не бігав вулицями і не кричав: «Чи не бачили ви часом громадянки Медузи-Горгонер? Вона, — мовляв, — десь тут гуляє». Велике щастя! Плотський-Поцілуєв!

Не встиг Бендер закінчити свою тираду, як просто на нього налетіли двоє з чорними мольбертами і полірованими етюдниками. Це були зовсім різні люди. Один з них, як видно, дотримувався того погляду, що художник обов'язково має бути волосатим, і за кількістю рослинності на обличчі був прямим заступником Генріха Наварського в СРСР. Вуса, кучері і борідка дуже пожвавлювали Його плоске лице. Другий був зовсім лисий, і голову мав слизьку і гладеньку, як скляний абажур.

— Товариша Плотського… — сказав заступник Генріха Наварського, важко дихаючи.

— Поцілуєва, — додав абажур.

— Не бачили? — прокричав Наварський.

— Він тут має прогулюватися, — пояснив абажур. Бендер відсторонив Балаганова, який розкрив рота, щоб вилаятись, і ображено-ввічливо сказав:

— Товариша Плотського ми не бачили, але якщо названий товариш вас справді цікавить, то поспішайте, його шукає якийсь трудящий, на вигляд художник-гарматник.

Чіпляючись мольбертами і штовхаючи один одного, художники побігли далі. В цей час з-за рогу з'явився екіпаж візника. В ньому сидів товстун, у якого під складками синьої толстовки вгадувалося спітніле черево.

Загальний вигляд пасажира нагадував-старовинну рекламу патентованої мазі, яка починалася словами: «Голе тіло, вкрите волоссям, викликає відворотне враження». Розібратися в професії товстуна було неважко. Він підтримував рукою великий стаціонарний мольберт. Під ногами візника лежав полірований ящик, в якому, без сумніву, були фарби.

— Алло! — крикнув Остап. — Ви шукаєте Поцілуєва?

— Саме так, — підтвердив товстун-художник, жадібно дивлячись на Остапа,

— Поспішайте! Поспішайте! Поспішайте! — закричав Остап. — Вас обігнали вже троє художників. В чому справа? Що тут сталось?

Але кінь, грюкаючи підковами на дикій бруківці, вже встиг винести звідсіль четвертого представника образотворчого мистецтва.

— Яке культурне місто! — сказав Остап. — Ви, Балаганов, очевидно, помітили, що з чотирьох громадян, яких ми зустріли, четверо виявилися художниками. Цікаво.

Коли молочні брати спинились перед москательною крамницею, Балаганов пошепки сказав Остапові:

— Вам не соромно?

— А то чому? — спитав Остап.

— А тому, що ви маєте намір платити за фарбу живими грішми?

— А, ви ось про що, — сказав Остап. — Признаюсь, трохи соромно. Становище, звичайно, дурне. Та що вдієш? Не бігти ж у виконком і просити там фарби на проведення «Дня жайворонків». Ось вони і дадуть, але ми втратимо цілісінький день.

Сухі фарби в банках, скляних циліндрах, мішках, діжках і подертих паперових пакетах вабили манливими цирковими кольорами і надавали москательній крамниці святкового вигляду.

Командор і борт-механік причепливо почали вибирати фарби.

— Чорний колір — це траурний колір, — говорив Остап. — Зелений теж не підійде: це колір втраченої надії. Ліловий — ні. Хай у ліловій машині їздить начальник карного розшуку. Рожевий — пошло; голубий — банально, червоний — дуже вже вірно-піддано. Доведеться пофарбувати «Антилопу» в жовтий колір. Трохи буде яскраво, але гарно.

— А ви хто будете? Художники? — запитав продавець, підборіддя його було припорошене кіновар'ю.

— Художники, — відповів Бендер, — баталісти і мариністи.

— Тоді вам треба не сюди, — сказав продавець, забираючи з прилавка пакети й банки.

— Як не сюди? — викрикнув Остап. — А куди ж?

— Навпроти.

Прикажчик підвів друзів до дверей і вказав рукою через вулицю на вивіску. На вивісці було зображено коричневу конячу голову і чорними літерами на блакитному фоні виведено: «Овес і сіно».

— Воно-то так, — сказав Остап, — твердий і м'який корм для худоби. Але ж до чого тут наш брат — художник? Не бачу ніякого зв'язку.

Але зв'язок був — і дуже істотний. Остап знайшов його вже на початку пояснень прикажчика.

Місто завжди любило живопис, і чотири художники, що жили тут здавна, організували групу «Діалектичний станковист». Вони малювали портрети відповідальних працівників і збували їх у місцевий музей живопису. З часом кількість незамальованих відповідальних працівників дуже зменшилася, що позначилося і на заробітках діалектичних станковистів. Та це ще було півбіди. Роки страждань почалися відтоді, як до міста прибув новий художник Феофан Мухін.

Перша ж його робота викликала у місті великий шум. Це був портрет завідуючого готельним трестом. Феофан Мухін лишив станковистів далеко позаду. Завідуючого готельним трестом було зображено не олійними фарбами, не аквареллю, не вугіллям, не темперою, не пастеллю, не гуашшю і не свинцевим олівцем. його змайстрували… з вівса. І коли художник Мухін перевозив візником картину до музею, кобила неспокійно озиралася і іржала.

З часом Мухін почав використовувати й інші злаки. Громовий успіх мали портрети з проса, пшениці й маку, сміливі етюди, виконані кукурудзою і ядром-гречкою, пейзажі з рису і натюрморти з пшона.