— На випадок появи під час регламентних робіт над спорудою № 1 жовтої хмари в супроводі сильного хлопка, — завчено гримів розкотистий голос майора, — не задіяний особовий склад, застосовуючи засоби індивідуального захисту, залишає об’єкт, постові ж і далі несуть караульну службу, але — в ізезе!
— Одинадцятий — на зв’язок! — пролунала команда, тільки-но закінчився інструктаж і почалася суєта суєт.
— Одинадцятий на зв’язку, — продзвенів молодий голос.
— Говорить Дев’ятий. На підході до об’єкта колона регламентної техніки з обслуговуючим персоналом. Дійте згідно з інструкцією!
— Є діяти згідно з інструкцією!
Першим колону регламентної техніки, що була на підході до об’єкта, за інструкцією мав зустрічати Одинадцятий, командир відділення по зміцненню охорони матки, він же — начальник контрольно-пропускної служби. Тільки він один відає допуском і випуском людей чи техніки на позицію і з позиції. Тієї зміни начальником КПП був сержант Олександр Пиріг, високий і тонкий у талії русочубий юнак з далекого звідти Придніпров’я, за плечима якого, крім автомата і згортка із засобами індивідуального захисту, були ще десятирічка, перший курс Інституту фізичної культури, шість місяців сержантської школи, стільки ж штатної служби, три подяки від командування і стільки ж надрукованих (із доброї сотні написаних) віршів. Крім спорту (де він навіть мав звання КМС — кандидат у майстри спорту), Сашко з п’ятого класу захоплювався й віршами, вперто мріючи стати поетом. Але у відомстві Евтерпії, музи-покровительки ліричної поезії, йому поки що таланило менше, аніж у спорті, де він неодноразово виборював звання чемпіона області і призера республіканських змагань з дзюдо та самбо.
Сашко стояв по той бік металевих, замкнених на замок воріт із дротяної сітки і намагався втиснутися в куцу тінь грибка, на якому висів телефон екстренного зв’язку. Спекота. Ані вітерця. Тиша. І така, що понад колючою проволокою сміливо стрибає заєць, незугарне викидаючи довгі задні ноги. Сержантові хочеться тюкнути-свиснути на довговухого, але він стримується. Командир все ж таки, хоч і молодший. Треба зберігати реноме. Та й що за дивина — сірий зайчик. У навколишніх лісах, зокрема в дубових, просторих і світлих, їх до дідька! Особливо часто потрапляють довговухі на очі взимку, коли загудуть-завиють хуртовини й загатять все навколо білими, аж синюватими снігами. Зайців тоді висипає як із міха, іноді вони кучугурами дістаються до сітки з напругою — в такі дні трапляється, що караул обідає чи вечеряє смаженою зайчатиною. А якось (це вже старослужилі розказували) занесло на сітку лося — шарахнуло добряче, тривога ледь вгамувалася під ранок, але для особового складу матки то була значна лафа. Стільки дармового, непередбаченого інтендантською службою м’яса! І досі старослужилі згадують той дурняк.
Сашко переступає з ноги на ногу й ворушить губами — він завжди ними ворушить, коли складає вірша. Умови зараз, щоправда, не для творчого процесу, та що вдієш — служба є служба, і на краще розраховувати не доводиться.
Невдовзі якось самі собою народилися два рядки з майбутньої поезії.
Та тільки завертілися слова й почали солдатами шикуватись в стрій, чи то пак у рядки, як до слуху сержанта-поета долинуло віддалене гудіння потужних моторів, що, здається, аж надривалися від вантажу. Через кілька хвилин одна по одній витикаються з-за узвишшя великі, криті брезентом армійські машини, перевалюють через гребінь і похідною колоною — не швидко й не повільно, а так, як треба за інструкцією — рухаються широкою бетонкою до об’єкта. І як тільки колона, зачадівши все навколо сизим димом, спиняється за десяток метрів від воріт, Сашко, зітхнувши — таки не складе він сьогодні вірша і завтра-позавтра теж, бо регламентна суєта зчиниться на кілька діб, — одним ривком пірнає в спеку, як у гарячий бульйон. Поправивши за спиною автомат, а на поясі два магазини до нього і багнет-ніж, чітким кроком підходить до головної машини. У ній сидить старший колони — офіцер у чорному, як і у всіх ракетників, комбінезоні з червоною номерною биркою на грудях.
— Начальник капепе сержант Пиріг! Прошу представитись!
Запилене обличчя старшого колони, стомлене і від того дещо відсторонене, з міцно стисненими губами, злегка світліє, в очах чомусь спалахують веселі іскорки, губи розтягуються в непередбаченій інструкцією усмішці:
— Інженер технічної служби підполковник… Корж.
Тепер вже посміхається сержант Пиріг — ось так збіг у прізвищах! Хоча нічого дивного тут немає. Сашко за час служби в лісах та борах за великою чужою рікою через одного зустрічав тут своїх земляків. Незважаючи на те, що «першу в історії соціалістичну, багатонаціональну державу робітників та селян» населяли понад 100 великих і малих народів, які вже складали, буцімто, одну, штучно придуману націю, чи то пак «нову соціальну та інтернаціональну спільність» (так Сашко вчив у школі); незважаючи на так зване «братерство народів» у цій гігантській країні зігнаних народів і нібито їхню рівність за конституцією, в ракетні війська стратегічного призначення — елітарні з елітарних! — призивалися лише представники східних слов’ян — у першу чергу росіяни, потім українці (найбільше з Придніпров’я) і білоруси. Лише їм довіряли правителі «зореносної» («чорних», як називали в тій країні всіх не слов’ян та не білих, і на поріг не пускали до ракетних військ!). Тому сержант Сашко Пиріг і підполковник Корж на кожному кроці зустрічали тут своїх земляків — сотнями й сотнями.
Сашкові страх як закортіло перекинутись бодай кількома словами із земляком (хоч він і старший офіцер, та земляки завжди рівні), але, зітхнувши, сержант запитав те, що йому в даному випадку й треба було запитувати за інструкцією:
— Мета вашого приїзду?
— Регламентні роботи, — відповідає підполковник і, не втримавшись, додає вже тихіше, — земляче…
І хоч слівце те не за інструкцією, сержант і собі до нього вдається (трохи легшою тоді стає служба, бодай і на мить):
— Прошу документи, товаришу земляк!
Офіцер подає перепустку, сержант Пиріг, взявши її, — земляк земляком, а служба — службою! — йде з ним до грибка, набирає код, відкриває броньовий ящик із зразками контрольних печаток і шукає там таку, як на перепустці підполковника Коржа: в овальному колі чорний ягуар. Взагалі, цей хижак буває (у певні тижні і, звичайно ж, на таємних перепустках!) і оранжевого кольору з чорними кільцями та плямами (так і в природі), іноді — чорним. Але того тижня на перепустках в овальному колі мав бути саме він, чорний ягуар. (Знак ягуара буде дійсним протягом ліченої кількості днів). На перепустці підполковника Коржа він, голубчик, чорний ягуар в овальному колі — іншого кольору ягуари чи пантери можуть бути в наступному місяці в квадратах чи й у трикутниках, про це командиру КПП теж треба пам’ятати!) Все сходиться. Підпис, фактура паперу, печатка, овальне коло — все відповідає зразку в броньовому ящику.
«В овальному колі — чорний ягуар», — намугикує про себе сержант Пиріг наче віршований рядок. — Чорний ягуар… Гм… Яким буде тиждень під знаком чорного ягуара в овальному колі?
Закодувавши контрольний ящик, сержант повертається до підполковника.
— Кількість техніки у вашій колоні?
Підполковник відповідає і одночасно називає номерні знаки машин, кількість офіцерів-прапорщиків і солдатів-сержантів у його колоні. Вислухавши, Сашко неспішно обходить колону свого земляка, звіряє й записує номерні знаки, перевіряє, чи сходиться названа підполковником кількість людей, потім знову йде до грибка, знімає трубку.
— Дев’ятий, я — Одинадцятий, — і доповідає про прибуття регламентної техніки, про кількість машин у колоні, людей, перераховує номерні знаки чорного ягуара.
— Хай чекають! — відповідає Дев’ятий, і Сашко з почуттям чесно виконаного обов’язку вішає трубку й застигає під грибком, відчуваючи, як крізь комбінезон пече спину нагрітий ствол автомата.
Спека, здається, й не думає здавати свої позиції. І все ж це залюбки краще, аніж забетоноване і вічно вогке підземелля, де сидять ракетники. Колона теж завмерла, ніхто до повної перевірки даних не має права виходити з машин. (Якщо раптом прибулі зважаться на це й вийдуть розім’ятися чи подиміти цигарками, черговий кулеметник із засекреченого дзоту, що тримає під прицілом головні вхідні ворота позиції, без застереження дасть чергу — правда, першу поверх голів. Прибулі знають про це, а тому до закінчення перевірки навіть голів чи рук не висовують з машин — так безпечніше. Тут така служба, що, тільки дотримуючись інструкцій, а їх — сотні! — довше житимеш!
