— Скажіть, — перебив він, — ці двоє не з Ріо-де-Жанейро?

— Ні, — відповів співвітчизник, — вони з Чікаго. А я — перекладач з «Інтуристу».

— Що ж вони тут роблять на перехрестку доріг, у дикому древньому полі, далеко від Москви, від балету «Червоний мак», від антикварних магазинів і знаменитої картини художника Рєпіна «Іван Грозний вбиває свого сина»? Не збагну! Нащо ви їх сюди завезли?

— А хай їм біс! — нудьгуючи, сказав перекладач. — Третій день уже гасаємо по селах, як очманілі. Зовсім мене замучили. Багато я мав справ з іноземцями, але таких ще не бачив. — І він махнув рукою в бік своїх рум'яних супутників. — Всі туристи як туристи, бігають по Москві, купують в кустарних магазинах дерев'яні дзбани — піяла. А ці двоє відбились. Почали роз'їжджати по селах…

— Це похвально, — сказав Остап. — Широкі маси мільярдерів знайомляться з побутом нового, радянського села.

Громадяни міста Чікаго пихато стежили за лагодженням автомобіля. На них були сріблясті капелюхи, заморожені крохмальні комірці й червоні матові черевики.

Перекладач з обуренням глянув на Остапа і викрикнув:

— Як же! Отак їм і потрібне нове село! Селянський самогон їм потрібен, а не село!

При слові «самогон», яке перекладач вимовив з наголосом, джентльмени занепокоєно озирнулися і почали наближатись до співрозмовників.

— Ось бачте! — сказав перекладач. — Вони не можуть спокійно чути це слово.

— Гм… Тут якась таємниця, — сказав Остап. — Або ж зіпсований смак. Не розумію, як можна любити самогон, коли на нашій батьківщині є такий великий вибір благородних міцних напоїв.

— Все це значно простіше, аніж здається, — сказав перекладач. — Вони шукають рецепт виготовлення доброго самогону.

— Ну, звичайно! — викрикнув Остап. — Адже у них «сухий закон». Все зрозуміло… Дістали рецепт? Що, не дістали? Ну, ще б! Ви б ще приїхали на трьох автомобілях! Ясна річ: вас приймають за начальство. Ви і не дістанете рецепта, можу вас запевнити.

Перекладач почав скаржитись на іноземців:

— Вірите — напосіли на мене: скажи та скажи їм секрет самогону. А я ж не самогонник. Я член спілки робітників освіти. У мене в Москві старенька мати.

— А вам дуже хочеться повернутися в Москву? До матері? Перекладач жалібно зітхнув.

— В такому разі, засідання продовжується, — мовив Бендер. — Скільки дадуть ваші шефи за рецепт? Півтори сотні дадуть?

— Дадуть двісті,—прошепотів перекладач. — А ви справді маєте такий рецепт?

— Зараз же вам продиктую, тобто одразу ж після одержання грошей. Який завгодно: картопляний, пшеничний, абрикосовий, ячмінний, з ягід, шовковиці, з гречаної каші. Навіть із звичайнісінької табуретки можна гнати самогон. Дехто дуже полюбляє табуретівку. А ні — то можна просту кишмишівку чи слив'янку. Одно слово — перший-ліпший з півтораста самогонів, які мені відомі.

Остапа відрекомендували американцям. У повітрі довго плавали ввічливо підняті капелюхи. Потому приступили до справи.

Американці вибрали пшеничний самогон, який привабив їх простим способом виробки. Рецепт довго записували в блокноти. Остап розповів американським ходакам і найкращу конструкцію кабінетного самогонного апарата, який легко приховати від стороннього ока в тумбі письмового столу. Це вже без плати, як премію. Ходоки запевнили Остапа, що при американській техніці виготовити такий апарат дуже легко. Остап, з свого боку, запевнив американця, що апарат його конструкції дає в день відро чудового ароматного перваку.

— О! — вигукнули американці.

Вони вже чули це слово в одній поважній родині в Чікаго. І там «pervatsh'e» дістає пречудові референції. Глава цього сімейства свого часу побував з американським окупаційним корпусом в Архангельську, пив там «pervatsh» і з тих пір не може забути чарівного стану, в який він потрапляв завдяки цьому напою.

В устах розомлілих туристів грубе слово «первак» звучало ніжно, манливо.

Американці з легкою душею віддали двісті карбованців і довго трясли руку Бендеру. Паніковському і Балаганову теж пощастило поручкатися з громадянами заатлантичної республіки, змученими «сухим законом». Перекладач на радощах чмокнув Остапа в тверду щоку і просив заходити, додавши до цього, що стара мати буде дуже рада. Одначе адреси чомусь не лишив.

Здружившись, мандрівники посідали у свої машини. Козлевич на прощання зіграв матчиш, і під його веселі звуки автомобілі помчали в протилежні боки.

— Бачте, — сказав Остап, коли американська машина зникла в куряві,—все сталося так, як я вам казав. Ми їхали. На дорозі валялися гроші. Я Їх підібрав. Гляньте, вони навіть не припали пилом…

І він зашелестів пачкою «новеньких кредиток.

— Власне кажучи, хвастатись нічим, комбінація простенька. Охайність, чесність — ось що цінно. Двісті карбованців. За п'ять хвилин. І я не тільки не порушив законів: навпаки, навіть зробив приємну для багатьох справу. Екіпажу «Антилопи» я дістав гроші, старенькій матері повернув сина-перекладача і нарешті задовольнив духовну спрагу громадян країни, з якою як-не-як ми маємо торгові зв'язки.

Наближався час обіду. Остап заглибився над картою пробігу, видерту ним з автомобільного журналу, і повідомив про наближення міста Лучанська.

— Місто дуже невелике, — сказав Бендер, — це кепсько. Що менше місто, то довші привітальні промови. А тому попросимо люб'язних господарів міста на перше дати обід, а промови на друге. В антракті я подбаю про вашу екіпіровку. Паніковський! Ви починаєте забувати свої обов'язки. Поновіть плакат на своєму місці.

Козлевич вже набив руку на урочистих фінішах і спинив машину перед самісінькою трибуною. Тут Бендер обмежився коротеньким привітанням. Домовилися провести мітинг о другій годині. Підкріпившись даровим обідом, автомобілісти в доброму настрої пішли до магазину готового одягу. їх оточував натовп. Антилопівці гідно несли тягар слави, який несподівано впав на них. Вони йшли посеред вулиці, тримаючись за руки і погойдуючись, наче матроси в чужоземному порту. Рудий Балаганов, що справді нагадував молодого боцмана, почав співати морську. пісню.

Магазин «Одяг чоловічий, жіночий і дитячий» причаївся під величезною вивіскою, яка затулила собою весь двоповерховий будинок.

На вивісці було намальовано десятки фігур: жовтолиці мужчини з тоненькими вусиками, в шубах з відкинутими тхорячими полами, дами з муфтами в руках, коротконогі діти у матроських костюмчиках, комсомолки в червоних косинках і похмурі господарники у фетрових, по самісінькі стегна, чоботях. І вся ця розкіш — розбивалася об малесенький папірець, приклеєний до дверей магазину.

— Як же грубо, — сказав Остап, входячи, — одразу видно провінцію. Написали б як пишуть у Москві: «Брюк нема», пристойно і благородно. Задоволені громадяни розходяться по своїх домівках.

В магазині автомобілісти затрималися недовго. Для Балаганова знайшлася канареєчна ковбойська сорочка в широку клітку і стетсонівський капелюх з дірочками. Козлевичу довелося задовольнитися обіцяним хромовим картузом і такою ж тужуркою, яка виблискувала наче пресована ікра. Довго марудилися з Паніковським. Довгополий сюртук пастора і м'який капелюх, які, за задумом Бендера, мали облагородити зовнішній вигляд порушника конвенції, відпали в першу ж хвилину. Магазин міг запропонувати лише костюм пожежника: куртку з золотими насосами в петлицях, волохаті напівшерстяні штани і картуз з синім кантом. Паніковський довго підстрибував перед хвилястим дзеркалом.

— Не розумію, — сказав Остап, — чим вам не до вподоби костюм пожежника? Все ж таки це краще, аніж костюм короля у вигнанні, який ви носите зараз. А ну, повернись-но, синку! Чудово! Скажу вам відверто: це личить вам більше, як запроектовані мною сюртук і капелюх.

На вулицю вийшли в новому убранні.

— Мені потрібен смокінг, — сказав Остап, — але тут його нема. Почекаємо кращих часів.

Остап відкрив мітинг з піднесенням, не підозрюючи, яка гроза насувається на пасажирів «Антилопи». Він був дотепним, розповідав смішні дорожні пригоди і єврейські анекдоти, чим дуже сподобався публіці. Кінець промови він присвятив розгляду давно назрілої автопроблеми.