— Куди? Куди? — забелькотав секретар, кидаючись за фаетоном. — Ви дезертир трудового фронту!

З папки «Musigue» вилетіли аркушики цигаркового паперу з якимись бузковими «слухали — ухвалили».

Приїжджий, що з цікавістю спостерігав цей інцидент, — постояв хвилину на спорожнілій площі й ще переконливішим тоном промовив;

— Ні, це не Ріо-де-Жанейро.

За хвилину він уже стукав у двері кабінету голови виконкому.

— Вам кого? — запитав його секретар, що сидів за столом біля дверей. — Вам чого до голови? У якій справі?

Очевидно, відвідувач досконало знав систему поводження з секретарями державних, господарчих і громадських організацій. Він і не думав запевняти, що прибув у терміновій казенній справі.

— В особистій, — сухо сказав він, навіть не дивлячись на секретаря; просунув голову у двері:—До вас можна? — І, не чекаючи відповіді, наблизився до письмового столу. — Здрастуйте, ви мене не пізнаєте?

Голова виконкому, чорноокий огрядний чолов'яга у синьому піджаці і таких самісіньких штанях, заправлених у чоботи на високих скороходських закаблуках, глянув на відвідувача досить неуважно і заявив, що не пізнає.

— Невже не пізнаєте? А, до речі, багато людей вважають, що я дуже схожий на свого батька.

— Я теж дуже схожий на свого батька, — нетерпляче сказав відвідувачеві голова. — Ви з чим до мене, товаришу?

— Тут справа вся в тім, хто батько, — журно зауважив відвідувач. — Я син лейтенанта Шмідта.

Голова виконкому зніяковів. Він підвівся. Враз пригадав образ славнозвісного революційного лейтенанта з блідим обличчям і в чорній пелерині, з бронзовими застібками-левами. Поки він міркував, що б його, відповідне для такого випадку, сказати синові чорноморського героя, відвідувач роздивлявся поглядом примхливого покупця умеблювання кабінету.

Колись, за царату, присутствені місця меблювали за певним трафаретом. Було винайдено особливу породу казенних меблів: плоскі, під саму стелю, шафи, дерев'яні канапи з важкими тридюймовими полірованими сидіннями, столи на товстих більярдних ніжках і дубові парапети, які відділяли «присутствіє» від зовнішнього неспокійного світу. З часу революції ця порода меблів майже зникла і секрет її виробництва згубили. Люди забули, як треба обладнувати приміщення урядових осіб, і службові кабінети заполонили предмети, які до того вважалися невід'ємним атрибутом приватної квартири. В установах з'явилися пружинні адвокатські канапи з дзеркальною поличкою для семи фарфорових слонів, які немовбито приносять щастя, полиці для посуду, етажерочки, розсувні шкіряні крісла для ревматиків і блакитні японські вази. В кабінеті голови арбатовського виконкому, окрім звичайного письмового столу, прижилися ще й два пуфики, оббиті посотаним рожевим шовком, картата козетка, атласний екран з Фузі-Ямою і з квітучою вишневою гілкою і дзеркальна слов'янська шафа грубої базарної роботи.

«А шафочка, — бачу, — типу «Гей, слов'яни!» — подумав відвідувач. — Тут багато не візьмеш. Ні, це не Ріо-де-Жанейро».

— Дуже добре, що ви зайшли, — нарешті промовив голова. — Ви, напевне, з Москви?

— Еге ж, проїздом, — одповів відвідувач, розглядаючи козетку і щодалі все більше переконуючись, що фінансові справи виконкому кепські. Він оддавав перевагу виконкомам, що були обставлені новими шведськими меблями ленінградського деревотресту.

Голова виконкому вже хотів було запитати про мету приїзду лейтенантського сина в Арбатов, але несподівано для самого себе жалібно посміхнувся і сказав:

— Церкви у нас чудові. Тут уже з Головнауки приїздили, збираються реставрувати. Скажіть, а чи ви самі пам'ятаєте повстання на панцирникові «Очаков»?

— Туманно, туманно, — одповів відвідувач. — У ту героїчну добу я був ще безмірно малий. Я був немовлям.

— Пробачте, а як вас звати?

— Микола… Микола Шмідт.

— А по батькові?

«Ой як погано!» — подумав відвідувач, який і сам не знав, як звати його батька.

— Та-ак, — протягнув він, уникаючи прямої відповіді, — тепер багато є таких, що не знають імен героїв… Почаділи від непу… Немає колишнього ентузіазму. Я, власне, потрапив до вашого міста випадково. Неприємність в дорозі… Залишився без грошей.

Голова дуже зрадів раптовій зміні напряму розмови. Це ж ганьба, що він забув ім'я очаковського героя.

«Справді, — міркував він, люб'язно дивлячись у натхненне обличчя героя, — нидієш тут за роботою. Забуваєш великі віхи історії».

— Як ви кажете? Без грошей? Цікаво…

— Звичайно, я міг би звернутися до приватної особи, — продовжував відвідувач, — мені будь-хто дасть, але ви розумієте, це не зовсім зручно з політичної точки зору… Син революціонера — і раптом просить гроші у приватної особи, у непмана…

Останні слова син лейтенанта промовив з надривом. Голова виконкому тривожно прислухався до нових інтонацій в голосі відвідувача. «А що, як припадочний? — подумав він. — Матимеш халепу!»

— І дуже добре зробили, що не звернулися до приватника, — сказав зовсім спантеличений голова.

Потім син чорноморського героя лагідно, без натиску, перейшов до діла. Він просив п'ятдесят карбованців. Голова виконкому, затиснутий у вузенькі рамки місцевого бюджету, спромігся дати лише вісім карбованців і три талони на обід в кооперативній їдальні «Колишній друг шлунка».

Син героя поклав гроші й талони в глибокі кишені приношеного сірого «в яблуках» піджака і вже збирався підвестись з рожевого пуфа, коли за дверима кабінету почув тупотіння і заперечувальний вигук секретаря.

Двері зненацька розчинилися і на порозі показався новий відвідувач.

— Хто тут головний? — запитав він, тяжко дихаючи і нишпорячи блудливими очима по кімнаті.

— Ну, я, — сказав голова.

— Здрастуй, начальник, — гаркнув новоприбулий, простягаючи лопатоподібну долоню. — Будьмо знайомі. Син лейтенанта Шмідта.

— Хто? — перепитав глава міста, вирячивши очі.

— Син великого незабутнього героя лейтенанта Шмідта, — повторив прибулий.

— Та ось же сидить товариш — син товариша Шмідта, Микола Шмідт!

І голова виконкому, зовсім збентежившись, вказав на першого відвідувача, обличчя якого враз набуло сонного виразу.

В житті двох шахраїв настала лоскотна хвилина. В руках скромного і довірливого голови виконкому в першу-ліпшу мить міг блиснути довгий неприємний меч Немезіди. Обставини давали лише одну секунду для створення рятівної комбінації. В очах другого сина лейтенанта Шмідта спалахнув жах. Його постать в літній сорочці «Парагвай», в штанях з матроським клапаном і голубуватих парусинових черевиках, яка ще хвилину тому здавалася різкою, вугластою, стала розпадатись, втратила свої грізні обриси і вже зовсім не викликала ніякої поваги. На обличчі голови виконкому з'явилася лиховісна посмішка.

І саме тоді, коли другому синові лейтенанта Шмідта здавалося, що вже все пропало і що страшний гнів глави міста зараз впаде на його руду голову, з рожевого пуфика прийшов порятунок.

— Васю! — заволав перший син лейтенанта Шмідта, підводячись. — Рідний братику! Пізнаєш брата Колю? І перший син стис в обіймах другого сина.

— Пізнаю! — вигукнув Вася мов сліпий, якому щойно повернувся зір. — Пізнаю брата Колю!

Щаслива зустріч позначилася такими сумбурними виявами любові, такими неймовірними по силі обіймами, що в другого сина чорноморського революціонера від болю сполотніло обличчя. Брат Коля на радощах добре прим'яв його…

Обнімаючись, обидва брати нишком поглядали на голову виконкому, обличчя якого не втрачало кислого виразу. Зважаючи на це, рятівну комбінацію довелося розвинути, поповнити побутовими деталями і новими, невідомими ще Істпарту подробицями повстання моряків у 1905 році.

Тримаючись за руки, брати присіли на козетку і, не зводячи улесливих очей з голови, поринули у спогади.

— Яка дивовижна зустрічі — фальшиво вигукнув перший син, запрошуючи поглядом голову виконкому взяти участь у родинному торжестві.

— Авжеж, — промовив голова виконкому примороженим голосом. — Буває, буває.