До реч╕, б╕йки я все одно не уникнув. На той час вже д╕стався астрального берега, який обмежував Озерне урочище на заход╕. Тут же випадково знайшов к╕лька дуб╕в з м╕тками г╕берл╕нгських корабел╕в. Поряд з деревами лежали ╕ржав╕ сокири, а трохи подал╕ видн╕лися сл╕ди давнього табору. Я об╕йшов це м╕сце, пот╕м виперся на пагорб.
О! Зв╕дси такий вид в╕дкрився, в мене аж дух захопило.
Уяв╕ть, що позаду вас розтягнувся звичайний л╕с, правда сьогодн╕ чар╕вно осяяний яскравим сонячним св╕тлом. Така соб╕ корона над кроною. Сл╕пуча корона.
В обличчя дмуха╓ в╕терець, сп╕вають птахи. Отже ц╕лком знайома при╓мна оку картина.
╤ ось поверта╓шся та раптом бачиш зовс╕м ╕нший св╕т: попереду, куди хвата╓ погляду, л╕воруч, праворуч, вгору, донизу - навкруги розкинулося астральне море, яке та╓мниче гра╓, миготить, перелива╓ться незвичайними фарбами. В ньому спалаху╓ тьмяним св╕тлом як╕сь "з╕рочки", пливуть "хмарки", вертяться невагом╕ "кульки"...
Н╕, астральне море я вже бачив та не раз. Нав╕ть плив по ньому, коли корабл╕ прямували сюди, в Св╕тол╕сся. Проте та картина, яка зараз в╕дкрилася мен╕, вражала раптовим переходом в╕д звичайного св╕ту до невимовного н╕якими словами. Ось тоб╕ блакитне небо, травичка, пагорби... ╤ тут же все це р╕зко зак╕нчу╓ться, перетворюючись на пурпуровий туман.
Св╕т, розд╕лений навп╕л. Дв╕ зовс╕м р╕зн╕ частини, не схож╕ одна на одну. ╤ ти отак зачаровано сто╖ш на меж╕, дивишся на все це та в╕дчува╓ш, як всередин╕ щось бурлить, як лоскоче в живот╕...
Л╕совики з'явилися, наче н╕зв╕дки. Я т╕льки встиг побачити, як серед кущ╕в винирнули потворн╕ голови. Пот╕м сердитий крик, туп╕т н╕г, виття.
Нападник╕в було тро╓. Вони неслися на мене кр╕зь зарост╕, абсолютно дико щось вигукуючи, закочуючи оч╕ та висуваючи назовн╕ св╕й потворний язик. ╥х супроводжувала зграйка молодих вовченят.
Л╕совики махали палицями, продовжували горланити, стр╕мко наближаючись до мене.
-Н╕хазове плем'я! - вирвалось само собою. Вже й забулося про астральне море, про меж╕ св╕т╕в, про чар╕вн╕ кра╓види.
Зда╓ться, те не погоня. Дуже на це спод╕ваюсь. Скор╕ш л╕совики випадково натрапили на мо╖ сл╕ди.
Я розвернувся, зайняв характерну позу, демонструючи готовн╕сть до б╕йки. ╤ тут же пом╕тив у одного з нападник╕в дивну зброю. Якась довжезна вигнута палка... Довол╕ дивно вигнута... Збоку - наче недороблена парод╕я на сокиру. Але б╕льше за те мене непоко╖в матер╕ал ц╕╓╖ р╕чч╕. Вона була зал╕зна...
Л╕совик загрозливо нею замахав, чим самим притягнув усю увагу до себе. Таку дивну пом╕сь палиц╕ й сокири мен╕ ще не доводилось бачити.
Взагал╕, що до збро╖ м╕сцевого народцю, то вони здеб╕льшого носили при соб╕ коротенький н╕ж ╕з широким лезом, спис та дерев'яну палицю ╕з плоским трохи загнутим к╕нцем. Як що до мене, оця крива палиця довол╕ незручна р╕ч, й треба мати достатн╕й досв╕д волод╕ння под╕бною збро╓ю.
-Оу! - прокричав я у в╕дпов╕дь, демонструючи, що в руках ан╕чого не тримаю. - Спок╕йн╕ше, доброд╕╖! Спок╕йн╕ше!
Л╕совики наблизились, продовжуючи м╕ж голосно перегукатися та показувати мен╕ язика. Я поки ще не став хапатися за меч╕ чи лук, але дав зрозум╕ти, що в будь-яку секунду готовий до в╕дс╕ч╕. Напевно, це й примусило дикун╕в зупинитися.
-Спок╕йн╕ше! - вкотре повторив я.
-Тиии! - л╕совик ╕з дивною збро╓ю тицьнув в м╕й б╕к довгим пальцем. - Ти шта д╓лать наша з╓мля...
От, Н╕хаз вас бодай! Що ж казати? Вибачайте - заблукав?
-Н╓т з╓мля... н╓т д╓р╓ва...
Л╕совик сердито тупнув ногою. Вийшло, чесно кажучи, см╕шно. Так дитина робить, коли у не╖ щось в╕дбирають.
-Я не за цим тут, - спробував заспоко╖ти дикун╕в. - Мен╕ ваш л╕с не потр╕бен.
-Ти красть... ти прятать... Кун╕ца!
Мен╕ було трохи важко зрозум╕ти суть речення. Скор╕ш за все, цей л╕совик звинувачував мене в крад╕жки л╕су.
-В мене нав╕ть сокири нема╓! Який я, к Н╕хазу, л╕соруб? - роздратовано кинув у в╕дпов╕дь.
-Тии... ти сматр╓ть... ╕скать... Ан╕ пр╕хад╕ть... ан╕ красть... ан╕ как кун╕ца... Ти кун╕ца! - л╕совик наприк╕нц╕ щось вигукнув. Мабуть якусь лайку.
Я не звик по сто раз╕в повторювати одне й теж саме. Та й зараз не збирався.
Звичайно, л╕совик╕в зрозум╕ти можна. Кан╕йц╕ та г╕берл╕нги пер╕одично шастали ╖хн╕ми л╕сами, мабуть ще потроху цупили деревину... полювали... А кому те сподоба╓ться? Домовлялись же не залазити один до одного, н╕чого не шкодити, проте виходить хтось не дотриму╓ться слова.
Хоча, якщо так м╕ркувати, то й л╕совики не особливо чесн╕ в цих питаннях. Вони все ж шкодять людям. Взяти тих же вовк╕в, кл╕щ╕в... Можливо, це свого роду в╕дпов╕дь на наш╕ д╕╖.
Але мен╕ в цьому зараз розбиратися не хот╕лося. Та й в╕дпов╕дати за ╕нших також.
-Чого ви хочете? - прямо спитав у л╕совик╕в.
Дивляться, гарчать, оч╕ викачують, ледь не на лоба. Язик з рота випада╓. Слина бризка╓.
Це ж як старанно мене хочуть налякати! Нумо подивимось, хто з нас бздун.
-Ти ум╕рать! - крикнув другий дикун.
-╤ що дал╕? - насупився я. - Знайдуть т╕ло, прийдуть до вас у поселення... спалять все на х╓р!
-Кун╕ца вс╓гда нападать назад... на сп╕на... на слабий...
Зда╓ться нас, кан╕йц╕в, звинувачували в яко╖сь п╕длост╕.
-Я готовий битися лицем до лиця. Проте дивись, щоб за напад на людину вас вс╕х не пов╕сили.
-Ми брать... ми к╕дать ти... к╕дать в кон╓ц м╕ра...
Л╕совик махнув вб╕к астрального моря.
До реч╕, непогана ╕дея, щоб приховати сл╕ди вбивства.
-Ну йди до мене. Спробуй кинути, - я неквапливо витягнув меч╕.
Ось тоб╕ друга стад╕я нашо╖ бес╕ди. Якщо ╕ це не под╕╓ на дикун╕в, прийдеться битися. Та й по справжньому.
Л╕совики наче оч╕кували на м╕й вчинок. Кинулися вс╕ разом.
Щоб якось збити ╖хню пиху, я закрутив в╕яло. Фальш╕он та сакс злобно розс╕кали пов╕тря. Будь-хто б остер╕гся бездумно кидатися в б╕йку, а ц╕, наче мухи на г╕вно, закружили навколо мене.
Рухи нападник╕в були р╕зкими й якимись стрибкопод╕бними, а тому - прогнозованими. Добре було зрозум╕ло, що вони не зовс╕м звичн╕ до ратно╖ справи. А ось напасти гуртом, з гущавини й, скаж╕мо, розпороти чужинцю жив╕т сво╖м ножом, або розтрощити голову палицею - це легко.
Я рубився д╕ловито, з╕ знанням под╕бно╖ справи. Кров л╕совик╕в виявилась такого ж кольору, що ╕ наша, людська. Як╕сь п╕втори хвилини й все було ск╕нчено. Вовченята, зрозум╕вши, що залишилися наодинц╕ з╕ мною, побачивши свою безпорадн╕сть, тут же дременули св╕т за оч╕.
Слухай, Боре, - кляв я сам себе, - але ж можна було спробувати домовитись... не вбивати н╕кого... Продемонструвати свою миролюбн╕сть... в╕дступити... А ти ж, як той злод╕й... як найманець... головор╕з...
Ст╕й! А х╕ба я д╕йсно не головор╕з? Х╕ба той же Жуга не звав мене до приказу з под╕бними нам╕рами?
Дурн╕ думки! Дурн╕ та невчасн╕! Хто жал╕╓ться, коли вже справа зроблена? - я витер об рукав клинки та сердито труснув головою, раптом розум╕ючи, що виявля╓ться спав у човн╕ Сот╕.
Г╕берл╕нг на мить припинив гребти та роздратовано цикнув:
-Год╕ стрибати! Потопиш нас!
Уже зовс╕м стемн╕ло. З'явився бл╕дий погризений м╕сяць. Не дивлячись на в╕дносно чисте небо, в╕н сьогодн╕ св╕тив довол╕ кволо.
-Пливемо? - неголосно я спитав у г╕берл╕нга.
-А то! - сердився в╕н. - ╤ треба було рухатися вноч╕!.. Ти що ж там натворив, га?
-Н╕чого, чого не робив ран╕ше, - невизначено промовив у в╕дпов╕дь ╕ знову прикрив оч╕.
Щоб приховати сл╕ди бою, я скористався "пропозиц╕╓ю" л╕совика та скинув т╕ла нападник╕в у астральне море. Зал╕зну клюку (таку назву дав т╕й дивн╕й пом╕с╕ палиц╕ й сокири) залишив, бо мене насторожувала як╕сть под╕бно╖ р╕чч╕. Нав╕ть сл╕пцю було б ясно, що цю зброю л╕совики самост╕йно виготовити не могли. Треба буде ╖╖ показати Жуз╕. Хай також м╕зки посмажить.
Я завернув клюку в шматок тканини, яку знайшов серед пожитк╕в л╕совик╕в, та попрямував на п╕вн╕ч до неприступно╖ на вид г╕рсько╖ гряди, яка розд╕ляли Св╕тол╕сся та С╕в╓р╕ю.
