— Його не можна обирати. Він мені на випускному іспиті двійку з логіки поставив.
На Владю напалися.
— У таку рішучу годину, — закричали йому, — не можна думати про власне добро. Подумайте про вітчизну.
Владю так швидко загітували, що навіть він сам голосував за свого мучителя. Распопов був обраний усіма голосами, окрім одного, що утримався.
Кислярському запропонували пост голови біржового комітету. Він проти цього не заперечував, але під час голосування на всяк випадок утримався.
Перебираючи знайомих і родичів, вибрали: поліцмейстера, завідувача пробірної палати, акцизного, податкового і фабричного інспектора; заповнили вакансії окружного прокурора, голови, секретаря і членів суду; намітили голів земської і купецької управи, дитячої опіки і нарешті, міщанської управи. Олену Станіславівну обрано на попечительку товариства «Крапля молока» і «Біла квітка». Нікешу і Владю призначено, зважаючи на їхню молодість, на чиновників особливих доручень при губернаторі.
— Доз-звольте! — вигукнув раптом Чарушников. — Губернатору аж цілих два чиновники! А мені?
— Міському голові, — м'яко сказав губернатор, — чиновників особливих доручень за штатами не належить.
— Ну, тоді секретаря.
Дядьєв погодився. Пожвавішала і Олена Станіславівна.
— Чи не можна було б, — сказала вона сором'язливо, — тут у мене є один молодий чоловік, Дуже милий і вихований хлопець. Син мадам Черкесової… Дуже, дуже милий, дуже здібний… Він нині безробітний. На біржі праці зареєстрований. У нього є навіть білет. Його обіцяли цими днями влаштувати в спілці… Чи не можете ви взяти його до себе? Мати буде дуже вдячна.
— Я гадаю, можна буде, — милостиво сказав Чарушников, — як ви дивитесь на це, панове? Гаразд. Загалом, я думаю, влаштуємо.
— Що ж, — зауважив Дядьєв, — здається, в загальних рисах… все? Все начебто?
— А я? — пролунав раптом чийсь тонкий, схвильований голос.
Усі обернулись. У кутку, біля папуги, стояв прикро вражений Полєсов. У Віктора Михайловича на чорних повіках закипали сльози. Всім стало дуже совісно. Гості згадали раптом, що п'ють горілку Полєсова і що він взагалі один з головних організаторів старгородської філії «Меча і рала».
Олена Станіславівна вхопилась за скроні і злякано скрикнула.
— Вікторе Михайловичу! — застогнали всі. — Голубе! Любий! Ну, як вам не соромно? Ну, чого ви стали в кутку? Ідіть сюди зараз же!
Полєсов наблизився. Він страждав. Він не сподівався від товаришів по «Мечу і ралу» такої нечулості. Олена Станіславівна не втерпіла.
— Панове! — сказала вона, — це жах! Як ви могли забути дорогого всім нам Віктора Михайловича?
Вона підвелась і поцілувала слюсаря-аристократа в закурене чоло.
— Та невже ж, панове, Віктор Михайлович не зможе бути достойним попечителем шкільного округу або поліцмейстером?
— А, Віктор Михайлович? — запитав губернатор. — Хочете бути попечителем?
— Ну, звичайно ж, він буде прекрасним, гуманним попечителем! — підтримав міський голова, ковтаючи грибок і морщачись.
— А Распоопов? — ображено протяг Віктор Михайлович. — Ви ж уже призначили Распопова?
— Ага, справді, куди дівати Распопова?
— У брандмейстери, чи що?..
— У брандмейстери? — захвилювався раптом Віктор Михайлович.
Перед ним в одну мить постали пожежні колісниці, блиск вогнів, звуки труб і барабанне дріботіння. Заблищали сокири, загойдалися смолоскипи, земля розчахнулась, і вороні дракони помчали його на пожежу міського театру.
— Брандмейстером? Я хочу бути брандмейстером!
— Ну, от і чудово! Вітаю вас. Віднині ви брандмейстер.
— За розквіт пожежної дружини! — іронічно сказав голова біржового комітету.
На Кислярського накинулись усі:
— Ви завжди були лівим! Знаємо вас!
— Панове, який же я лівий?
— Знаємо, знаємо!..
— Лівий!
— Усі євреї ліві.
— Але, їй-богу, панове, цих жартів я не розумію.
— Лівий, лівий, не робіть з цього таємниці!
— Уночі спить і бачить уві сні Мілюкова!
— Кадет! Кадет!
— Кадети Фінляндію продали, — замимрив раптом Чарушников, — у японців гроші брали! Вірмешок розводили.
Кислярський не зніс потоку безпідставних обвинувачень. Блідий, поблискуючи очатами, голова біржового комітету ухопився за спинку стільця і дзвінким голосом сказав:
— Я завжди був октябристом і залишуся ним.
Почали розбиратись у тому, хто якій партії співчуває.
— Насамперед, панове, демократія, — сказав Чарушников, — наше міське самоврядування має бути демократичним. Але без кадетиків. Вони нам добру-таки гадючку вкинули сімнадцятого року!
— Сподіваюсь, — єхидно поцікавився губернатор, — поміж вас немає так званих соціал-демократів?
Лівіших від октябристів, яких на засіданні репрезентував Кислярський, не було нікого. Чарушников проголосив себе «центром». На крайньому правому фланзі стояв брандмейстер. Він був до такої міри правим, що навіть не знав, до якої партії належить.
Заговорили про війну.
— Не сьогодні-завтра, — сказав Дядьєв.
— Буде війна, буде.
— Раджу запаси деякі зробити, поки не пізно.
— Ви думаєте? — занепокоївся Кислярський.
— А як ви гадаєте? Ви думаєте, що під час війни можна буде що-небудь дістати? Одразу ж борошно з ринку геть! Срібні монетки — як крізь землю, папірці підуть всілякі, поштові марки, що ходять нарівні, і всяка така штука.
— Війна — справа вирішена.
— Як собі знаєте, — сказав Дядьєв, — а я всі вільні кошти кидаю на купівлю речей першої потреби.
— А ваші справи з мануфактурою?
— Мануфактура сама по собі, а борошно і цукор самі по собі. Отже, раджу і вам. Раджу настійно.
Полєсов посміхнувся:
— Як же більшовики будуть воювати? Чим? Чим вони будуть воювати? Старими гвинтівками? А повітряний флот? Мені один визначний комуніст казав, що у них — ну, як ви думаєте, скільки аеропланів?
— Штук двісті!
— Двісті? Не двісті, а тридцять два! А у Франції вісімдесят тисяч бойових літаків.
— Отак… Довели більшовики до ручки.
Розійшлись далеко за північ.
Губернатор пішов проводжати міського голову. Обидва йшли підкреслено рівно.
— Губернатор! — говорив Чарушников. — Який же з тебе губернатор, коли ти не генерал?
— Я цивільним генералом буду, а тобі заздро? Коли захочу, кину тебе в тюремний замок. Попосидиш у мене.
— Посадити мене неможливо. Я балотований, вшанований довір'ям.
— За балотованого двох небалотованих дають.
— Прош-шу зі мною не жартувати! — закричав раптом Чарушников на всю вулицю.
— Чого ж ти, дурню, кричиш? — запитав губернатор. — Хочеш в міліції ночувати?
— У міліції мені не можна ночувати, — одказав міський голова, — я радянський службовець…
Сяяла зоря. Ніч була чарівна. На Другій Радянській точилася далі суперечка губернатора з міським головою.
Розділ XX
Од Севільї До Гренади
Дозвольте, а де ж панотець Федір? Де стрижений священик церкви Фрола і Лавра? Він, здається, збирався піти на Виноградну вулицю, в будинок № 34, до громадянина Брунса? Де ж цей скарбошукач в образі ангела і заклятий ворог Іполита Матвійовича Вороб'янінова, що вартує нині в темному коридорі біля вогнетривкої шафи?
Зник панотець Федір. Закрутила його лиха година. Кажуть, що бачили його на станції Попасна Донецьких залізниць. Біг він по перону з чайником окропу…
Спрага опанувала панотця Федора. Закортіло йому багатства. Понесло його по Росії за гарнітуром генеральші Попової, в якому, ніде правди діти, ні чорта нема.
Їде панотець по Росії. Тільки листи дружині пише.
ЛИСТ ПАНОТЦЯ ФЕДОРА,
що його написав він у Харкові, на вокзалі, своїй дружині в повітове місто
Голубонько моя, Катерино Олександрівно!
Вельми перед тобою винен. Кинув тебе, сердешну, на самоті в такий час.
Мушу тобі усе розказати. Ти мене зрозумієш і, сподіваюсь, погодишся.
Ні в які живоцерковці я, звичайно, не пішов і йти не думав, і боже мене від цього борони.
Тепер читай уважно. Ми скоро заживемо інакше. Пам'ятаєш, я тобі говорив про свічковий заводик. Буде він у нас, і ще дещо, можливо, буде. І не доведеться вже тобі самій обіди варити та ще столовників держати. До Самари поїдемо і наймемо служницю.
Тут діло таке, але ти держи його у великому секреті, нікому, навіть Марії Іванівні, не кажи. Я шукаю скарб. Пам'ятаєш небіжчицю Клавдію Іванівну Пєтухову, вороб'яніновську тещу? Перед смертю Клавдія Іванівна відкрилась мені, що в її домі, в Старгороді, в одному з стільців у вітальні (їх усіх дванадцять) заховані її діаманти.
Ти, Катрусю, не подумай, що я злодій який. Ці діаманти вона відказала мені і звеліла стерегти їх від Іполита Матвійовича, її давнього мучителя.
От чому я тебе, сердешну, кинув так несподівано.
Ти вже мене не винувать.
Приїхав я до Старгорода, і уяви собі — цей старий женолюб теж там опинився. Довідався якось. Мабуть, стару перед смертю мордував. Жахлива людина! І з ним їздить якийсь карний злочинець, — найняв собі бандита. Вони на мене прямо накинулись, із світу звести хотіли. Та я не такий, мені пальця в рот не клади, не дався.
Спочатку я потрапив на хибну путь. Один стілець тільки найшов у вороб'яніновському домі (там нині богадільня); несу я мої меблі до себе в номери «Сорбонна», і раптом з-за рогу з риком чоловік на мене лізе, як лев, накинувся і схопився за стілець. Мало до бійки не дійшло. Осоромити мене хотіли. Потім я приглянувся, дивлюсь — Вороб'янінов. Поголився, уяви собі, і голову поголив, аферист, ганьбить себе на старості літ.
Розламали ми стілець — нічого там нема. Це потім я зрозумів, що на хибну путь потрапив. А в той час вельми засумував.
Обида взяла мене, і я цьому розпусникові всю правду виклав у вічі.
«Яке, — кажу, — стидов'я на старості літ, яка, — кажу, — дикість у Росії тепер настала: щоб предводитель дворянства на священнослужителя, аки лев, кидався і за безпартійність дорікав! Ви, — кажу, — ница людина, мучитель Клавдії Іванівни і мисливець на чуже добро, яке тепер належить державі, а не йому».
Соромно йому стало, і він пішов од мене геть, у дім розпусти, мабуть.
А я пішов до себе в номери «Сорбонна» і почав обмірковувати план на майбутнє. І зміркував я те, що дурневі цьому голеному ніколи б і на думку не спало: я вирішив найти того, хто розподіляв реквізовані меблі. Уяви собі, Катрусю, недарма я на юридичному факультеті учився, — пішло на користь. Найшов я того чоловіка. Другого ж дня найшов. Варфоломійович — вельми порядний дідок. Живе собі з старою бабусею, тяжкою працею хліб добуває. Він мені всі документи дав. Довелось, щоправда, дати нагороду за таку послугу. Зостався без грошей (але про це згодом). Виявилось, що всі дванадцять стільців із вітальні вороб'яніновського дому потрапили до інженера Брунса, на Виноградну вулицю, будинок № 34. Зауваж собі, що всі стільці потрапили до одної людини, чого я ніяк не сподівався (боявся, що стільці попадуть у різні місця). Я вельми цьому зрадів. Тут якраз у «Сорбонні» я знову зустрівся з мерзотником Вороб'яніновим. Я добре вичитав йому і його товариша, бандита, не пошкодував. Я дуже побоювався, що вони дізнаються про мій секрет, і причаївся в готелі до того часу, поки вони не виїхали.
Брунс, виявляється, із Старгорода виїхав 1923 року до Харкова, куди його призначено на службу. Від двірника я вивідав, що він повіз з собою всі меблі і вельми їх оберігає. Людина він, кажуть, статечна.
Сиджу тепер у Харкові на вокзалі і пишу от з якої нагоди. По-перше, дуже тебе кохаю і згадую, а по-друге, Брунса тут уже нема. Але ти не завдавай собі смутку. Брунс служить тепер у Ростові, в «Новоросцементі», як я довідався. Грошей у мене тільки-тільки на дорогу. Виїжджаю через годину товаро-пасажирським. А ти, моя люба, зайди, будь ласка, до зятя, візьми у нього п'ятдесят карбованців (він мені винен і обіцяв віддати) і перекажи в Ростов: головний поштамт, до запитання Федорові Івановичу Вострикову. Переказ, економії ради, надішли поштою. Коштуватиме тридцять копійок.
Що у нас чувати в місті? Що нового?
Чи приходила до тебе Кіндратівна? Панотцю Кирилові скажи, що скоро повернуся: мовляв, до умирущої тітки у Воронеж поїхав. Будь ощадна. Чи обідає ще Євстигнєєв? Кланяйся йому від мене. Скажи, що до тітки поїхав.
Яка погода? Тут, у Харкові, справжнє літо. Місто гомінливе — центр Української республіки. Після провінції здається, наче за кордон потрапив.
Зроби:
1) мою літню рясу в чистку оддай (краще 3 крб. за чистку оддати, ніж на нову витрачатись), 2) здоров'я шануй, 3) коли Гуленьці писатимеш, згадай ненароком, що я до тітки поїхав у Воронеж.
Кланяйся всім від мене. Скажи, що скоро приїду.
Ніжно цілую, обіймаю і благословляю.
Твій чоловік ФЕДЯ
Нотабене: де-то полює тепер Вороб'янінов?