– Хоч нічого так? – запитав я, коли ми брали горілку, шампанське, вино й шоколадку.
– А тобі не один хрін?
– Поки що ні!
І справді, поки що я, тьху-тьху-тьху, непогано тямив. Добре пам’ятаю, як вийшли з таксі. Студмістечко рідне я навіть під чаркою впізнаю: прожив же тут колись п’ять років. Ніби вчора було…
…Пам’ятаю гуртягу…
…Пам’ятаю номер кімнати – сорок шість. Там справді було дві подружки. Обидві нічогенькі. Даремно я хвилювався… Сєва нас познайомив:
– Оце Свєта, а це… я не знаю, як тебе… ага, Наталка, дуже добре. Коротше кажучи, це Свєта, а це Наталка. Отак!
Свєта пішла ставити чайник, електричним чомусь не розжилися, і я тут-таки пообіцяв від щедрот подарувати найближчим часом. Наталка схопилася чистити картоплю. Я кинувся їй допомагати, це точно пам’ятаю. Ось про що тринділи, орудуючи ножами, згадати не можу і, напевне, не зможу, але пам’ятаю: реготали на два голоси…
…Потім сіли до столу…
Я пив тільки горілку. Хоч спочатку всі хильнули шампанського, по краплі, але це далося взнаки… Пили, балакали, ще пили, потім – музика: стара добра «Армія коханців», Земфіра, «Свє-єт аз-заріл маю ба-альную душу»… Просив рок, знайшовся вічно живий «Квін», але загалом споживали дикий якийсь музичний коктейль із неактуальної для мене, але популярної в маршрутках російської попси…
Танцювали…
Пили…
Ще танцювали…
Допивали…
Сєва мені щось шепотів. Я всього не втяв. Тільки Наталя раптом почала збиратися. Їй треба було до іншого гуртожитку: вона там живе. Сюди ж просто в гості зайшла, а вже зовсім темно і далеко за північ. Свєта не відпускала, плела про якихось маніяків… Я втрутився, сказав, що проводжу Наталю і порозганяю к хрінам усіх маніяків, нехай тільки вони…
…Далі пам’ятаю фрагментами. Провали в пам’яті…
Ми на темній вулиці… Я обіймаю Наталю, вона пручається, але не дуже… М’які пухкі губи… Нетерплячі рухи рук… Трава, м’яка на дотик… Слабке зітхання… Чиєсь нерівне дихання… Може, то я так голосно сопу?… Глухий зойк, полегшене зітхання…
…Я кудись їду. Сиджу на передньому сидінні машини. Темно. Я підношу руку з годинником дуже близько до очей. Марно. Їдемо ще якийсь час, потім машина гальмує.
– Приїхали, – голос немов із глибокого колодязя…
…Я намагаюся влучити ключем у замкову шпарину. Нарешті усвідомлюю: не той, у мене їх ціла в’язка. На поверсі біля дверей так само темно… Чи це у мене в очах?…
…Я на кухні. П’ю воду з чайника. Просто з носика. Світло горить, і я можу глянути на годинника. Пів на третю ночі! Бляха, де ж я встиг так теє… Знов темно в очах… Чи я їх заплющив?
…Дзвінок не змовкає, а мені ліньки продерти очі. На них давить головний біль, у черепній коробці дзвінки й молоточки… А один, зараза, гучніший за всі! Якого чорта? Кому там робити нема чого?!
Дзвонять у двері. Наполегливо.
Я рвучко підвівся й сів, не розтуляючи очей. Голову наче лещатами стиснуло. Поволі розкліплюю повіки. Кімната стрибає і хитається, сонячне світло боляче ріже очі.
Дзвінок не стихає. Я труснув головою і помалу звівся на ноги. Пошукав очима джинси, згадав раптом, що зняв їх чомусь на кухні. Там вони й валяються, на стільчику.
– Та зараз! – кричу до вхідних дверей.
Навіть розмовляти боляче, це ж треба! Заліз у джинси, натяг футболку, відімкнув двері.
Спочатку зайшов хтось у ментівському строї. За ним пропхався пом’ятий і знічений Сєва. Потім – іще люди, у формі й у цивільному. Один тицьнув мені корочку під носа.
– Карний розшук. Збирайся, з нами поїдеш.
Це що, продовження сну?
2
– Прізвище?
– Шкарада.
– Ім’я, по батькові?
– Андрій Миколайович.
– Рік народження?
– Сімдесятий.
– Тисяча дев’ятсот?
– А ви як думаєте?
– Відповідати треба повністю.
– Одна тисяча дев’ятсот сімдесятий рік Божий від Різдва Христового.
– Місце роботи?
– Газета «Міські новини».
– Хто?
– Що значить – хто?
– Посада ваша.
– Кореспондент.
– Давно там працюєте?
– Чотири роки…
– А згідно з документами квартиру винаймаєте лише рік. Де проживали до цього?
– Яка різниця! Бомжував. То в приятелів тулився, то по гуртожитках…
– Значить, є різниця, якщо запитують.
– Гаразд. Займав житлову площу колишньої дружини. Вона жила в свого співмешканця. Коли вони взяли офіційний шлюб, то виселили мене, бо надумали продати квартиру.
– Де тепер ваша колишня дружина?
– Півтора року, як живе в Німеччині. У місті Мюнхені. П’є баварське пиво. А що, це важливо?
– Ваша правда, ми відхилилися від справи. Де ви були одинадцятого і двадцятого серпня?
– Відпочивав на турбазі в Закарпатті… Я взагалі-то сьогодні останній день у відпустці… Завтра на роботу.
– Де саме ви відпочивали? Хоч… ми знову відбігаємо від справи. З Наталею Кущенко давно знайомі?
– А хто це?
– Я можу показати фотографії й освіжити вашу пам’ять.
Міліцейський слідчий Величко недбало простяг пачку чорно-білих фотографій, немовби то були не знімки жертви злочину великим планом, а краєвиди пляжу Варадеро.[1] Він звик роздивлятися такі фотокартки, і це зрозуміло. Так само ясно, що він хоче шокувати мене, відразу налякати і вивести з рівноваги своїм професійним цинізмом.
Він не зважив на одну річ.
Зрештою, він не міг на це зважити, бо не знав, що до спокійного, білого та пухнастого відділу культури однієї з найпопулярніших київських газет я приписаний більш-менш недавно. І поки одного мокрого листопадового вечора не дістав по голові у власному під’їзді, мав змогу роздивлятися не лише фотографії трупів, а й справжні трупи. Ба більше – сам ледь не став трупом. Навіть довелося одного разу стріляти в людину, рятуючи своє життя. Не люблю я штампованих літературних фраз, але, здається, недалеке минуле, від якого я намагався втекти і сховатися в ошатному пралісі української культури, таки наздоганяє мене.
Якщо вже не наздогнало.
Голова мертвої молодої жінки неприродно вивернута набік, фотограф зафіксував профіль жертви. Обличчя перекошене, язик вивалився з розтуленого рота. Переконую себе, що на фото не може бути зображений хтось із тих, кого я знаю особисто. І поза тим щось знайоме вгадується в цьому профілі… Щось…
– Чорт!
– Упізнали?
– Т-так… Я знаю її… Чорт!
Учорашня Наталка. Подружка, з якою я познайомився під п’яне діло. Вона вчора пила шампанське, вино, горілку, дзвінко сміялася з моїх похабних анекдотів, танцювала зі мною… Я проводжав її додому… З нею я…
Господи!..
– Сміливіше, сміливіше…
– Ми познайомилися вчора. Я був нетверезий… Не дуже, але все одно. Ми ще пили… Кепсько пам’ятаю все, ви ж розумієте… Можна води, в роті сухо… Важко говорити…
– Ми відхиляємося від справи. Ви дивіться, дивіться на фотографії. Вони, я бачу, допомагають вам пригадувати.
– Дайте води!
– Відповідайте на запитання. Ви стверджуєте, що познайомилися з Наталею Кущенко вчора ввечері. Нехай. За яких обставин?
– Ми випивали з Сєвою Горбуновим – це мій давній знайомий. А тоді він запропонував поїхати в гуртожиток до дівчаток. У нього є там знайома – Свєта…
– Горбунов стверджує, що пропозиція поїхати до дівчаток надійшла від вас.
– Отакої! Свєта, в якої ми пили, – моя знайома, а не його? І він їхав до неї в шахи грати, коли жінки вдома нема?
– Розберемося. Ви самі запропонували провести Наталю додому?
– Наче так… Сам…
– А дорогою почали чіплятися до неї. Вона пручалася. Ви вдарили її в обличчя… Ще б пак, п’яна агресивність далася взнаки! Вона знепритомніла, ви відтягли її в кущі бузку і зґвалтували! Пригадуєте?
– Що за фігня? Авжеж, я був п’яний. Але не так, щоб…
– Сядьте на місце! Вона очуняла, почала кричати, ви спробували заткнути їй рота і задушили!
Мій стан важко описати словами. Все ж таки слідчому вдалося вибити мене з сідла. Спочатку я не міг нічого говорити – тільки дивився на нього і кліпав очима. Мені раптом стало душно, лоб укрився холодним потом.
