І далі письменник зазначає (правдивий і красномовний рядок):
«…Литовсько-польсько-український шляхтич Б. Хмельницький раптом відкрив для себе, що він не просто отаман повсталих козаків (ним він спочатку, шукаючи управу на кривдника Чаплинського, і ставати не збирався. – В. Ч.), а глава нової держави. В усякому разі, має всі шанси стати ним».
Це швидко збагнув сотник чигиринський, а він мав розум гострий, реактивний. Не підтримають його січовики, які все життя своє присвятили боротьбі за волю і кращу долю свого народу, не підтримають, коли він закликатиме їх іти походом, аби повернути йому – та хто він такий, врешті-решт? – хутір та викрадену жінку. Ще б пак! Жінки для козаків, що їх вони міняють на тютюн, невелика цінність, вони обходяться без них. І не підуть за ним походом, аби повернути йому хутір. А от щоби звільнити Україну, витурити з неї ляхів – підуть. У вогонь, і у воду, і в саме пекло, аби принести Україні-неньці рай. І збагнувши це, Хмельницький і закликав козаків… Ні, ні, не повертати йому викрадену жінку та хутір, а йти походом, щоби повернути українцям забрану в них Україну і створити свою, козацьку державу. А звільнивши Україну, він, як кажуть, по ходу кампанії, звільнить і свій хутір, і, головне, викрадену його любку-голубку…
Першим про втечу Хмельницького із в’язниці дізнався польський коронний гетьман Потоцький, як і про те, що втікач уже прибув на Січ, щоб підбурити козаків до зброї. Тож звелів послати до Микитинської Січі наказ, аби втікача схопили й доставили до нього. Дізнавшись про це, Богдан залишив Січ і вирушив на Низ, до лиману. Але за ним погналася польська залога, що була на Січі, – 500 козаків-реєстровців і 300 поляків.
Як свідчить Дмитро Яворницький, «помітивши погоню, Хмельницький послав до козаків, що переслідували його, двох своїх співучасників і через них переконав козаків, що він повстав проти поляків, а не проти кровних і єдиновірних товаришів, і наміряється захищати благочестиву віру, до чого і закликає всіх своїх одноплемінників. Тоді козаки збунтувалися проти поляків, частину їх перебили, частину розігнали, після чого звільнили все Запоріжжя від лядського гніту».
Хмельницький повернувся на Січ і в присутності всіх січовиків, кошового отамана, старшин виголосив промову, в якій «красномовно зобразив наругу єзуїтів над православною вірою і служителями святого вівтаря, глум сейму над козацькими правами, насильства польських військ над жителями українських міст і містечок, про здирства і знущання».
І насамкінець заявив:
– До вас несу я душу й тіло, – сховайте мене, давнього товариша, захищайте самих себе, бо й вам це загрожує.
Говорив він так гаряче й палко, не говорив, а наче гнівну, але святу пісню співав, тож вражені його промовою козаки відповіли:
– Приймаємо тебе, пане Хмельницький, хлібом-сіллю і щирим серцем!
Було ухвалено збирати в Січі всіх козаків. Як писатиме М. Костомаров у своїй праці «Богдан Хмельницький», «з лісів і ущелин прибігли в січ хлопці-втікачі, котрі жили під назвою лугарів, степовиків і гайдамаків по берегах Дніпра, Бугу, Самари, Конки у землянках, одягнені у звірині шкури, вдоволені лише мізерною тетерею та зате вільні, як вітер, за висловом їхніх пісень».
Поки Хмельницький ходив у Крим, щоб знайти там допомогу в боротьбі з поляками, кошовий Федір Лютай збирав козацтво – все кінне й піше низове Запорізьке Військо, бо переконався: Хмельницький на Січ прибув, щоб підняти козаків на захист України від польської шляхти. За це готовий був хоч і на смерть іти і сам кошовий отаман. Як писатиме С. Величко в своєму літописі, «Хмельницький дуже хитро й передбачливо розпорядився кошовому отаманові й курінній отаманні, так що про його задуми і від’їзд до Криму (там Богдан шукав союзників у боротьбі зі шляхтою. – В. Ч.) не лише не могли довідатись через своїх шпигунів поляки, але й усе військо низове (крім самої отаманні) нічого не знало аж до повернення Хмельницького в Запорізький Кіш. А якби знало про це військо, то знали б і поляки, і тоді вони могли б іншу приготувати зустріч Хмельницькому, ніж запоріжці».
Хмельницький прибув у Січ 18 квітня, маючи при собі чотирьох знатних татар, посланих ханом Тугай-беєм. Січовики привітали Хмельницького «радісним серцем», а дізнавшись про «прихильність і ласку» до Хмельницького й до всього Запорізького Війська кримського хана і про допомогу його мурзи Тугай-бея, зраділи ще більше. Увечері того дня вдарили з трьох найбільших гармат і це означало, що наступного дня має зібратися все кінне військо. Вдарили три найбільші гармати. Наступного дня, ледь засіріло, на Січі зібралося багато Запорізького низового Війська – тоді воно налічувало понад 30 тисяч вояків. Як розповідає Дмитро Яворницький, «коли вдарили у котли (тулумбаси) для скликання ради, стало видно, що січовий майдан занадто тісний для такої сили війська; тоді кошовий отаман разом з Хмельницьким вийшов за січову фортецю і став на просторішому майдані. Коли старшини й усе військо стали на свої місця, було оголошено про розпочату велику справу проти поляків за їхні кривди й утиски, чинені козацькому війську й усьому українському народові; водночас було оголошено, що справі Хмельницького співчуває кримський хан Іслам-Гірей, котрий послав до козаків знатного мурзу Тугай-бея з чотирма тисячами орди, який висловив повну готовність особисто допомагати козакам проти поляків, але за це залишив у себе заложником старшого сина Хмельницького Тимофія».
Почувши ці слова, військо відповіло: «Слава й честь Хмельницькому! Ми мов череда без пастуха, нехай Хмельницький буде нашим головою, а ми всі, скільки нас тут є, готові йти проти панів і допомагати Хмельницькому до останньої втрати живота нашого!». Ці слова сказані були «єдиними вустами і єдиним серцем» усього зібраного на площі Запорізького низового Війська. Після цієї промови кошовий отаман відразу ж послав у січову скарбницю січового писаря з кількома курінними отаманами і знатними товаришами, звелівши їм винести звідти військові клейноди, аби вручити їх на площі Хмельницькому. Ті винесли зі скарбниці яскраво-червону, писану золотом королівську хоругву, бунчук на високому древку з позолоченою галкою; срібну позолочену та особливо майстерно виконану і прикрашену коштовними каменями булаву; срібну військову печатку й великі нові мідні котли з довбишем; окрім того три легкі польові гармати з достатньою кількістю пороху й куль.
Вручивши й поставивши перед Хмельницьким усі військові клейноди, низові козаки проголосили його гетьманом, привітали з новим званням і висловили цілковиту готовність усі, скільки було люду в Січі, йти з ним на війну».
І сотник реєстрового козацького війська, що був на службі в короля та уряду Речі Посполитої, втікши від Чаплинського на Січ, негадано став гетьманом. Таке трапляється, мабуть, раз на століття. Хоча… Гетьман (польськ. Hetman, від нім. Hauptmann – начальник) – на Україні в XVI–XVII ст. воєначальник козацького війська, а в XVII–XVIII ст. – правитель України і головнокомандувач козацького війська. До середини століття влада гетьмана поширювалася лише на Запоріжжя. Але вже в ході Визвольної війни українського народу 1648–1954 рр. гетьман – першим це був Богдан Хмельницький – став правителем України, а старшим на Січі так і залишиться кошовий отаман.
…I сотник реєстрового козацького війська, що був на службі в короля, Богдан Хмельницький – він же ще й генеральний писар рееєстровців – негадано стає гетьманом Війська Запорізького низового. І лучилася сія подія 19 квітня 1648 року.
Проголосивши Хмельницького своїм гетьманом, частина козаків розійшлася по куренях, як і нині кажуть, «приливати» таку подію, інші ж із кошовим та новообраним гетьманом пішли до церкви, в якій одразу ж по закінченні ради задзвонили. На площі було відслужено літургію та вдячний молебень, потім за наказом кошового вдарили в тулумбаси, віддаючи хвалу Богові, пролунали постріли з 50 гармат, а вже за гарматами стріляла у високе та дзвінке весняне небо вся військова піхота, десять тисяч вояків якої стояло на січовому майдані та навколо Січі. Після стрілянини з гармат і мушкетів піхота розійшлася по куренях обідати, а новообраний гетьман разом із курінними отаманами пішов на обід у курінь кошового отамана, де вже старався Федір Лютай – так пригощав дорогих гостей, так пригощав, що гостини його всім запам’яталися… Було вирішено кошового відрядити з Хмельницьким на Україну вісім-десять тисяч козаків, а решта війська мала розійтися по своїх місцях, паланках і промислах, де й перебувати в повній готовності до воєнної кампанії, себто бути готовими до нагального походу, якщо така потреба виникне і для них.
