— Облиште, полковнику, — поморщився Корж. — Я це і сам знаю незгірш за вас. Але коли загроза нависне над усією планетою, дбати про безпеку власної країни буде вже пізно.
— Щодо захисту всієї планети, то подібні питання — поза компетенцією моєї служби, — сухо відповів полковник. — А в мене для вас приємна новина, Анатоліє Михайловичу: кілька хвилин тому, перед посадкою гелікоптера, борт отримав радіограму, що у вас народився…
— Син? Я знаю. Спасибі.
— Звідки ви знаєте? Лінія зовнішнього зв’язку з маткою запрацювала лише кілька хвилин тому.
— Про народження сина сказали ВОНИ, залишаючи матку. Полковник насторожився.
— Ви вступали з НИМИ в контакт? Цікаво, цікаво…
Анатолій Михайлович промовчав, склепивши повіки — знову почали нестерпно боліти очі. Тому відповів, не розплющуючи очей:
— ВОНИ… розумієте, ВОНИ так по-справжньому і не зважилися вступити з нами, землянами, в контакт. Бо ми, люди, націлили одне на одного ядерні боєголовки.
— Мене дивують ваші погляди, підполковнику, — спохмурнів Пахомов. — Залишити країну без ядерного щита? Ви це маєте на увазі? Адже вороги…
— В тім-то й лихо, полковнику, що ми не земляни на планеті Земля, не люди родини гомінід, а — вороги… Який жаль.
— Ви заражені загниваючим пацифізмом! — обурливо вигукнув Пахомов. — Виявляється, ви… А ще — член партії! Я змушений буду повідомити куди слід про ваші химерні… е-е… погляди.
— Повідомляйте, — незворушливо відповів Корж. — Зрештою, у мене сьогодні найкращий день — народився син.
Коли його занесли до вертольота, там уже стояло кілька носилок. На крайніх лежав русочубий знайомий юнак.
— А-а… сержант Пиріг? — упізнав його підполковник. — Як самопочуття, земляче?
— Приходжу до тями, товаришу підполковник, — намагаючись бути бадьорим, відповів сержант. — Взагалі, я міг би й на матці відлежатись день-другий, лікарі наполягли на негайній госпіталізації й обстеженні.
— Лікарів треба слухатись, — промовив підполковник, думаючи своє. І по хвилі, похвастав, ні до кого конкретно не звертаючись: — А в мене синок народився… Нарешті і я став батьком. Придніпровському роду Коржів не буде переводу.
— Вітаємо вас, товаришу підполковник! — хором озвалися з носилок.
— Спасибі, хлопці. Як вийдемо з госпіталю, неодмінно запрошу вас до себе. На іменини сина. І на день його янгола… Якщо тільки він у нього є. А мусить бути, — по хвилі говорив наче сам із собою. — У кожного з нас має бути свій янгол-охоронець. І Бог — один на всіх.
Почувся рев моторів, вертоліт затрясся, відірвався від майданчика і якось боком, боком почав набирати висоту. Анатолій Михайлович, здається, невдовзі задрімав чи просто склепив повіки, бо в очах час од часу спалахував різкий біль, який буває, коли необережно надивишся на дугу електрозварювання.
Вертоліт набрав висоту і далі летів плавно, тільки час од часу його дрібно трясло, і машина тоді мов би провалювалась вниз — у повітряні ями потрапляла. Сашко, переборюючи кволість, що все ще гніздилась у всьому тілі, звівся на носилках. До ілюмінатора тягтися було далеко, тож заглянув в один з отворів для стрільби з автомата і побачив — вертоліт саме робив віраж — далеко внизу вогні. Тут, у піднебессі, ще було світло, а там, унизу, вже господарювали вечорові густі сутінки, зверху світліші, знизу чорніші — то місто вже й запалило вогні. І Сашкові здалося, що там, унизу, тече вогнями ріка його дитинства, та ріка, на дні якої біля порога із загрозливим йменням Ненаситець, що вже давно залитий водами Дніпрогесу, навіки залишився його предок, веселий життєлюб лоцман Омелько Пиріг. Прадід далеко-далеко звідси лежить на дні великої ріки, а бач, приходив до Сашка, як він упав у блок-казармі, вражений променем НЛО. Чи не тому прадід приходив, що Сашко мусить жити, попри все жити, аби продовжити рід Пирогів, а отже, й рід людський?
— Чи знайдеться йому все-таки місце на планеті Земля? — зненацька почулося із сусідніх носилок.
— Ви щось запитали, товаришу підполковник? — перепитав Сашко.
— Сина свого згадав, то й запитав. Тільки не знаю, кого, — підполковник помовчав. — І не знаю, хто мені відповість. Та й чи взагалі відповість?..
— А я, товаришу підполковник, навіть радий, що в госпіталь потраплю, — не слухаючи його, торохтів сержант.
— Що ж тут доброго — в госпіталь потрапляти? — здивувався Корж.
— Так лафа, товаришу підполковник! Як пощастить, то, мо’, й цілий тиждень посачкуємо в палаті. А там… годують, не смикають тебе, як у дурдомі, гарненькі медсестри! Ех!.. І цілий тиждень — ні тобі стройових, ні тактичних занять, ні тобі бойового чергування під знаком чорного ягуара. І, головне, можна спати хоч і до восьмої ранку! Правда, чудово?
— Правда, — зітхнув підполковник.
— А скільки віршів напишу в госпіталі! — торохтів далі сержант. — Що не кажіть — лафа непередбачена, самим Богом послана!
— Ти й вірші пишеш, сержанте?
— Еге, в армії напишеш! Як кажуть, доженуть та ще дадуть! А як почнеться бойове чергування, то й рідну матір забудеш. Я вже розпочав один вірш, та все ніяк не можу його закінчити. Тільки й удалося скласти два рядки.
І життя в нас другого немає,
І планета на всіх в нас одна.
— Гарні рядки, сержанте. Майже символічні.
— Правда? — схопився сержант. — Я в госпіталі його неодмінно допишу, там лафа цілий тиждень буде.
Але тижня у них вже не буде.
Рівно через три дні всіх, хто тою чи тою мірою контактував на маточній позиції з НЛО, чи зазнав од нього травм, чи бодай спостерігав його, чи злякався, чи був ним захоплений, — всі рівно через три дні будуть негайно звільнені з рядів армії: рядових комісують як буцімто фізично непридатних для несення військової служби (щось у їхніх молодих та здорових організмах раптом повиявляють), а офіцерів відправлять у відставку — «щоб не розкладали армію своїми панічними розповідями про нібито непереможну міць так званого НЛО і тим самим не знижували стійкий моральний дух та марксистсько-ленінський гарт наших захисників Отєчєства», так буде сказано в секретному наказі.
— Яка лафа! — геть розгублено казатиме сержант Олександр Пиріг кожному стрічному. — Уявляєш? На цілих вісім місяців мене раніше відправляють на дембіль! Мабуть, за зразково-показову службу!
А перед гарненькими госпітальними медсестрами Сашко, ставши в позу, ефектно процитує-продекламує кілька фраз, вичитаних ним з якогось роману: «Настрій у барона Нольде був пречудовий. Така лафа! Поза чергою — в тил, та ще й напередодні наступу!»
Але навіть попрощатися з відділенням йому, молодшому командиру, не випаде — воно днем раніше вилетить гелікоптером на матку — на все те ж бойове чергування, якому, здається, ніколи не буде кінця-краю.
Інженера технічної служби підполковника Коржа буде не тільки відправлено у відставку, а й згодом виключено з партії — за, як буде сказано в рішенні, «пораженчеський настрій, що в нього виявився після випадку з т. з. НЛО, та за гнилі, буржуазно-ліберальні пацифістські ідеї, що ними під. Корж заразився після випадку на матці, адже звідтоді він засуджує будь-які війни, незалежно від їхнього характеру, тоді як марксизм-ленінізм розрізняє війни справедливі і несправедливі…»
Йому не дописали в особовій справі, що таке за марксизмом-ленінізмом війни справедливі і несправедливі, бо він не захотів на бюро обкому їх слухати.
— Я не бачу здорового глузду в тому, щоб, коли тобі на голову падатимуть ядерні боєголовки, радіти, що вони падають під час так званої справедливої війни, — заявить він на прощання.
В РЕЗУЛЬТАТІ ТЕРАКТУ ВАС ЩОЙНО ВБИТО, ПРЕЗИДЕНТЕ!
Аби уникнути можливих кривотлумачень чи порівнянь, автор змушений сказати таке: оповідання «В результаті теракту вас щойно вбито, Президенте!» написане у 1990 році. Конкретно, в Ялті, в республіканському Будинку творчості письменників ім. А. П. Чехова, що стоїть на крутій горі над морем — звідси в оповіданні південь, кипариси, море, портовий маяк — його було видно з лоджії. (Правда, наступного року оповідання трохи допрацьовувалось). Наголошую це тому, аби підкреслити: автор тоді ще не працював в Адміністрації Президента України і будь-які паралелі та аналоги з особою чи долею Президента України, про якого автор писав роман-есе «Президент», у цьому оповіданні будуть зовсім неправомірними. Більше того — недоречними. Прообразом (але тільки прообразом!) президента з оповідання став тодішній президент тодішнього Союзу Михайло Горбачов. Тоді, у 1989–1990 роках не вщухала тривога за його долю і за долю перебудови, здавалось, що ось-ось адепти совітської імперії, секретарі та члени ЦК КПРС із своїми «компетентними органами» та численною партноменклатурою і бюрократією спробують здійснити державний переворот, аби усунути від влади неугодного їм Михайла Горбачова і, знищивши розпочаті ним переміни на краще, відновити тоталітарну імперію сталінського зразка.