Вранці, ні світ, ні зоря, я біг до печери і чекав діда на безпечній відстані. І ось по якомусь часі в заростях глоду та колючої акації, де ще зберігалися передранкові сутінки і де щовечора всідалися спати ворони та граки, з’являвся вогник. Він плив над землею. Ляк мене не полишав, хоч я й знав, що то вогник дідусевої «летючої миші». Та ось він виходив з-за глоду на галявину, гасив ліхтар, переводив подих.

— Що ти там робив усю ніч?

— А нічого, — спроквола одказував дід. — Сидів.

— Чого сидів?

— А того, — вже сердився дід. — Згадував. Старих гірників, усіх, з ким довелося під землею обушком помахати. А найперше тих, хто так і не повернувся з підземелля на поверхню, хто в глибокій лаві навічно під обвалами зостався… Бесідував з ними…

Мені ще лячніше ставало.

— З мертвими?

— А вони для мене завсігди живі.

— Індрика… б-бачив?

— Бачити не бачив, а чути, як він у землі товчеться, чув, — чесно одказував дід. — І коли попрохав його дати нам воду, так щось як завовтузилося в глибині старого рудника — аж земля задрижала. Почув, значить, мене Індрик.

— А коли б тебе завалило?

— Із старими гірниками за кумпанію тоді б зостався.

Найдивнішим було те, що через день-два після дідових відвідин печери та «розмови» з Індриком, у наших обмілілих колодязях починала з’являтися вода. А ще через день задував вітрисько, пливли хмари і в наші спечені степи нарешті приходила благодатна волога.

Доброго діда мого, трохи дивакуватого, але щирого, вже давним-давно немає на цьому світі — упокоївся, як і заповідав на старому, вже забутому гірницькому кладовищі серед товаришів своїх, рудокопів. І ніхто звідтоді до Індрика не ходить, а суховії в наші краї налітають і налітають, і тоді від них спасу немає… Іноді хтось із старих, бувало, й згадає мого предка.

— Ех, нема Гурка-Обушка, нема кому й до підземного звіра сходити та води в нього попрохати…

І я так при нагоді кажу, а онук з мене сміється (а він вчений дуже, на відмінно школу закінчив, до інституту вступив).

— Не вигадуй, діду, — відмахується, — казочок. Ніякого звіра Індрика в старому руднику не було й немає, — то все гірницький фольклор. А воду нам в цистернах привозять. І взагалі, як радить Мічурін, не треба чекати милостей від природи, взяти їх у неї — наше завдання.

— Мене теж, як малим був, такої велемудрості в школі навчали, — кажу. — Та тільки правий один гуморист, який в’їдливо зауважив: ми вже стільки взяли в природи, що нам нічого од неї чекати милостей.

А якось, коли почала дозоляти чергова суш, не втерпів і зважився піти до гори. Якщо й не до Індрика, то хоч до забутого — якщо він зберігся, — лазу старого рудника. Якраз того дня минало сторіччя від дня народження дідуся — я й зібрався під горою його пом’янути. Взяв баклагу — стару, ще дідову, — налив у неї домашнього червоного винця, яке дід мій любив, каску його прихопив та обушок у ранзі реліквії (другодні я мав відвезти обушок до гірницького музею), та й пішов — нікому не сказавши й слова куди. Якщо раптом завалить мене — така, думаю, доля моя… А боятися мені ніби й нічого — життя вже прожите.

Попошукав у заростях глоду, — а заросло там! — вхід до печери, що його пам’ятав ще з дитячих літ, коли бігав туди зустрічати діда, але так і не здибав його. Чи завалився, чи не знайшов… Досидів на каменюці, що лежить там з давніх часів, пожурився, діда згадуючи. Випив нахильці з баклаги — за помин дідової душі, який все життя працював під землею, а тепер туди назавжди перебрався… Індрика згадав — де ти, подумки питаю, — добрий звіре, що колись рятував нас від спраги? Колодязі висихають, земля репається — хто тепер нашу землю рятуватиме? Як нам далі бути — одну цистерну води на тиждень привезуть — хоч пий, хоч дивися… Сиджу, вино пригублюю та з дідом подумки балакаю, то з Індриком. Його вже ніхто в наших краях і не згадував, бо жив він у пам’яті доти, доки ще кахикали гірники-рудокопи. А як вони перебралися на гірницьке кладовище і лежать там, усіма забуті, і могили їхні позападали, а де і з землею зрівнялися та густими степовими травами позаростали, то й Індрика в наших краях забули. Теперішню молодь якісь патріархальні індрики не цікавлять. У неї своє життя і свої… Ні, не герої, на жаль, а — кумири, безголосі випендрики з сучасної естради…

Сиджу, аж гульк! — під землею, де гора, щось наче заворушилося, аж дерева зашуміли. А тоді як загуде! Як задрижить, затрясеться! Потім там ніби щось заворушилося, повертаючись, зітхнуло тяжко так.

Схопивсь я, проте не тікаю. Не в тому я віці, щоб значить, боятися. Та й чого боятися, як найбільша небезпека кожної людини — смерть — уже стоїть у мене за плечима. Чекає свого часу. То хоч бійся, хоч не бійся, а її, з косою, не минути, бо інакше й смерті не було б.

Коли це вдруге як задрижить, біля підошви гори чорна змія вихилясом-вихилясом, вгору пара вдарила і в тій парі якась мара з’явилася. Голова наче коняча, видовжена. Де це, думаю, в заростях глоду кінь міг узятися? Зир-глип, а на лобі в того чудиська гострий ріг. А далі мовби зміїне тулубище. А, може, то мені такечки здалося?

Промайнуло те видиво і зникло. Лупнув я, протер очі — чи не сплю бува? Ще глипнув на ту мару, конячу голову з гострим рогом на лобі та зміїним тулубищем, — а на тім місці, на галявці біля глоду коник пасеться. Чи не нашого сільпо гнідко? Щось схожий… Підняв він голову, пирхнув, на мене подивився, як мені здалося, уважно. І наче підморгнув… І в мене щось як мороз по спині пішов — виходить, я ще не розучився, слава Богу, боятися. Очі в нього великі, вологі і такі печальні, сумні та журливі. Як дивився на мене, то наче хотів щось мені повідати, а в очах його навколишній світ плив… Тепер я думаю, що то й не кінь був, то Індрек мені з’явився. Ото років, мабуть, сто минуло, як він востаннє вигулькував у світі білому… От і вдруге з’явився.

Нікому я про те видиво не розповідав. Кінь той у ранковому тумані на моїх очах зник, наче крізь землю провалився. Тож я й промовчав, аби молоді з моєї старості не сміялися, вони тепер, крім бізнесу та балачок як пошвидше заробити не працюючи, вже ні про що не говорять… Але другодні — повірите? — в колодязях Зеленої Долини почала з’являтися вода.

Онук мій аж у долоні заплескав.

— Природа відновлює рівновагу, — каже. — А ти — Індрик, Індрик…

«Еге, відновила б вона, якби я не сходив до Індрика», — подумав, а вголос сказав:

— А хіба Індрик не природа?

— Ну… в принципі, звичайно, так, — змушений був погодитись мій вчений онук, молодий та ранній. Озирнувшись, раптом шепнув: — Я знаю, ти вчора ходив до відвалів, де колись виробки старого рудника починалися. Ходив, кажу, а сьогодні в наших колодязях почала з’являтися вода. То в Індрика й справді добра душа?

— Добра, — одказую, — тільки шкода, що ми до природи буваємо недобрими.

— Ти маєш рацію, діду, — повагавшись, онук ще шепнув: — Чуєш, на всяк випадок не поривай з ним зв’язків… У природи ми вже стільки взяли, що й справді нам нічого від неї чекати милостей… До Індрика ще твій дід ходив, а ти у діда свого вчився, віру його переймав…

— Кому зараз потрібна дідова віра? — я питав не онука, я нікого взагалі не питав, я просто бідкався. У простір. — Ніхто вже, мабуть, не вірить. Дідівське та батьківське вже щезло із століттям. А без віри й душі немає. Навіть у звіра, що вже за людину казати.

Ще через день, як я нарешті зібрався відвезти в місто дідів обушок (давно вже обіцяв подарувати тамтешньому музею та шкода було з пам’яттю про діда розлучатися) на Зелену Долину, спечену суховіями (добрий місяць відлютувала шквара в наших краях, згубивши ледь чи не половину врожаю) нарешті посунули чорно-сизі хмари.

Схоже було на те, що під небесним шатром затівалося щось на кшталт тривалого чи не цілодобового обложного дощу.

Дорогами й путівцями кушпелили вітри, женучи хмари чорного пилу, там і там закрутилися вихори.

Сонце, ще вчора спопеляюче в голому небі, сьогодні то вигулькувало з-за хмар, вже зовсім не пряжне, то знову в них ховалося.