Карета мала на собі герб МКГ^[4], мала призначення перевозити сміття, і абсолютно нічого не відбивалося на її дощатих стінках.

На козлах сидів бравий дідок з пухнастою сивою бородою. Якби Іполит Матвійович знав, що кучер не хто інший, як граф Олексій Буланов, славетний гусар-схимник, він, напевне, гукнув би на дідка, щоб поговорити з ним про прекрасні часи.

Граф Олексій Буланов був вельми заклопотаний. Нахльостуючи коней, він сумно думав про бюрократизм, що роз'їдає асенізаційний підвідділ, бюрократизм, через який графові от уже півроку не видавали належного за гендоговором спецфартуха.

— Слухайте, — сказав раптом великий комбінатор, — як вас звали у дитинстві?

— А навіщо вам?

— Та так! Не знаю, як вас називати. Вороб'яніновим звати вас набридло, Іполитом Матвійовичем — надто кисло. Як же вас звали? Іпа?

— Киса, — одказав Іполит Матвійович, посміхаючись.

— Конгеніально! Так от що, Кисо, — погляньте, будь ласка, що у мене на спині. Болить між лопаток.

Остап стяг через голову сорочку «ковбой». Перед Кисою Вороб'яніновим одкрилась широка спина провінціального Антонія, спина чарівної форми, але до певної міри бруднувата.

— Ого, — сказав Іполит Матвійович, — червона пляма якась.

Поміж лопаток великого комбінатора цвіли фіалками і переливались нафтовою райдугою синяки найдивовижніших обрисів.

— Слово честі, цифра вісім! — вигукнув Вороб'янінов. — Перший раз бачу такий синяк.

— А другої цифри нема? — спокійно запитав Остап.

— Начебто буква Р.

— Запитань більше не маю. Все зрозуміле. Проклята ручка! Бачите, Кисо, як я страждаю, на які небезпеки наражаю себе заради ваших стільців. Ці арифметичні знаки прописала мені велика самопадна ручка з пером номер вісімдесят шість. Треба вам сказати, що проклята ручка впала мені на спину тої самої хвилини, коли я засунув руки в нутро редакторського стільця. А ви, нічого до пуття ви і не вмієте. Ізнуренковський стілець хто зіпсував так, що мені потім довелося за вас відбуватись? Про аукціон я вже й не кажу. Найшли час для кобеляжу! У ваших літах кобелювати просто шкідливо! Шануйте своє здоров'я!.. Інша річ — я! За мною стілець вдовиці! За мною — два щукінських! Ізнуренковський стілець в остаточному підсумку зробив я! До редакції і до Ляпіса я ходив! І тільки один-єдиний стілець ви довели до переможного кінця, та й то за допомогою нашого священного ворога — архієпископа.

Нечутно ступаючи по кімнаті босими ногами, технічний директор напоумляв покірного Кису.

Стілець, що зникнув у товарному дворі Жовтневого вокзалу, ще досі був темною плямою на блискучому плані концесійних робіт. Чотири стільці в театрі Колумба — це була певна здобич. Але театр виїздив у подорож по Волзі з тиражним пароплавом «Скрябін» і сьогодні показував прем'єру «Одруження» останнім спектаклем сезону. Треба було вирішити, — чи залишатись у Москві для розшуків зниклого в просторах Каланчівського майдану стільця, чи виїхати разом з трупою в гастрольне турне. Остап схилявся до останнього.

— А то, може, поділимось? — запитав Остап. — Я поїду з театром, а ви залишайтесь і простежте за стільцем у товарнім дворі.

Але Киса так лякливо моргав сивими віями, що Остап одразу змінив пропозицію.

— З двох зайців, — сказав він, — вибирають того, який жирніший. Поїдьмо разом. Але витрати будуть великі. Потрібні будуть гроші. У мене залишилось шістдесят карбованців. У вас скільки? Ах, я і забув! У ваших літах дівоче кохання так дорого коштує! Постановляю: сьогодні ми ідемо в театр на прем'єру «Одруження». Не забудьте одягти фрак. Якщо стільці іще на місці і їх не продали за борги соцстрахові, завтра ж ми виїздимо. Пам'ятайте, Вороб'янінов, настає останній акт комедії: «Скарби моєї тещі». Наближається фініта-ля-комедія, Вороб'янінов! Не дихайте, мій давній друже! Рівняйтесь на рампу! О моя молодість! О пахощі куліс! Скільки спогадів! Скільки інтриг! Скільки таланту я показав свого часу в ролі Гамлета! Одне слово, засідання триває далі!

Заради економії пішли до театру пішки. Ще було зовсім видно, але ліхтарі вже сяяли лимонним світлом. Перед очима у всіх гинула весна. Пилюга гнала її з майданів, гарячий вітерець одтискав її в провулок. Там бабусі голубили красуню і пили з нею чай у двориках, за круглими столами. Але життя весни кінчилося — в люди її не пускали. А їй так хотілося до пам'ятника Пушкіну, де вже прогулювались молоді люди в строкатеньких кепках, брюках-дудочках, галстуках «собача радість» і черевичках «джиммі».

Дівчата, обсипані ліловою пудрою, циркулювали поміж храмом МССТ^[5] і кооперативом «Комунар» (поміж кол. Філіпповим і кол. Єлісєєвим). Дівчата голосно лаялись. У цей час перехожі уповільняли ходу, але не тільки тому, що Тверська ставала тісна. Московські коні були не кращі за старгородські: вони теж навмисне постукували копитами по торцях бруку. Велосипедисти безшумно летіли із стадіону «Юних піонерів», з першого великого міжнародного матчу. Морозивник котив свою зелену скриню, повну травневого грому, боязко косячи око на міліціонера; але міліціонер, скований світним семафором, яким регулював вуличний рух, був зовсім безпечний.

У всій цій метушні йшли двоє друзів. Спокуса чигала на кожному кроці. У крихітних обжиралівках перед очима всієї вулиці смажили шашлики карські, кавказькі і філейні. Гарячий і пронизливий дим клубився до ясненького неба. З пивних, ресторанчиків і кіно «Великий німий» долинала струнна музика. Біля трамвайної зупинки гарячкував гучномовець.

Треба було поспішати. Друзі вступили в лункий вестибюль театру Колумба.

Вороб'янінов кинувся до каси і прочитав розцінку на місця.

— Все-таки, — сказав він, — дуже дорого. Шістнадцятий ряд — три карбованці.

— Як я не люблю, — зауважив Остап, — цих міщан, провінціальних йолопів! Куди ви полізли? Хіба не бачите, що це каса?

— Ну а куди ж? Адже без білета не пустять!

— Кисо, ви вульгарна людина. У кожному впорядкованому театрі є два віконечка. У віконце каси звертаються тільки закохані і багаті спадкоємці. Решта громадян (їх, як можете зауважити, переважна більшість) звертаються безпосередньо до віконечка адміністратора.

І справді, перед віконцем каси стояло чоловік п'ять скромно одягнених людей. Зате біля віконця адміністратора було шумно і весело. Там стояла строката черга. Молоді люди, у фасонних піджаках і штанах того крою, який провінціалові може тільки приснитися, впевнено розмахували записочками від знайомих їм режисерів, акторів, редакцій, театрального костюмера, начальника районної міліції та інших, тісно зв'язаних з театром осіб, як-от: членів асоціації теа- і кінокритиків, товариства «Сльози бідних матерів», шкільної ради Майстерні циркового експерименту і якогось «Фортінбраса при Умслопогасі». Чоловік вісім стояли із записками від Еспера Еклеровича.

Остап врізався в чергу, розштовхав фортінбрасівців і з криком: «Мені тільки довідку, хіба не бачите, що я навіть калош не зняв», — пробився до віконечка і заглянув всередину.

Адміністратор працював, як вантажник. Світлий діамантовий піт зрошував йому масне лице. Телефон тривожив його щохвилини і дзвонив з упертістю трамвайного вагона, що пробирається через Смоленський ринок.

— Мерщій, — крикнув він до Остапа, — ваш папірець!

— Два місця, — сказав Остап тихо, — в партері.

— Кому!

— Мені!

— А ви хто такий, щоб я вам давав місця?

— А я все-таки думаю, що ви мене знаєте.

— Не пізнаю.

Але погляд незнайомого був такий чистий, такий ясний, що рука адміністратора сама призначила Остапові два місця в одинадцятім ряду.

— Ходять всякі там, — сказав адміністратор, знизавши плечима, — хто їх зна, хто вони такі? Може, він я Наркомосвіти? Здається, я його бачив у Наркомосвіті. Де я його бачив?

І, машинально видаючи перепустки щасливим теа- і кіно-критикам, притихлий Яків Менелайович згадував, де він бачив ці чисті очі.