До дверних приладів Олександр Якович мав особливу пристрасть. Доклавши чималої праці, він причепив до всіх без винятку дверей пружини найрізноманітніших систем і фасонів. Тут були найпростіші пружини на подобу залізної штанги. Були духові пружини з мідними циліндричними насосами. Були прилади на блоках з рухомими важкими дробовими мішечками. Були ще пружини конструкцій таких складних, що соцзабезівський слюсар тільки здивовано хитав головою. Усі ці циліндри, пружини і противаги мали могутню силу. Двері зачинялись з такою самою швидкістю, як дверцята капканів. Від роботи механізмів тремтів увесь будинок. Бабусі з тужним писком рятувались від наскоку дверей, але втекти щастило не завжди. Двері доганяли втікачок і штовхали їх у спину, а згори з глухим кряканням спускалась уже противага, пролітаючи мимо скроні, наче ядро.

Коли Бендер із завгоспом проходили по дому, двері салютували страшними ударами.

За всією цією фортечною пишнотою нічого не таїлося — стільця не було. Шукаючи пожежну небезпеку, інспектор потрапив до кухні. Там, у великому казані для білизни, варилася каша — запах її великий комбінатор почув іще у вестибюлі. Остап покрутив носом і сказав:

— Це що, на машинному маслі?

— Їй-богу, на чистому вершковому! — мовив Альхен, червоніючи до сліз. — Ми купуємо на фермі.

Йому було дуже соромно.

— А втім, це пожежної небезпеки не становить, — зауважив Остап.

На кухні стільця теж не було. Була тільки табуретка, на якій сидів кухар у фартуху й ковпаку з туальденору.

— Чому це у вас все убрання сірого кольору, та й намітка така, що нею тільки вікна витирати?

Сором'язливий Альхен нахилив лоба ще нижче.

— Кредитів відпускають недосить.

Він був огидний самому собі.

Остап із сумнівом глянув на нього й сказав:

— До пожежної охорони, яку я в даний момент репрезентую, це не стосується.

Альхен злякався.

— Проти пожежі, — заявив він, — у нас вжито всіх заходів. Є навіть піногон-вогнегасник «Еклер».

Інспектор, заглядаючи по дорозі в комори, неохоче попрямував до вогнегасника. Червоний жерстяний конус, хоч і був єдиною в домі річчю, що стосувалася до пожежної охорони, викликав в інспектора особливе роздратування.

— На товчку купували?

І, не діждавши відповіді наче громом побитого Олександра Яковича, зняв «Еклер» з іржавого гвіздка, без попередження розбив капсулу і швидко повернув конус догори. Але замість сподіваного пінного струму конус викинув із себе тонке шипіння, що нагадувало старовинну мелодію «Коль славен наш господь в Сионе».

— Звичайно, на товчку, — потвердив Остап свою попередню думку і повісив співучий вогнегасник на старе місце.

У супроводі шипіння вони пішли далі.

«Де ж він може бути? — думав Остап. — Це мені починає не подобатись». І він вирішив не покидати туальденорового палацу доти, доки не дізнається про все.

За цей час, поки інспектор і завгосп лазили по горищах, знайомлячись з усіма деталями протипожежної охорони і розміщенням коминів, 2-й будинок Старсоцзабезу жив своїм звичайним життям.

Обід був готовий. Запах підгорілої каші помітно дужчав і переміг всі інші кислі запахи дому. У коридорах зашелестіло. Бабусі, несучи поперед себе в обох руках жерстяні мисочки з кашею, обережно виходили з кухні і сідали обідати за спільний стіл, намагаючись не дивитися на розвішані в їдальні гасла, складені персонально Олександром Яковичем і художньо виконані Олександрою Яківною. Гасла були такі:

Всі ці святі слова викликали у бабусь спогади про втрачені ще до революції зуби, про яйця, що зникли приблизно о тій самій порі, про м'ясо, що поступається жирами перед яйцями, а можливо, і про суспільство, якому вони не мали змоги допомагати, старанно пережовуючи їжу.

Крім бабусь, за столом сиділи Сидір Якович, Панас Якович, Кирило Якович, Олег Якович і Паша Емільович. Ні віком, ні статтю ці молоді люди не гармонували із завданням соціального забезпечення, зате чотири Яковичі були юні брати Альхена, а Паша Емільович — двоюрідний племінник Олександри Яківни. Молоді люди, серед яких найстарший був тридцятидвохлітній Паша Емільович, не вважали своє життя в будинку соцзабезу за щось ненормальне. Вони жили в домі на правах бабусь, у них теж були казенні постелі з ковдрами, на яких було написано «Ноги», одягнені вони були, як і бабусі, в мишачий туальденор, але, мавши молодість і силу, вони харчувались краще за вихованок. Вони крали в домі все, що не встигав украсти Альхен. Паша Емільович міг злопати за одним присідом два кілограми тюльки, що він одного разу й зробив, лишивши весь дім без обіду.

Не встигли бабусі як слід розсмакувати кашу, як Яковичі разом з Емільовичем, проковтнувши свої порції і відригуючи, встали з-за столу і пішли на кухню шукати чогось їстівного.

Обід тривав далі. Бабусі загомоніли:

— Зараз нажеруться, почнуть пісень горлати!

— А Паша Емільович сьогодні ранком стілець з червоного кутка продав. З чорного ходу виніс перекупникові

— Побачите, п'яний прийде сьогодні…

У цю хвилину розмову вихованок увірвало трубне шмаркання, що заглушило навіть безупинний спів вогнегасника, і коров'ячий голос почав:

— … нахід…

Бабусі, пригнувшись і не оглядаючись на гучномовець, що стояв у кутку на митому паркеті, їли далі, сподіваючись, що їх мине чаша сія. Але гучномовець бадьоро вів далі:

— Евокррраххх видусоб… цінний винахід. Залізничний майстер Мурманської залізниці товариш Сокуцький, — Самара, Орел, Клеопатра, Устина, Царицин, Климентій, Іфігенія, Йорк, — Со-куць-кий…

Труба з хрипом втягла в себе повітря і безживним голосом поновила передачу:

— … винайшов світлову сигналізацію на снігоочисниках. Винахід схвалено Доризулом, — Дар'я, Онега, Раймонд…

Бабусі сірими качками попливли в свої кімнати. Труба, підстрибуючи від власної сили, шаленіла далі в порожній кімнаті:

— … А тепер послухайте новгородські частівки…

Далеко-далеко, в самому центрі землі, хтось торкнув балалаєчні струни, і чорноземний Баттістіні заспівав:

У центрі землі ці частівки викликали бурхливу діяльність. У трубі почувся страшенний гуркіт. Чи були то гучні оплески, чи почали працювати підземні вулкани.

Тим часом спохмурнілий інспектор пожежної охорони спустився задом по сходах горища і, опинившись знову на кухні, угледів п'ятьох громадян, які просто руками викопували з бочки кислу капусту і обжиралися нею. Їли вони мовчки. Один тільки Паша Емільович по-гурманському крутив головою і, знімаючи з вусів капустяні водорості, насилу говорив:

— Таку капусту гріх їсти без горілки.

— Нова партія бабусь? — запитав Остап.

— Це сироти, — відказав Альхен, витискаючи плечем інспектора з кухні і непомітно погрожуючи сиротам кулаком.

— Діти Поволжя?

Альхен зам'явся.

— Тяжка спадщина царського режиму?

Альхен розвів руками: мовляв, нічого не вдієш, коли така спадщина.

— Спільне виховання обох статей за комплексним методом?

Сором'язний Олександр Якович одразу ж, негайно, запросив пожежного інспектора пообідати що бог дав.

Того дня бог дав Олександрові Яковичу на обід пляшку зубрівки, домашні грибки, форшмак з оселедця, український борщ з м'ясом першого сорту, курку з рисом і компот із сушених яблук.

— Сашхен, — сказав Олександр Якович, — познайомся з товаришем з губпожежі.

Остап артистично привітався з господинею дому і сказав їй такий довжелезний і двозначний комплімент, що навіть не зміг його докінчити. Сашхен — висока дама, миловидність якої була трохи спотворена миколаївськими напівбакенбардами, тихо засміялась і випила з мужчинами.