«Дорога Тілі, — писав інженер своїй нареченій в Аахен, — ось уже десять днів я живу в Чорноморську, але до роботи в концерні «Геркулес» ще не приступив. Боюсь, що за ці дні мені вирахують з договірних сум».

Одначе п'ятнадцятого числа артільник-касир вручив Заузе півмісячну зарплатню.

— Чи не здається вам, — сказав Генріх своєму новому другові Бомзе, — що гроші мені виплатили даремно? Я не виконую ніякої роботи. -

— Облиште, колего, ці похмурі думки! — вигукнув Адольф Миколайович. — А втім, якщо хочете, можемо поставити вам спеціальний стіл у моєму кабінеті.

Після цього Заузе, сидячи за спеціальним особистим столом, писав своїй нареченій:

«Мила крихітко! Я живу дивним і незвичним життям. Я нічого не роблю, але одержую гроші пунктуально, у терміни, визначені угодою. Все це мене дивує. Розкажи про це нашому другові, доктору Бернгарду Гернгроссу. Це його зацікавить».

Полихаєв, приїхавши з Москви і дізнавшись, що Заузе вже має стіл, зрадів:

— Ну, от і добре! — сказав він. — Хай Скумбрієвич введе німця в курс справи.

Та Скумбрієвич, який з запалом віддався організації великого гуртка гармоністів-баяністів, перекинув німця Адольфу Миколайовичу. Бомзе це не сподобалося. Німець заважав йому закушувати і взагалі ліз не в свої справи, і Бомзе здав його в експлуатаційний відділ. Але через те, що цей відділ в той час перебудовував свою роботу, що позначалося у безкінечному пересовуванні столів з місця на місце, Генріха Марію сплавили у фінобліковий зал. Тут Арников, Дрейфус, Сахарков, Корейко і Борисохлєбський, які не знали (німецької мови, вирішили, що Заузе іноземний турист з Аргентіни і цілими днями роз'яснювали йому геркулесівську систему бухгалтерії. При цьому вони користувалися азбукою для глухонімих.

Через місяць дуже збуджений Заузе спіймав Скумбрієвича в буфеті і почав кричати:

— Я не хочу одержувати гроші дарjм! Дайте мені роботу! Якщо так буде й далі, я скаржитимусь вашому патронові!

Кінець промови іноземного спеціаліста не сподобався Скумбрієвичу. Він викликав до себе Бомзе.

— Що з німцем? — запитав він. — Чого він казиться?

— Знаєте що, — сказав Бомзе, — по-моєму, він просто склочник. Їй-богу. Сидить людина за столом, нічого не робить, дістає тьму грошей, ще й скаржиться.

— Дійсно, склочник, — погодився Скумбрієвич. — А ще й німець. До нього треба застосувати репресії. Я скажу при нагоді Полихаєву. Той враз зігне його в баранячий ріг!

Одначе Генріх Марія вирішив пробитися до Полихаєва сам. Але в зв'язку з тим, що начальник «Геркулеса» був гідним представником працівників, які «хвилину тому вийшли» чи «щойно були тут», спроба ця привела його лише до сидіння на дерев'яній канапі і до вибуху, жертвою якого стали невинні діти лейтенанта Шмідта.

— Бюрократизмус! — кричав німець, в нестямі переходячи на російську мову.

Остап мовчки взяв європейського гостя за руку, підвів його до скриньки для скарг, яка висіла на стіні, і сказав, як глухому:

— Сюди! Розумієте? В скриньку. Шрайбен, шріб, гешрібен. Писати. Розумієте? Я пишу, ти пишеш, він пише, вона, воно пише. Розумієте? Ми, ви, вони пишуть скарги і кладуть у цей ящик. Класти! Дієслово «класти». Ми, ви, вони кладуть скарги… І ніхто їх не виймає. Виймати! Я не виймаю, ти не виймаєш…

Та в цю мить комбінатор побачив у кінці коридора широкі стегна Скумбрієвича і, не закінчивши урок граматики, побіг за невловимим громадським діячем.

— Тримайся, Німеччино! — підбадьорливо крикнув німцеві Балаганов, наздоганяючи командора.

Та як Остапові не було прикро, Скумбрієвич знову зник, ніби раптом дематеріалізувався.

— Це вже містика, — сказав Бендер, покручуючи головою. — Щойно була людина — й нема її.

Молочні брати в нестямі почали відчиняти всі двері підряд. Але вже з третьої кімнати Балаганов вискочив як з ополонки. Лице його невралгічно скособочилось.

— Ва-ва, — сказав уповноважений у справі копит, притиснувшись до стіни. — Ва-ва-ва…

— Що з вами, дитино моя? — запитав Бендер. — Вас хтось образив?

— Там, — пробурмотів Балаганов, простягаючи тремтячу руку.

Остап відчинив двері й побачив чорну труну. Труна стояла посеред кімнати на канцелярському столі з тумбами. Остап зняв свій капітанський картуз і навшпиньки підійшов до труни. Балаганов з острахом стежив за його діями. За хвилину Остап пальцем покликав Балаганова і вказав йому на великий білий напис на чорних схилах труни:

— Ви бачите, Шуро, що тут написано? — сказав він. — «Смерть бюрократизму!» Тепер ви заспокоїлись!

Так, це була чудова агітаційна труна, яку у великі свята геркулесівці виволікали на вулицю і з піснями носили по всьому місту. Як правило, труну підтримували плечима Скумбрієвич, Бомзе, Берлага і сам Полихаєв, який був людиною демократичною і не соромився показуватися на людях разом із своїми підлеглими на різних демонстраціях і політкарнавалах. Скумбрієвич дуже поважав цю труну і надавав їй великого значення. Іноді, підв'язавшись фартухом, Єгор власноручно перефарбовував труну і поновлював антибюрократичні заклики — в ті години, коли в його кабінеті хрипли і захлиналися телефони і найрізноманітніші голови, просовуючись у двері, тоскно водили очима.

Єгор так і не знайшовся. Швейцар у картузі з зигзагом повідомив Бендера, що товариш Скумбрієвич Хвилину тому був тут і щойно поїхав купатися на Комендантський пляж, що, як він сам казав, давало йому зарядку бадьорості.

Прихопивши на всякий випадок Берлагу і розбудивши поштовхами Козлевича, що дрімав за кермом, антилопівці рушили за місто.

Чи треба дивуватися тому, що роз'ятрений усім попереднім, Остап, не чекаючи й хвилини, поліз за Скумбрієвичем у воду, і трохи не засмучуючись тим, що важливу розмову про нечисті акціонерні справи доведеться вести в Чорному морі.

Балаганов точно виконав наказ командора. Він роздяг покірного Берлагу, підвів до води і, притримуючи його обома руками за стан, терпляче чекав. У морі, як видно, відбувалася важка розмова. Остап кричав, як морський цар. Слів не можна було розібрати. Видно тільки було, що Скумбрієвич спробував узяти курс на берег, та Остап відрізав йому дорогу і погнав у відкрите море. Потім голоси стали різкішими; почулися окремі слова:

«Інтенсивник!», «А хто брав?», «Папа римський брав?», «При чому тут я…»

Берлага давно вже переступав з ноги на ногу, вичавлюючи босими п'ятками на піску індійські сліди. Нарешті з моря почувся крик:

— Можна пускать!

Балаганов спустив у море бухгалтера, який поплив з незвичайною швидкістю, по-собачому, б'ючи по воді руками й ногами. Побачивши Берлагу, Єгор Скумбрієвич зі страху пірнув з головою.

А уповноважений у справі копит у цей час розлігся на пісочку і запалив цигарку. Ждати йому довелося хвилин двадцять. Першим повернувся Берлага. Він присів навпочіпки, вийняв з кишені штанів носовик і, витираючи обличчя, сказав:

— Признався наш Скумбрієвич. Очної ставки не витримав.

— Виказав, гадюка? — доброзичливо запитав Шура. І, скинувши з губи великим і вказівним пальцями недокурок, прицмокнув язиком. При цьому з його рота вилетів плювок, стрімкий і довгий, як торпеда.

Підстрибуючи на одній нозі і націлюючись другою ногою в холошу, Берлага туманно пояснював:

— Я це зробив не в інтересах істини, а в інтересах правди.

Другим прибув великий комбінатор. Він з розмаху ліг на живіт і, припавши щокою до нагрітого піску, довго і багатозначно дивився на посинілого Скумбрієвича, що вилізав з води. Потім він узяв з рук Балаганова папку і, змочуючи олівець язиком, почав вписувати в справу добуті важкою працею нові відомості.

Дивна метаморфоза сталася з Єгором Скумбрієвичем. Ще півгодини тому хвиля прийняла на себе найактивнішого громадського діяча, людину, про яку навіть голова місцевкому товариш Нидерландюк казав: «Хто-хто, а Скумбрієвич не підкача». А Скумбрієвич підкачав. Та ще й як підкачав! Дрібна літня хвиля прибила до берега вже не дивовижне жіноче тіло з головою англійця, що голиться, а якийсь безформений бурдюк, напханий гірчицею і хріном.