молодий чоловік зупинився, щоб прикурити у двірника, що сидів на камінній лаві при воротях.

— А що, батьку, — спитав молодий чоловік, затягнувшись, — наречені у вас в місті є?

Старий двірник анітрохи не здивувався.

— Кому й кобила наречена, — відказав він, охоче пристаючи до розмови.

— Ніяких запитань більше не маю, — швидко проказав молодий чоловік.

І одразу ж поставив нове запитання:

— У такому домі та без наречених?

— Наших наречених, — заперечив двірник, — давно на тому світі з ліхтарями шукають. У нас тут державна богадільня: старі баби живуть на повному пенсіоні.

— Розумію. Це котрі ще до історичного матеріалізму народилися?

— Це таки правда. Коли народились, тоді й народились.

— А в цьому домі що було до історичного матеріалізму?

— Коли було?

— Та тоді, за старого режиму.

— А, за старого режиму жив мій пан.

— Буржуй?

— Сам ти буржуй! Сказано тобі — предводитель дворянства.

— Пролетар, кажеш?

— Сам ти пролетар! Сказано тобі — предводитель.

Розмова з розумним двірником, що кепсько розбирався в класовій структурі суспільства, тривала б ще бозна-скільки часу, якби молодий чоловік не взявся до справи рішучіше.

— От що, дідусю, — мовив він, — непогано б вина випити.

— Ну, почастуй.

На годину обидва зникли, а коли повернули назад, двірник був уже найвірніший друг молодому чоловікові.

— То я у тебе переночую, — сказав новий друг.

— Про мене хоч все життя живи, раз хороший чоловік.

Домігшись так швидко свого, гість моторно спустився в двірницьку, зняв апельсинні штиблети і витягся на лаві, обмірковуючи план дії на завтра.

Звали молодого чоловіка Остап Бендер. Із своєї біографії він звичайно повідомляв тільки одну подробицю: «Мій тато, — казав він, — був турецько-підданий». Син турецько-підданого за все своє життя перемінив багато професій. Жвавість характеру, що заважала йому присвятити себе будь-якій одній роботі, раз у раз кидала його в різні кінці країни і тепер привела в Старгород без шкарпеток, без ключа, без квартири і без грошей.

Лежачи в теплій до смороду двірницькій, Остап Бендер одшліфовував у думках два можливі варіанти своєї кар'єри.

Можна було стати багатоженцем і спокійно переїжджати з міста в місто, тягаючи за собою новий чемодан із захопленими у чергової дружини коштовними речами.

А можна було завтра ж піти до Стардиткомісії і запропонувати їм взяти на себе поширення не написаної, але геніально задуманої картини: «Більшовики пишуть листа Чемберленові», за популярною картиною художника Рєпіна «Запорожці пишуть листа султанові». На випадок успіху цей варіант міг би дати карбованців чотириста.

Обидва варіанти придумав Остап під час свого останнього перебування в Москві. Варіант з багатоженством народився під впливом вичитаного у вечірній газеті судового звіту, де ясно було сказано, що якийсь багатоженець дістав лише два роки без суворої ізоляції. Варіант № 2 народився в голові Бендера, коли він на контрамарку оглядав виставку АХРР^[1].

Однак обидва проекти мали свої хиби. Почати кар'єру багатоженця без чудового, сірого в яблуках костюма була річ неможлива. До того ж треба було мати бодай десять карбованців для шику і принади. Можна було, звичайно, женитись і в похідному зеленому костюмі, бо чоловіча сила і краса Бендера для провінціальних Маргарит на відданні були абсолютно непереможні, але це було б, як казав Остап: «Низький сорт, нечиста робота». З картиною теж не все» було гаразд: могли трапитись суто технічні труднощі. Чи зручно буде малювати т. Калініна в папасі і білій бурці, а т. Чичеріна — голим по пояс? На всяк випадок, певна річ, можна намалювати всіх персонажів у звичайних костюмах, але це вже не те.

— Не буде того ефекту! — сказав Остап уголос.

Тут він помітив, що двірник уже давно про щось палко говорить. Виявляється, двірник поринув у спогади про колишнього власника будинку:

— Поліцмейстер під козирок йому брав… Приходиш до нього, приміром, буду говорити, на Новий рік з привітанням — трояка дає… На Великдень, приміром, буду говорити, іще трояк. Та, приміром, у день янгола їхнього поздоровляєш… Ну, от самих поздоровних за рік карбованців п'ятнадцять і набіжить… Медаль навіть обіцявсь мені виклопотати. «Я, — каже, — хочу, щоб двірник у мене з медаллю був». Так і говорив: «Ти, Тихоне, вважай, що ти вже з медаллю…»

— Ну і що, дали?

— Та ти зажди… «Мені, — каже, — двірника без медалі не треба». В Санкт-Петербург поїхав по медаль. Ну, за першим разом, буду говорити, не вийшло. Панове чиновники не захотіли. «Цар, — кажуть, — за кордон поїхав, зараз ніяк не можна». Наказав мені пан дожидати. «Ти, — каже, — Тихоне, дожидай, без медалі не будеш».

— А твого пана що, коцнули? — несподівано запитав

Остап.

— Ніхто не коцав. Сам поїхав. Чого йому тут було із солдатнею сидіти… А тепер медалі за двірницьку службу дають?

— Дають. Можу тобі виклопотати.

Двірник з повагою подивився на Бендера:

— Мені без медалі не можна. У мене служба така.

— Куди ж твій пан поїхав?

— А хто його зна! Люди казали, до Парижа поїхав.

— А!.. Білої акації, квіти еміграції… Він, значить, емігрант

— Сам ти емігрант… У Париж, люди кажуть, поїхав. А будинок під баб старих забрали. Їх хоч щодня поздоровляй — гривеника не дадуть!.. Ех! Пан був!..

У цей момент над дверима засмикавсь іржавий дзвінок. Двірник, покректуючи, поплентавсь до дверей, одчинив їх і у великому сум'ятті одступив.

На верхній приступці стояв Іполит Матвійович Вороб'янінов, чорновусий і чорноволосий. Очі йому сяяли під пенсне довоєнним блиском.

— Пан! — з почуттям промимрив Тихін. — Із Парижа!

Іполит Матвійович, збентежений присутністю в двірницькій стороннього, голі фіолетові ступні якого тільки тепер побачив з-за краю стола, знітився і хотів був тікати, але Остап Бендер жваво зірвався на ноги і низько схилився перед Іполитом Матвійовичем.

— У нас хоч і не Париж, але просимо до нашого куреня.

— Здрастуй, Тихоне, — змушений був сказати Іполит Матвійович, — я зовсім не з Парижа. Що це тобі в голову вдарило!

Але Остап Бендер, чий довгий благородний ніс виразно чув запах печеного, не дав двірникові й писнути.

— Чудово, — сказав він, скосивши око, — ви не з Парижа. Звичайно, ви приїхали з Кологрива провідати свою небіжчицю бабусю.

Кажучи так, він ніжно обняв очманілого двірника і вигнав його, перш ніж той зрозумів, що сталося, а коли отямився, то міг зміркувати тільки те, що з Парижа приїхав пан, що його, Тихона, вигнали з двірницької і що в лівій руці йому затиснутий паперовий карбованець.

Старанно зачинивши за двірником двері, Бендер обернувся до Вороб'янінова, що все ще стояв посеред кімнати, і сказав:

— Спокій, все гаразд. Моє прізвище Бендер! Може, чували?

— Не чув, — нервово відказав Іполит Матвійович.

— Ну, звичайно, звідки ж у Парижі може бути відоме ім'я Остапа Бендера? Тепло тепер у Парижі? Гарне місто. У мене там двоюрідна сестра замужем. Недавно прислала мені шовкову хустку в рекомендованім листі..

— Що за нісенітниця! — скрикнув Іполит Матвійович. — Які хустки? Я приїхав не з Парижа, а…

— Чудово, чудово! З Моршанська.

Іполит Матвійович ніколи ще не мав діла з таким темпераментним молодим чоловіком, як Бендер, і відчув себе недобре.

— Ну, знаєте, я піду, — сказав він.

— Куди ж ви підете? Вам нікуди квапитись. ДПУ до вас само прийде.

Іполит Матвійович не знайшов, що відказати, розстебнув пальто з потертим оксамитовим коміром і сів на лаву, недоброзичливо поглядаючи на Бендера.

— Я вас не розумію, — сказав він ледве чутним голосом.

— Це не страшно. Зараз зрозумієте. Одну хвилиночку.

Остап озув на голі ноги апельсинні штиблети, пройшовся по кімнаті і почав: