А втікаючи на Низ, до Січі Запорізької, славної-преславної, вряди-годи повторював, як присягу:

– Якщо маю шаблю в руці, то не все забрав у мене Чаплинський, не все. Жиє Бог і козацька ще не вмерла мати!..

І поправляв шаблю при боці, коштовну, до речі. З іще коштовнішим руків’ям – дарунок самого короля.

Воістину, ще не все втрачено, коли ти козак і маєш безвідмовну шаблю, найпершу подругу кожного істинного козака!

З усіх видів ручної зброї у ті часи шаблю (шаблюку, шабельку) ніхто так не шанував, як запоріжці. Без неї козак – як без рук. І не козак взагалі.

Як свідчить Дмитро Іванович Яворницький, у козаків «шаблі використовували не надто криві й не дуже довгі, середньою довжиною в п’ять четвертей, зате дуже гострі: «як рубне кого, то так надвоє й розсіче – одна половина голови сюди, а друга туди». Леза шабель вкладали у дерев’яні, обшиті шкірою чи обкладені металом піхви (від слова «пхати»), часто прикрашені на кінці, біля руків’я якимось вирізаним із дерева звіром чи птахом; на самих лезах часто робили золоті насічки. Шаблі носили при лівому боці й прив’язували за два кільця, одне вгорі, а друге нижче середини вузеньким ремінцем за пояс. Шабля була настільки необхідною запорізьким козакам, що в їхніх піснях завжди називалася «шаблею-сестрицею, ненькою рідненькою, панночкою молоденькою».

Як справжній «лицар», запоріжець віддавав шаблі перевагу перед усілякою іншою зброєю, особливо кулею, і називав її «чесною зброєю».

За козацьку «чесну зброю» – та й козак він урешті-решт! – і вирішив узятися, втративши надію знайти у Варшаві правду, й чигиринський сотник, адже справедливість, як він переконався, можна було відстояти лише із шаблею в руці.

Але для цього треба було дістатися вільного козацького краю, Січі Війська Запорізького низового, аби разом з низовим товариством вибороти свої права і гідність свою у чесному герці відстояти…

У ті часи правда була лише на пониззі Дніпра, на Січі в козаків.

Козак – слово тюркського походження і означає «вільна людина».

Навіть сьогодні бути вільним – навіть за демократії – ой не просто, а тоді, а в ті часи…

Посол німецького імператора С. Герберштейн, на початку XVI ст. відвідавши Польщу, яка окупувала тоді Україну та Литву, писав:

«Селяни тут… перебувають у такому жорстокому рабстві, що коли кого з них, буває, засудять на смерть, то він за наказом пана сам себе повинен убити. А як відмовиться це зробити, то його тяжко виб’ють… і все одно повісять…»

Відважні і нескоримі рятувалися втечею на Січ, на Низ Дніпра, щоб там бути вільним і жити з правдою. Втікали туди, де, казали, як байрак – там і козак. І козацькому роду нема переводу.

Кріпаки втікали від своїх панів поодинці й гуртами. І навіть селами, з родинами, худобою та іншим майном переселялися в дикі краї, де тоді не було панів. Січ була прихистком для всіх, кого гнобили і хто не мирився з гнітом соціальним і національним, хто і багнув, і боровся за волю, і, врешті-решт, її здобував. На Січі приймали всіх, незважаючи на расу, національність чи соціальне походження. Там було козацьке товариство, січове братерство, і кожен, хто ставав козаком-воїном, вже іменувався гордо: «Товариш Війська Запорізького». Козацтво переділялося на полки по 500 – 1000, а згодом і більше вояків на чолі з полковником. Полки, своєю чергою, складались із сотень на чолі з сотниками.

Українське козацтво очолював гетьман, а Запорізьке, січове – кошовий отаман. Під час походу він мав необмежену владу. Разом із військовим писарем, суддею та обозним кошовий отаман утворював уряд – кіш Запорізької Січі. Кошову старшину обирали щороку на загальновійськовій раді, яка збиралася три-чотири рази на рік і вирішувала важливі справи: зустрічала послів, ухвалювала рішення про походи, ділила землі та угіддя між куренями тощо… І все по козацькому закону, по правді-справедливості… Ось тільки втекти від пана й дістатися до Січі було не просто.

А вже за Дніпровими порогами і починався той край, що згодом буде називатися Запоріжжям. Там Дніпро, нарешті пробившись крізь кам’яні страховиська – пороги й забори, розливався розлогою низиною, що тяглася далі й далі, аж до самого моря Чорного, колись званого Руським.

Там було – на плесі могутньої ріки – царство островів, великих і малих. За останнім порогом була й Хортиця – Велика й Мала. Там, за порогами, у Дніпро впадають багато річок, там починається князівство плавнів – непрохідні багнисті простори, зарослі очеретом і чагарником, край дикий та безлюдний. То вже були джунглі, як звуться на міжнародній мові – чи сленгу – густі, тяжкопрохідні, заболочені тропічні й субтропічні ліси.

У степу було безліч балок, зарослих травою й чагарником, та байраків – «Де байрак, там і козак», – вкритих лісом. А по берегах річок росли дикі яблуні, груші, вишні, сливи, траплявся й виноград. А ще – дуби, клени, в’язи.

А скільки у Дніпрі та його притоках і озерах водилось усілякої риби, ніким не ловленої і не ляканої, – білуга (деякі нагулювали й по кілька метрів завдовжки), осетри, севрюги, соми, щуки, лящі, окуні, тарані… Як свідчать сучасники, великою мережею за один раз витягали понад дві тисячі штук різної риби. Ні, з голоду пропасти у Великому Лузі було просто неможливо.

А скільки водилось у плавнях бобрів, куниць, диких свиней та водяних птахів – качки, гуси, лебеді, баби (пелікани). Балки й байраки кишіли вовками, лисицями, зайцями і навіть ведмедями. А скільки водилося тлустих, лінивих і неляканих дроф, стрепетів, куріпок!..

А неподалік у степах ходили табуни низькорослих диких коней з довгими густими гривами та хвостами, званих тарпанами, стада сугаків (диких кіз), і навіть зустрічалися й тури – уявляєте? Тури! Справжні велетні тури! Це такі величезні бики, що, наприклад, кинувшись на вершника, брали його на роги і перекидали разом із конем.

Про бджіл, що гніздилися не тільки в дуплах, а й просто в землі, в ямах, що переповнялися медом, і горе було тому бідоласі, який, необережно повівшись, провалювався в таку яму, де на нього чекали сотні тисяч бджолиних жал, і гинув він у тім солодкім меду…

Щоправда, у дніпровських плавнях була ще й тьма-тьмуща комарів, отруйних мух і мошви. А це вже лихо з лих. Вони накидалися на людину й так жалили-кусали, що тіло потім нестерпно свербіло, обличчя набрякало, очі так набрякали, що, як розказували, по три дні й повік несила було підняти. Тож у плавнях і пропасниця була, і всілякі тяжкі хвороби. А навесні, як дні були сухі, з татарської сторони (так званий лівий берег, правий називали руською, або козацькою, стороною) налітали великі хмари сарани. Вона градом падала на землю й миттєво зжирала всі злаки і трави, залишаючи позад себе наче випалену пустку. Сарана проникала в усі щілини, від неї неможливо було сховатися. А ще у плавнях, байраках і чагарниках, у високій траві було царство лютих гадюк – стережися!

І все ж степи ті з давніх-давен вабили людину – багатства там і справді були нелічені. Але й острах брав за душу цупкими пальцями. Лякали не лише пустка з бездоріжжям, звірі, гади чи отруйні мухи – найнебезпечнішими серед усього того бісівського поріддя були татарські людолови.

І все ж селяни втікали від панів, що були лютішими за татарських людоловів, і втікачі в тих диких, але таких багатих краях вважали себе вільними людьми.

Себто козаками.