Лисиця не встиг в╕дпов╕сти, як чолов╕к уже читав:

Лелечий клин розтанув вдалин╕,

Покликавши усл╕д мою над╕ю.

Вже ос╕нь усм╕ха╓ться мен╕,

А я про л╕то думаю ╕ мр╕ю.

Я мр╕ю все про той чар╕вний сон,

Що милим був таким для нас з стобою...

А ос╕нь гра╓ туз╕ в ун╕сон

Розлуки невблаганною трубою.

Той кожен звук у серц╕, наче плач,

Як голос╕ння за минулим л╕том...

А ос╕нь не змовка╓, гра трубач,

Милуючись пташиним перел╕том.

- ╤? - оч╕кувально подивився "поет".

- Приблизно так, - п╕дморгнув Богдан. - Влучили.

- Намага╓тесь бути в курс╕? - кивнув на газету незнайомець.

- Так. ╤нколи. Ц╕каво, чим ╕нш╕ живуть. Особливо в дороз╕. ╤ час даремно не га╓ш, ╕ шлях коротша╓.

- А я - н╕. Х╕ба що оф╕ц╕йн╕ пов╕домлення. Решта ж... Сам колись на цих хл╕бах рисачив. Кухню ╖хню знаю добре. Наплетуть... Аби тираж╕ росли. Ну, й гонорари. Горобц╕ стр╕лян╕. Казкар╕в таких ще пошукати...

- Кожному хочеться жити. ╤ на життя кожен заробля╓ по-р╕зному. Свого розуму не вставиш. Та все ж краще заробляти так, ан╕ж як от╕ джентльмени, що залишили донечку тутешнього м╕льйонера без ус╕х коштовностей. Ц╕╓╖ ноч╕ в готел╕ "Пергамос". До реч╕, я теж там ночував. Не надто шикарний, як на м╕льйонерку, готель.

╤ Богдан прочитав уголос усе, що читав до цього. Незнайомець теж тепер "у курс╕".

- З таким татусем торби на плеч╕ не почепить. Будьте певним. Нав╕ть якщо вкрали геть усе. Купить нове.

- Це хвилю╓ мене найменше, - серйозно мовив Лисиця. - То, врешт╕, - ╖хн╕ проблеми. Просто тут ╓ принаймн╕ дв╕ дивн╕ обставини. Перша - чому м╕с Пенелопа, маючи розк╕шний д╕м, ночу╓ у зовс╕м неприм╕тному готел╕. Правда, з ╕ншого боку, це можна н╕би й просто пояснити: вир╕шила провести н╕ч ╕з красунчиком, заховавшись якнайдал╕ в╕д чужого ока. Хоча могла й банально посердитись ╕з р╕дними. Показати гонор. Тут для ╕мпров╕зац╕й поле широке. Тому ставимо три крапки. ╤ по-друге. Чому донька м╕льйонера мала з собою ус╕ коштовност╕? Спод╕ваюсь, не для того, щоб ще б╕льше подобатись коханцев╕. А може - це всього-на-всього лиш завбачливий тактичний х╕д у гр╕ на батькових нервах? Хтозна. ╤ знову три крапки. Зупиняюся на них. Дал╕ хай ╕дуть сл╕дч╕. Нагороду ж об╕цяють чималеньку.

Незнайомець у с╕рому костюм╕ з неприхованою ╕рон╕╓ю дивився на Богдана. Пот╕м запитав:

- А ви, м╕стере, часом не приватний детектив?

- Н╕. Звичайна людина. Рядова. З Укра╖ни. Науковець. Здобуваю ступ╕нь з ф╕лолог╕╖. Богдан Лисиця. Хоча... Називайте мене просто Фокс. Гадаю, вам так буде легше.

- О, дуже при╓мно, - простягнув правицю незнайомець. - Марк Тейлор. Поет. З Лондона.

- Щиро радий, - мовив Лисиця. - То ми майже колеги... А щодо вашого питання... Бачте, я з дитинства безтямно закоханий в та╓мниц╕, загадки, м╕стику. А це пов'язу╓ тебе з╕ св╕том детектив╕в. Тому ╕нколи роблю певн╕ висновки з дивних див ╕ загадкових загадок. Правда, до справжн╕х детектив╕в мен╕ ще дуже далеко. Але мати таке незвичне хоб╕ н╕хто не забороня╓. До того ж м╕й друг працю╓ в наш╕й крим╕нальн╕й пол╕ц╕╖. Деяких штучок навчаюся у нього. В усякому раз╕, намагаюсь.

- Шкода, - з╕тхнув поет, - що потреба в людях, як╕ схрещують шпаги з╕ злочинн╕стю, не в╕дпада╓ нав╕ть наприк╕нц╕ двадцятого стол╕ття. Шкода, що ╕ в трет╓ тисячол╕ття ми беремо з собою цю одну з найганебн╕ших людських вад, а не зняли ╖╖ з себе, як це роблять чемн╕ гост╕ перед дверима в чистий передпок╕й, залишаючи замащен╕ багнюкою черевики...

- Змушений вас розчарувати, шановний м╕стере Тейлор, - сказав Богдан. - Доки ╕снуватиме людина, доти житимуть з нею жорсток╕сть, жадоба збагачення, мстив╕сть. А тому - й злочинн╕сть - один ╕з тяжких гр╕х╕в людства. Ота неминуча плаха, на як╕й воно кара╓ться й довго ще буде каратись. А це б╕льше, н╕ж брудн╕ черевики. Вона, наче шк╕ра, обтягнула собою людство. ╤ скинути ╖╖ не так легко. Тому газетяр╕ продовжуватимуть добувати хл╕б (а може й - т╕стечка), розпов╕даючи про чергов╕ злочини. Хоч як не шкода...

- Та-а-ак, - протяг п╕сля паузи м╕стер Тейлор, - мабуть, ваша правда. Але облишмо сумне. Попереду - в╕дпочинок. Св╕же пов╕тря. Смачна ╖жа... А розмови на так╕ теми - явно не допомагають розслабитись. Нашим же коханим тридцяти трильйонам кл╕тин потр╕бн╕ "рекреац╕йн╕ процеси".

- Ви сказали, наче б╕олог.

- М╕й шановний м╕стере Фокс... За довге життя я зм╕нив ст╕льки профес╕й, поки д╕стався запов╕тно╖ парнасько╖ вершини, що якби м╕й житт╓вий шлях перенестти на пап╕р, вийшов би серйозний гросбух, г╕дний творчо╖ уяви Лу╖ Буссенара або Жуля Верна. Хоча, може, на схил╕ в╕ку цим ╕ займуся, забившись десь у глухе село. Щоб не заважали. Та, власне, у "Прер╕ю" я ╕ ╖ду, щоб попрацювати над новою поемою. А релакс уже пот╕м. У творчих людей вих╕дних не бува╓. ╤ часу на в╕дпочинок завжди браку╓. Такими вже ╖х вил╕пив Господь. Та що я, власне, торочу. Ви ж фах╕вець. ╤ все це зна╓те не г╕рше за мене. А може, й краще.

- Чесно кажучи, я теж ╖ду на Авг╕ не для в╕дпочинку. Ну... у звичному розум╕нн╕. Треба прогулятися, зм╕нити оточення, розв╕ятися п╕сля шлюбно╖ катастрофи... М╕й шлюб розпався, не почавшись...

Богдан замовк, г╕рко посм╕хнувся й подумав: а може, розпов╕сти все? Адже правильно говорять: под╕лись горем з ближн╕м - ╕ тоб╕ залишиться лише його половина. А добра людина завжди допоможе бодай чуйним словом. Розрадить. Та й хто, як не поет, глибоко розум╕╓ людську душу? Але... не розпов╕в. Цю людину знав лише к╕лька хвилин. Не таке вже й довге знайомство.

- Он як! - чмихнув поет ╕ на мить задумався; п╕сля чого психотерапевтично сказав: - А, н╕чого, друже, то все пусте. Не побивайтеся так... Може, це й на краще. А ви не думали, що то всевладна рука Дол╕ в╕двернула значно б╕льшу чи нав╕ть ╕ фатальну катастрофу? Зрештою, справжн╓ руденьке чи б╕ляве щастя ви ще обов'язково зустр╕нете. Певен.

Богдан розум╕в незаперечну лог╕ку м╕стера Тейлора. ╤ б╕ль, що знову повернувся серцевим щемом, починав ущухати, розв╕юватись, безповоротно в╕дходити в минуле. Далеке. Дуже. В одне з прожитих житт╕в. А може - й не прожитих. Але обов'язково далеких.

П╕д╕йшли до ╜ратчастих перилець ╕, спочатку Тейлор, а пот╕м Богдан, сперлись обома руками. Перед очима простягалось гранд╕озне небесно-морське безмежжя, вражаючи заспок╕йливою силою. У так╕ хвилини зда╓ться, що спиня╓ться нестримний плин часу ╕ все навкруги застига╓ в чар╕вн╕й нерухомост╕. Вершина буття - нерухом╕сть ╕ спок╕й.

- Ген╕альна краса, - не втримався м╕стер Тейлор, дивлячись туди, де одна неприборкана стих╕я переходила в ╕ншу. - Чар╕вно. Шикарна панорама. Панацея в╕д стрес╕в. Отак би дивився й дивився б, забувши ╕ про час, ╕ про решту. Т╕льки ти й ця одв╕чна краса. Перев╕ряв на соб╕. Переживання чи й псих╕чний катакл╕зьм який - умикаю ф╕льми про море. ╤... Допомага╓. Найкращ╕ л╕ки. Рекомендую.

Лисиця задумливо покивав.

- В╕дверто кажучи, - почав в╕н, - думав, що охочих в╕дпочити у "Прер╕╖" буде б╕льше, хоч це й останн╕й за╖зд. А ╖х - жменя.

- А мен╕ це подоба╓ться, - упевнено проказав Тейлор. - Звик до самотност╕. Тиш╕. У мене он ╕ родини нема╓. Але я н╕трохи не шкодую. Поклав життя на в╕втар творчост╕. То хай це вже буде мо╖м лихом, особистим, а не ще чи╖мось... Хоча, може, це й навпаки - зовс╕м ╕ не лихо, а щастя... - ╤ поет знову мр╕йливо задивився вдалину.

На палубу п╕днялася пара. Блондин - десь п'ятдесят з малесеньким хвостиком, спортивний ╕ п╕дтягнутий - ╕ ж╕нка-шатенка (п'ятий десяток посередин╕, ще не розгубила не таку вже й давню красу ╕ юн╕ ╕скри в очах). Одягнут╕ просто й практично. Стали окремо. В╕дгородилися в╕д ус╕х. Вдихали-пили морський в╕тер. Удивлялися в маг╕чну далеч╕нь ╕ ледь чутно переш╕птувалися. Жили сво╖м життям. На те, що поруч, - жодно╖ уваги. Створили свою планету. Окрему. Недосяжну. Приручили одне одного. Нав╕чно. Чи на життя. ╤ тепер "в╕дпов╕дають за того, кого приручили". Усе - як книжка пише. Отака ╕дил╕я. Вигляд з боку. А що ж там насправд╕ - нав╕ть вони не скажуть. Бо чи не знають, чи не захочуть. Та й не важливо це. Головне - ╖м удвох добре. А решта - м╕жпланетний прост╕р...